– У неї ж не було дітей! Тільки не розповідайте мені, що вона сама так вирішила, бац – і весь спадок вам! – Ольга примружилася. – Ви просто вдало все влаштували. Ми все розуміємо.
Атмосфера на кухні вмить згустилася. Холодець у центрі столу потихеньку танув, ніби не витримуючи напруги. Мовчали всі. Навіть Максим, який зазвичай першим встрявав у розмови. Тільки Ольга стукала ложкою по столу.
Софія зняла окуляри і протерла серветкою лінзи, намагаючись відволіктися. Очі були червоними від сліз та втоми. Вчора вони провели в останню дорогу тітку Любу. Софія не виспалася, до ладу не їла вже пару днів. Та й не до їжі було, коли рідня з’їжджалася не на поминки, а на поділ майна.
…Сім’я у Софії була великою. У сестри Ольги був гучний голос і пробивний характер. Брат Максим теж за словом у кишеню не ліз. Сама ж Софія, скромна і тиха, раптово опинилася в центрі сварки, до якої була зовсім не готова.
– Хочете вірте, хочете ні, але тітка Люба оформила будинок на Марту ще три роки тому, – тихо відповіла вона. – Ми нічого не просили. Вона сама.
– Ага, – Ольга відкинулася на спинку стільця. – Просто сама встала, пішла та оформила. Ось просто так, тому що твоя Марта виявилася ближчою в цей момент.
– Так і було, – втрутилася Марта. – Ніхто не тиснув на неї.
Дочка Софії, Марта, сиділа збоку, ближче до вікна. Худенька, в темний светр, кучеряве трохи розпатлане волосся. На тлі інших родичів вона здавалася тендітною, але насправді могла й за себе постояти, й відра з водою потягати.
– Марто… – почав Максим. – Ну ти ж у місті працюєш, а сюди діставатися пів години. У твоєї мами вже є квартира, яка колись дістанеться тобі. А що нам?
– Ви так кажете, ніби тітка вам щось обіцяла, – обурилася Софія.
– Та яка різниця? – не витримала Ольга. – Вона наша тітка. Спільна. І будинок має бути спільним.
Софія підібгала губи і кинула погляд на грушу за вікном. Все почалося не вчора, не на прощанні, навіть не в момент складання дарчої. Набагато раніше…
…Коли Марті було вісім, Любов почала забирати її до себе.
– У нас чисте повітря, ставок, подвір’я. Чого їй там у спеці та міському пилу возитися? – говорила тітка, заплітаючи дівчинці коси.
Спочатку Марта просто бігала садом, їла порічки з куща і будувала курені зі старої ковдри. Любов стежила за нею, сміялася і мазала кремом від сонця. Але згодом дівчинка почала проситися допомогти.
– Можна я поллю суниці?
– Можна, але ввечері. До цього рано. Жарко. Суниці не люблять, коли воду ллють прямо по гарячій землі.
Марта навчилася варити компот і варення, пекти пиріг з ревенем, обрізати кущі. Коли підросла – почала приїжджати на канікули, а потім і сама, без попереджень.
Любов називала її «маленькою господинею». Марта дзвінко сміялася і допомагала мити підлогу. У будинку було тепло й затишно. Колись.
Ложка Ольги з дзвоном опустилася в тарілку з пюре.
– Ми ж не хочемо у вас все відібрати, – сказала вона. – Просто давайте по-людськи. Продайте будинок і поділимо на трьох. Так буде справедливо.
– Ну ні, – впевнено заявила Софія і встала. – Справедливо – це коли за турботою й любов’ю, а не навпіл.
Вона відчинила вікно ширше. Прохолода приємно овіяла почервоніле обличчя.
– Будинок не продається. І крапка.
– Ну, то хай так. Все з вами ясно. Проміняли совість на хату.
Максим мовчки дістав телефон і почав розлючено друкувати – мабуть, дружині або юристу.
Марта, не сказавши жодного слова, встала і пішла у двір підрізати зів’яле листя нарцисів. Потрібно було зробити це ще кілька днів тому, але руки не доходили.
Колись вони садили ці цибулини разом із тіткою Любою. Тепер Марта доглядатиме їх сама.
Минув тиждень. Ранок у квартирі Софії почався з запаху злегка підгорілого цукру. Вона пекла для старенької матері улюблений пиріг з повидлом, але трохи перетримала. Втім, Тамара Петрівна цього навіть не помітила.
Вона сиділа, дивлячись у чашку з чаєм так, ніби там ховалося спасіння від усіх печалів. Окуляри сповзли на кінчик носа, сухі руки старанно складені на столі.
Поруч лежав телефон. Два пропущених від Ольги.
– І що вона сказала? – Софія поклала прихватку і сіла поруч.
Мати мовчки кивнула, а потім майже пошепки:
– Якщо ви з Мартою будете триматися будинку – вони не приїдуть. Ні Ольга, ні Максим.
– Та й нехай, – тихо відповіла Софія. – Накриємо стіл без них.
Тамара Петрівна звела погляд. В очах – тільки втома.
– Софіє… Мені ж сімдесят п’ять. Хто знає, чи зберемося ми ще раз усі разом?
Софія важко зітхнула.
– Мамо, ти ж пам’ятаєш. Тітка Люба їх кликала. Багато разів. А приїздила тільки я з Мартою.
Мати опустила очі.
– Пам’ятаю. Просто… хотілося б, щоб родина була разом.
…Любов тоді щойно попрощалася Петра – свого чоловіка, з яким прожила майже сорок років. У хаті стало нестерпно тихо.
Вона вмикала радіо, щоб хоч чийсь голос.
Дзвонила Ользі.
– Приїдь хоч на годинку. В мене тут порожньо так, що стіни давлять.
– Тітко, у нас зараз басейн, потім гурток, потім треба декорації до свята в садку… Може, наступної неділі?
Неділя так і не настала.
Дзвонила Максиму.
– Просто посидь зі мною. Я йди додому з повною торбою.
– Кінець місяця, звіти, тітко. Тримайся, ти в нас сильна.
Натомість приїхала Софія. Привезла старий альбом і чай з м’ятою. Наступного дня приєдналася Марта.
Любов ще плакала ночами, але вже тихенько. А одного разу, дивлячись, як Марта старанно натирає старий мідний таз, сказала:
– Якби в мене була донька, я б хотіла, щоб вона була саме така, як ти.
Марта нічого не відповіла. Просто підійшла й обняла. І стояла так, поки тітка не перестала тремтіти. Тоді все й вирішилося – спочатку в серці, а потім на папері.
…Ювілей Тамари Петрівни вирішили відзначати скромно, зранку. Без гучних тостів – лише чай, пироги, запах землі й тихі розмови.
Марта замішувала тісто руками за старим рецептом тітки Люби. Софія запікала м’ясо, різала овочі, розкладала серветки. Все – мовчки, по пам’яті, без сварок. Принаймні сьогодні.
Ближче до обіду Марта вийшла на гойдалку в саду – там тітка колись читала їй «Маленького принца».
Софія, шукаючи ваніль, зазирнула в комору й натрапила на стару коробку з поштовими марками. Всередині – дитячі листівки, які Марта дарувала тітці з п’яти років.
На одній кривим почерком: «Люблю тебе, тітко Любо, навіть більше, ніж нашу вчительку Олену Петрівну».
Сльози підступили самі. Софія поклала листівку назад і тихо закрила коробку.
Гостей було небагато: сусідка тітка Віра з букетом жоржин, подруга матері з міста з тортом, фельдшер дядько Коля.
Тамара Петрівна сиділа в центрі, трохи сутулячись. Раптом підняла склянку з компотом:
– Дякую вам. Не за стіл. А за те, що пам’ятаєте мою сестру такою, якою вона була. І любите цей дім так, як любила вона.
Софія посміхнулася. Марта опустила очі. Гості цокалися, тягнулися за салатом.
Свято зібрало не всіх, але тих, хто прийшов – щиро.
Коли гості розійшлися, Тамара пішла відпочивати. Марта мила посуд.
Софія підійшла до доньки:
– Ти ж не звинувачуєш себе, правда?
Марта застигла, дивлячись, як вода стікає в злив.
– Ні. Я просто… не могла продати цей дім. Тут усе про неї. Книги, горщики, марки, запах старих меблів. Це не метри. Це мій другий дім.
Софія кивнула. Більше слів не треба.
Наступного ранку Тамарі прийшло голосове від Ольги:
– Ну що ж, вітаю. Але передай своїй «новій дочці», що ми їй більше не родина.
Софія непомітно видалила повідомлення, поки телефон заряджався. «Шкода, що для когось родина – це тільки папери й метри», – подумала вона.
Тамара Петрівна помітила, що історію чату хтось почистив, але тільки зітхнула і тихо сказала, дивлячись у вікно на грушу:
– Не продали. Не зрадили. І за це вам дякую.
Софія нічого не відповіла. Все вже було сказано без слів. Кожен показав, хто є хто.
Валентина Довга
