— Ганно Степанівно, ви мене не знаєте. Але я — донька вашого Павла. А це — Софійка, ваша онука. Він обіцяв, що ви нас не кинете… — ці слова на порозі квартири через сорок днів після похорону чоловіка стали для Ганни Степанівни початком справжнього пекла.
Для Ганни Степанівни світ зупинився сорок днів тому, коли її чоловік, Павло Григорович, тихо пішов уві сні. Він був людиною «старого гарту»: солідний інженер на пенсії, мовчазний, надійний, як скеля. Їхній шлюб вважався зразковим у всьому районі. Двоє дітей — успішний хірург Олег та вчителька англійської Ірина — давно розлетілися по своїх квартирах, але щонеділі збиралися за великим столом батьківського дому.
Ганна Степанівна саме закінчувала розбирати папери в кабінеті покійного. Вона збиралася спакувати його креслення, коли в двері подзвонили. На порозі стояла жінка років тридцяти п’яти — втомлена, у потертому плащі, а поруч із нею дівчинка років восьми з величезними, як у Павла, сірими очима.
— Ви Ганна Степанівна? — тихо запитала жінка. — Я Марина. А це Софійка. Павло Григорович казав… він казав, що якщо з ним щось станеться, ми можемо прийти. Він обіцяв, що ви допоможете.
Ганна відчула, як у горлі став ком.
— Допоможу в чому? Хто ви такі?
— Я донька Віри… Віри з Охтирки. Павло Григорович був моїм батьком. А це — його внучка.
Світ не просто похитнувся — він перекинувся. Марина простягнула папку. Там були не просто слова — там були квитанції про грошові перекази за останні двадцять років, свідоцтво про народження Марини, де в графі «батько» чітко стояло «Павло Григорович Савченко», і спільні фотографії, зроблені на якихось чужих дачах, де її Павло посміхався так, як ніколи не посміхався на їхніх сімейних святах.
Ввечері квартира Савченків нагадувала зал суду. Олег та Ірина, дізнавшись новину, примчали негайно. Марина з дитиною сиділи на кухні, п’ючи порожній чай, поки законна родина радилася у вітальні.
— Це шахрайство! — кричав Олег, міряючи кімнату кроками. — Мамо, ти що, не бачиш? Побачили некролог у газеті і прийшли претендувати на спадок! Батько був не такий. Він не міг двадцять років вести подвійне життя!
— Квитанції справжні, Олеже, — тихо сказала Ганна Степанівна. Вона сиділа в кріслі чоловіка, і їй здавалося, що воно пече їй крізь одяг. — І очі в малої… ти бачив очі? Це його погляд.
— Та мало в кого які очі! — втрутилася Ірина. — Мамо, вони зараз почнуть вимагати частину квартири, дачу, машину. Тато будував це все для нас! Для твоїх законних дітей та онуків. А ця жінка… вона просто приблуда. Вистав їх негайно, або я викликаю поліцію.
Ганна Степанівна дивилася на своїх дітей і не пізнавала їх. Олег, який завжди давав клятву Гіппократа допомагати людям, і Ірина, яка вчила дітей гуманізму, зараз виглядали як дріб’язкові ділки, що тремтять за кожну копійку.
— А ви не думали, — запитала Ганна, — що тато їх кохав? Що він двадцять років мучився, розриваючись між обов’язком перед нами і почуттям до тієї жінки?
— Це не кохання, це зрада! — відрізав Олег.
Ганна не вигнала Марину. Вона постелила їм у вітальні. Вночі, коли діти поїхали, а мала Софійка заснула, Ганна і Марина сіли на кухні.
— Мама померла два роки тому, — розповідала Марина, дивлячись у вікно. — Вона ніколи нічого не вимагала. Вони познайомилися у відрядженні. Вона знала, що він одружений, що в нього діти. Вона хотіла піти, але не змогла. Він приїжджав до нас раз на місяць. Казав, що на об’єкт, на будівництво… Він допомагав мені з навчанням, купив нам маленьку хату. Перед смертю він приїхав і дав мені ці папери. Сказав: «Ганна — свята жінка. Вона зрозуміє. Тільки вона не дасть вам пропасти».
Ганна Степанівна слухала і відчувала дивну суміш гніву та жалю. Її Павло, її мовчазний «скеля», виявляється, був здатен на таку складну, потайну ніжність. Вона згадала, як він завжди брав «додаткові зміни» і як іноді вечорами довго дивився на телефон, чекаючи дзвінка.
— Чому ви прийшли саме зараз? — запитала Ганна. — Софійці потрібна операція на серці. У нас немає таких грошей. Батько обіцяв допомогти, але не встиг… Мені не треба ваша квартира, Ганно Степанівно. Мені треба дитину врятувати.
Наступного ранку Олег прийшов із юристом.
— Мамо, ми подаємо позов про визнання квитанцій підробленими. І заблокуємо всі рахунки тата до з’ясування обставин.
— Олеже, — Марія Степанівна встала. — Софійці потрібна операція. Це твоя сестра. Ну, не рідна, але…
— У мене немає сестер, крім Ірини! — гаркнув Олег. — І ніяких «своїх» грошей тато їм не дасть. Це наше!
У цей момент Софійка вийшла з вітальні. Вона тримала в руках старого ведмедика, якого Ганна колись купила для Олега, а потім сховала в комору. Дівчинка підійшла до Олега і тихо сказала:
— Не кричіть, будь ласка. Бабуся Ганна сказала, що ви лікар. А лікарі — вони ж добрі, вони ж лікують, правда?
Олег замовк. Його погляд зустрівся з поглядом дівчинки. Вона була копією його фотографії в дитинстві. Ті самі ямки на щоках, та сама лінія брів. Це був «голос крові», який неможливо було заглушити жодними юридичними термінами.
Він відвернувся, але Ганна бачила, як у нього здригнулися плечі.
Через три дні Ганна Степанівна зібрала всіх знову.
— Я прийняла рішення, — сказала вона спокійно. — Я продаю свою частку дачі. Цих грошей вистачить на операцію Софійці.
— Мамо, ти з глузду з’їхала! — закричала Ірина. — Це дача, де ми виросли!
— Ви там не були три роки, діти. Ви приїжджаєте туди тільки шашлики посмажити. А дитині треба жити. Ваш батько залишив мені право розпоряджатися майном, і я це зроблю.
— А як же ми? — запитав Олег, вже тихіше. — Як же пам’ять про тата?
— Пам’ять про тата — це не стіни, Олегу. Пам’ять — це те, як він дбав про тих, кого любив. Якщо він двадцять років не кидав їх, то і я не маю права. Ми можемо бути або родиною, яка ділить спадщину як вовки, або людьми, які приймають свою долю.
Олег довго мовчав. Потім підійшов до столу, взяв виписку з лікарні, яку привезла Марина.
— Я сам проведу цю операцію. У нас у клініці є найкраще обладнання. Гроші з дачі підуть на реабілітацію.
Марина заридала, закривши обличчя руками. Ірина, насупившись, вийшла на балкон, але через хвилину повернулася і мовчки поставила на стіл коробку цукерок для Софійки.
Минуло пів року. Ганна Степанівна сидить на кухні. Поруч із нею Софійка малює в альбомі. Операція пройшла успішно. Марина працює в місті, вони часто заходять у гості.
Андрій та Ірина спочатку трималися осторонь, але поступово серця відтанули. Тепер недільні обіди стали більшими. Ганна Степанівна дивиться на фотографію Павла і подумки каже йому: «Ну що, палію, влаштував ти нам життя… Але знаєш, так навіть краще. У нас тепер не просто спадщина, у нас — продовження».
Вона зрозуміла одну важливу річ: «чужих» онуків не буває. Бувають лише закриті серця, які іноді треба відмикати дуже болючим ключем.
