— Ганнусю, ти не забула додати корінь селери? — Вадим зайшов на кухню, поправляючи краватку перед дзеркалом, що висіло в коридорі. — Ти ж знаєш, декан терпіти не може, коли бульйон занадто прісний. І перевір срібло. Останнього разу на виделках були ледь помітні плями. Це неприпустимо.
Ганна стояла біля величезної каструлі, в якій уже п’ять годин варився холодець. Пара піднімалася до стелі, затуманюючи скло окулярів. Сьогодні був “Великий День” — ювілей Вадима. Тридцять гостей: колеги по кафедрі, родичі, які згадували про них лише по великих святах, і “потрібні люди”.
Ганна мовчала. Вона дивилася на свої руки — почервонілі від гарячої води, з венами, що виступали, як вузлуваті коріння. Вона знала на пам’ять кожну плямку на сріблі. Вона знала, як розсадити гостей так, щоб племінник Сергій не почав сперечатися з дядьком Петром про політику. Вона була режисером, декоратором і головним робітником цієї вистави.
— Вадиме, — тихо сказала вона, не повертаючи голови. — Я втомилася.
— Що, вибач? — він не розчув, бо в цей момент перевіряв, чи ідеально рівно стоїть пляшка коньяку на столі.
— Я кажу: я більше не хочу варити цей холодець. Ні сьогодні, ні через рік. Ніколи.
Вадим нарешті подивився на неї. В його очах не було тривоги, лише легке роздратування, яке буває у дорослого, коли дитина починає капризувати в невідповідний момент.
— Ганнусю, не починай. У тебе просто “передсвятковий мандраж”. Іди випий чаю, приляж на десять хвилин. Але холодець треба розлити по формах. Гості будуть за дві години.
Він вийшов. Ганна почула, як він увімкнув класичну музику у вітальні. Тихі звуки віолончелі здавалися їй зараз скрипом іржавої пилки. Вона подивилася на накритий стіл. Білосніжна скатертина, яку вона крохмалила три години. Серветки, складені у формі лілій. Все було бездоганно. Все було мертвим.
Раптом вона згадала свій 60-річний ювілей два роки тому. Вадим тоді подарував їй нову мультиварку. “Щоб тобі було легше готувати мені сніданки”, — сказав він тоді з усмішкою. Вона тоді промовчала. А ввечері вони пішли в ресторан… який обрав він, бо там готували його улюблену качку.
Ганна взяла ополоник. Потім поклала його назад. Вона підійшла до шафи в передпокої, дістала свою стару дорожню сумку, з якою колись їздила в санаторій, і почала складати туди речі. Не всі. Тільки найнеобхідніше: зміну білизни, улюблену книжку віршів, паспорт і гроші, які вона відкладала на “чорний день”. Виявилося, що цей день — найсвітліший у її житті.
— Ганно, ти де? — крикнув Вадим. — Десертні ложки не ті! Я казав про ті, що з вензелями!
Ганна вийшла у вітальню в плащі, з сумкою в руках. Вадим завмер із ложкою в руці. — Ти кудись зібралася? По хліб? Але вже пізно, гості…
— Гості поїдять і без мене, Вадиме. Холодець на плиті. Навчися користуватися ополоником. Це не складніше, ніж писати лекції про античну культуру.
— Ти з глузду з’їхала? — Вадим нарешті відчув, що земля під ногами хитається. — У мене ювілей! Тут буде декан! Що я їм скажу? Що моя дружина втекла в день мого 65-річчя, як дівчисько?
— Скажи їм правду, Вадиме. Скажи, що ти сорок один рік не помічав, що я теж людина. Що я не додаток до твоєї кафедри і не автомат з видачі чистих сорочок.
Вона відчинила двері. Холодне повітря під’їзду здалося їй солодким на смак. — Куди ти підеш? Тобі шістдесят два! Кому ти потрібна? — крикнув він їй у спину. Це був його останній аргумент — страх. Страх, на якому трималися мільйони шлюбів.
Ганна зупинилася і вперше за вечір посміхнулася — спокійно і щиро.
— Я потрібна собі, Вадиме. А це, виявляється, найважливіша компанія.
Вона не поїхала до подруг, де б її знайшли через годину. Вона зняла номер у маленькому готелі на околиці міста. Там було тихо, пахло свіжою білизною і не було жодного срібного прибору, який треба було чистити.
Наступного ранку Ганна прокинулася о дев’ятій. Без паніки, що треба встигнути зварити кашу. Вона спустилася в лобі готелю, замовила каву і круасан. Телефон був вимкнений. Вона відчувала дивне тремтіння в руках — не від страху, а від надлишку енергії.
Близько полудня вона ввімкнула телефон. Сорок пропущених від Вадима. П’ятнадцять від доньки. Десять від сина. Вона набрала доньку, Олену.
— Мамо! Ти де?! Тато в істериці, гості розійшлися через годину, він сказав, що тобі стало зле, але всі все зрозуміли! Ти що, серйозно його кинула?
— Оленко, я не кинула його. Я просто вийшла з неперевіреної кімнати, в якій мене тримали стільки років. Як пройшов вечір?
— Жахливо! — вигукнула донька. — Він не знав, де лежать серветки. Він розлив холодець на килим. Він кричав на нас усіх. Мамо, повернися, він же пропаде!
— Оленко, він дорослий чоловік. Якщо він може розібратися в тонкощах середньовічної філософії, він розбереться, як витерти килим. Я не повернуся, поки він не зрозуміє, що я — не меблі.
Вадим приїхав через три дні. Він знайшов її через сина, який мав доступ до її банківської картки. Він виглядав жахливо: сорочка пом’ята, очі червоні, на щоках — неохайна щетина. Він сів навпроти неї в парку біля готелю.
— Ганно… я не можу без тебе.
— Звісно, не можеш, — кивнула вона. — Хто ж знайде твої ліки від тиску? Хто запише тебе до стоматолога?
— Ні, ти не розумієш… — він замовк, дивлячись на свої руки. — Вдома стало… порожньо. Не просто брудно. А порожньо. Я чув, як цокає годинник. Я ніколи не чув, як він цокає. Це страшно.
Ганна дивилася на чоловіка, з яким прожила життя. Вона не відчувала ненависті. Тільки тихий сум.
— Я повернуся, Вадиме. Але не в стару роль.
— Що ти хочеш? — він був готовий на все. — Нову шубу? Поїздку?
— Ні. Я хочу, щоб від сьогодні ми жили як два сусіди, які поважають одне одного. Ти сам готуєш собі сніданок. Ти сам складаєш свої списки. У вівторок і четвер у мене курси італійської та йога. В суботу я не готую — ми йдемо в кафе або замовляємо їжу. І найголовніше: ти ніколи більше не питаєш мене, чому на сріблі плями. Бо тепер це і твоє срібло теж.
Вадим мовчав довго. Потім кивнув.
— Італійська? Навіщо вона тобі в шістдесят два?
— Щоб читати Данте в оригіналі, Вадиме. Там є цікаве місце про пекло. Думаю, я щойно звідти вийшла.
Через місяць у їхній квартирі знову були гості. Але цього разу Ганна не бігала з тацею. Вона сиділа в кріслі, в новій сукні, і розповідала про свої успіхи в йозі. Вадим сам розносив напої. Він робив це незграбно, кілька разів ледь не впустив склянку, але Ганна навіть не ворухнулася, щоб йому допомогти.
Вона знала: холодець більше не буде головним сенсом її життя. Її сенс тепер був у тому, щоб встигнути вивчити мову, побачити Рим і нарешті почути власні думки, які більше не заглушав шум закипаючої каструлі.
