— Ганно, якщо твоя малина ще хоч на сантиметр перелізе на мій бік, я її Раундапом випалю! Скільки можна казати — тримай свої бур’яни при собі! — кричала через паркан Катерина Петрівна. — Ти на свою яблуню подивися, Катько! Тінь на пів мого городу розляглася, огірки скоро в депресію впадуть без сонця! Пиляй гілки, або я за себе не ручаюся! — відбивалася Ганна Степанівна.

— Ганно, якщо твоя малина ще хоч на сантиметр перелізе на мій бік, я її Раундапом випалю! Скільки можна казати — тримай свої бур’яни при собі! — кричала через паркан Катерина Петрівна. — Ти на свою яблуню подивися, Катько! Тінь на пів мого городу розляглася, огірки скоро в депресію впадуть без сонця! Пиляй гілки, або я за себе не ручаюся! — відбивалася Ганна Степанівна.

Для Катерини Петрівни дачна ділянка була єдиним місцем, де вона все ще відчувала владу. Після того, як її звільнили з посади головного економіста великого заводу «за віком», а діти роз’їхалися по закордонах, залишивши їй лише короткі дзвінки по неділях, світ став некерованим. Тому на своїх шести сотках вона встановила диктатуру порядку.

Кожна грядка була вирівняна по шнурку, кожен бур’янець висмикувався з корінням, щойно він наважувався проклюнутися крізь замульчовану землю. Її паркан був не просто огорожею, це була «лінія Мажино» — символ її гідності та недоторканності.

А за парканом жила Ганна Степанівна. Ганна була хаосом у людській подобі. Вдова ветеринара, вона жила спогадами про чоловіка, який любив «дику природу». Її ділянка була джунглями, де кріп самосівом захоплював полуницю, а малина поводила себе загарбницько.

— Ганно! — Катерина стояла біля паркану, стискаючи садові ножиці так, наче це був бойовий кинджал. — Твоя малина пробила мій фундамент! Ти розумієш, що це руйнація майна? Твої бур’яни засівають мій елітний газон!

Ганна Степанівна, у старому солом’яному капелюсі та з незмінною посмішкою, яка Катерину просто виводила з себе, повільно підводилася від кущів.

 — Катю, газон — це не жива трава. А мої бур’яни — це лікарські трави. Хочеш, я тобі відвар зроблю? Ти така знервована останнім часом, аж жовчю пахне.

Це була не просто суперечка за землю. Це була суперечка двох способів виживання у поважному віці. Катерина намагалася тримати світ у кулаку, щоб не розсипатися самій. Ганна відпускала світ на волю, щоб не відчувати болю від втрат.

Протистояння тривало десятиліттями. Вони знали вразливі місця одна одної і били по них із хірургічною точністю. Катерина знала, що Ганні важко нахилятися, і тому навмисно кидала сміття під самий низ паркану, щоб тій доводилося низько гнутися. Ганна знала, що Катерина терпіти не може галасу, і тому вмикала старе радіо з народними піснями саме тоді, коли сусідка лягала на пообідній сон.

Але найгірше було вночі. Коли в кооперативі затихали звуки електричок, кожна з них сиділа у своїй самотній хаті. Катерина дивилася на ідеально чисті підлоги і відчувала холодну пустку. Ганна дивилася на старе фото чоловіка і відчувала, як її затягує в минуле, наче в болото.

Вони ненавиділи одна одну, бо кожна була для іншої дзеркалом. Катерина бачила в Ганні занедбаність, якої боялася, а Ганна бачила в Катерині сухість, якою не хотіла стати.

Одного разу Ганна спробувала зробити крок до примирення — принесла кошик перших яблук.

 — Катю, візьми, сорт «Білий налив», як ти любиш. Катерина подивилася на кошик так, ніби там були змії. 

— У мене свої яблука, Ганно. Сертифіковані. А твої, мабуть, червиві, як і твоє ставлення до правил кооперативу.

Ганна пішла, не сказавши жодного слова, але того вечора вона вперше не ввімкнула радіо. Тиша була такою гучною, що Катерина не змогла заснути.

Липень того року видався нещадним. Торфяники навколо «Проліска» тліли вже тиждень, застилаючи небо брудно-сірою пеленою. Всі дачники виїхали, боячись задухи. Залишилися тільки ці дві. Катерина не могла кинути свою «імперію», а Ганна просто не мала куди поспішати — у міській квартирі було самотньо.

Полум’я спалахнуло раптово. Вітер, який метеорологи називали «суховієм», підхопив іскру від сусідського покинутого вогнища і перетворив її на вогняного звіра.

Катерина Петрівна була в погребі, коли почула гул. Це був не звук вогню. Коли вона вибігла на вулицю, її ідеальний паркан уже палав. 

— Ганно! — закричала вона, але горло миттєво пересохло. — Ганно Степанівно!

Вона зазирнула крізь діру в палаючому паркані і побачила Ганну. Та сиділа на землі, притиснувши до грудей старий фотоальбом. Її очі були скляними. Це був шок. Людина просто відмовилася вірити в те, що її світ зникає.

Катерина зробила те, чого ніколи не очікувала від себе. Вона схопила лопату, якою так пишалася, і почала бити по полум’ю, пробиваючи шлях до сусідки. Вона схопила Ганну за плечі і почала трясти. 

— Вставай, дурна! Вставай, або ми тут обоє залишимося! Альбом кидай! 

— Не кину… — прошепотіла Ганна. — Там Михайло… там ми молоді…

Катерина схопила альбом, запхнула його собі під куртку і буквально потягла важку сусідку до ставка на межі ділянок. Це була брудна яма, яку Катерина ненавиділа всією душею. Тепер ця яма стала їхнім ковчегом.

Вони занурилися у воду по самі підборіддя. Над ними свистів вогонь, перетворюючи їхні будинки на попіл за лічені хвилини. Катерина відчувала, як Ганна тремтить. Вона обняла її — вперше за тридцять років. Дві старі жінки сиділи в багнюці, притиснувшись одна до одної, і Катерина раптом зрозуміла: Ганна пахне так само, як і вона — страхом, полином і старими книгами.

Коли небо нарешті очистилося, а пожежники закінчили свою роботу, світ навколо став монохромним. Чорна земля, сірий попіл і жодного паркану. Більше не було кордонів.

Катерина і Ганна сиділи на обвугленому фундаменті того, що колись було «цитаделлю» Катерини. Ганна тримала свій врятований альбом. 

— Катю… чому ти мене врятувала? Ти ж мене терпіти не могла. Катерина Петрівна довго мовчала, розтираючи сажу на руках. 

— Бо я зрозуміла, Ганно… Якщо з тобою щось станеться, мені не буде з ким сперечатися. А без наших суперечок я — просто літня жінка в порожньому світі. Ти — моя єдина ниточка до справжнього життя.

Ганна відкрила альбом і дістала звідти фотографію. На ній вона, молода і смілива, стояла поруч із Михайлом. 

— Дивись, — простягнула вона фото Катерині. — Це ми в перший рік на цій дачі. Я тоді ще не знала, що таке бур’яни. Катерина подивилася на фото і вперше за багато років заплакала. Не за будинком, не за трояндами. А за втраченим часом, який вони витратили на те, щоб ненавидіти одна одну.

Відбудова тривала довго. Діти, дізнавшись про трагедію, приїхали. Вони були здивовані, бачачи, як дві «ворогині» разом вибирають колір черепиці для обох будинків.

Тепер на місці двох ділянок був один спільний простір. Катерина Петрівна навчила Ганну системі крапельного поливу, а Ганна показала Катерині, що якщо залишити один куток ділянки «диким», то туди прилітають дивовижні птахи.

Коли прийшов час ставити паркан, Катерина сказала: 

— Не треба. Ми зробимо живу огорожу з тої самої малини, Ганно. Тільки ти її підрізай іноді, добре? 

— Добре, Катю. А ти обіцяй, що не будеш вимірювати лінійкою висоту моїх чорнобривців.

Одного вечора вони сиділи під вцілілою яблунею. Сонце повільно сідало, фарбуючи нові стіни будинків у теплий золотистий колір. 

— Знаєш, Ганно, — сказала Катерина, попиваючи чай із Ганниних трав. — Ця подія була найкращою «дачною амністією» в моєму житті. Вона списала всі мої борги перед совістю.

— І мої, Катю. І мої.

Вони сиділи в тиші, яка більше не була порожньою. Тепер це була тиша двох людей, які нарешті зрозуміли: земля — це просто земля, а людина поруч — це і є справжній скарб, який варто плекати.

You cannot copy content of this page