П’ять років тому Антон показав Марині ділянку за містом — шість соток серед беріз, із видом на річку.
— Ось тут буде наш дім, — сказав він тоді, обіймаючи її за плечі.
Марина лише усміхнулася, уявляючи ґанок з гойдалками, город, дитячі голоси у дворі…
Перший рік вони збирали гроші на землю. Марина відмовилася від відпустки на морі:
— Потерпи, зате потім усе літо будемо проводити на дачі.
Антон підробляв щовихідних вантажником. Другий рік — на проєкт будинку. Марина годинами розглядала планування, рахувала кожен квадратний метр:
— Тут буде кухня, а ось тут — дитяча.
На третій рік почали будівництво. Кожні вихідні їздили на ділянку. Антон із друзями заливав фундамент, Марина готувала обід на вогнищі.
Четвертий рік — стіни, дах. Марина навіть продала годинник батька, аби купити гарні вікна.
— Хочу, щоб дім був із душею, — пояснювала вона.
П’ятий рік — оздоблення. Марина годинами переглядала сайти, порівнювала ціни на плитку, шпалери, сантехніку. Їздила по магазинах сама — Антон працював допізна.
— Скоро закінчимо, — казав він. — Будемо жити, як люди.
Коли батька не стало, Марині залишилася квартира. Вона, не роздумуючи її продала й вклала всі гроші у дім.
— Тепер точно встигнемо до осені, — раділа вона.
А Антон раптом сказав:
— Гарненький будиночок вийшов. Оформимо його на мою маму.
Марина провела долонею по підвіконню — рівному, гладенькому. Вона сама вибирала ці вікна, сама кожні вихідні їздила у магазини, порівнювала зразки плитки, вивчала ціни.
— Маринко, ти мене чуєш? — Антон усміхався тією самою усмішкою, яка колись розтоплювала її серце.
— Чую, — тихо сказала вона.
— От і чудово! — чоловік потер руки, наче все вже вирішено. — Мама ж у віці, нехай тут відчує себе господинею.
Марина повільно повернулася до чоловіка.
— А я? — лише спитала вона.
Антон щиро здивувався:
— Маринко, ну ти ж розумієш, це формальність. Папери й усе.
— Формальність? Гроші від квартири батька — формальність. Три роки її заощаджень — формальність. Вихідні у будівельних магазинах, коли подруги грілися на сонці на дачах, — теж формальність.
— Антоне, — вона намагалася говорити спокійно. — Але ж більшість грошей були мої.
— І що? — знизав плечима він. — Ми ж сім’я. У сім’ї не рахують, хто скільки вклав.
Марина згадала, як пів року тому він вимагав чеки за кожну покупку для дому:
— Треба ж знати, скільки витрачаємо! — казав він тоді.
Чоловік підійшов ближче, обійняв її за плечі:
— Ти що, не хочеш, щоб тут була моя мати? Вона ж тебе як рідну доньку прийняла.
Марина здригнулася. Як рідну доньку. А рідну доньку можна позбавити дому?
— Я не проти твоєї матері, — повільно відповіла вона. — Я проти того, щоб наш дім належав не нам.
— Та що ти вигадуєш? — Антон пройшовся кімнатою. Він же сказав. Як завжди — він вирішує, вона погоджується.
— Антоне, — несміливо мовила Марина, — може, оформимо на нас двох?
Його обличчя змінилося. Усмішка зникла, губи стиснулися.
— Знову все ускладнюєш! — суворо подивився чоловік на жінку. — Завжди ти шукаєш проблеми.
Марина мовчала.
— Знаєш що? Подумай сама, але я вважаю, що так буде правильно. Мама заслужила.
— Тобто? — не зрозуміла дружина. — Мама заслужила… А я — ні? Не заслужила дім, у який вклала все, що мала?
Три дні Марина не їздила на ділянку, не дзвонила Антону. Просто ходила на роботу, поверталася, сідала біля вікна з чашкою чаю й думала. Антон спершу не зрозумів, що відбувається.
— Маринко, ти що образилася? — подзвонив він наступного вечора. — Я ж пояснив, усе нормально.
Вона поклала слухавку, не відповівши.
А за день без попередження приїхала Лариса Іванівна. Як завжди — без дзвінка. Сіла на кухні, розклала цукерки на столі.
— Маринко, доню, чого це ви дім не доробляєте? Антоша засмучується, — почала з докором.
Марина мовчки поставила чайник.
— Знаєш, — продовжила свекруха, розгортаючи цукерку, — у Катерини зять сам запропонував дім на тещу оформити. Каже: «Нехай мамочка господинею буде». От це я розумію — чоловік!
Марина поставила перед нею чашку й сіла навпроти.
— А у нас що, виходить гірше? — зітхнула театрально Лариса Іванівна. — Невістки тепер пішли — усе собі та собі, тільки про власну кишеню думають.
— Ларисо Іванівно, — тихо сказала Марина, — а якби дім будувався на ваші гроші, ви б подарували його Антонові?
Свекруха похлинулася чаєм.
— Це інше діло, — пробурмотіла вона. — Я ж мати.
— А я — дружина, яка вклала у цей дім усе, що мала.
— Ну то що, шкода для родини? — її голос став холодним.
Марина довго дивилася на свекруху — і раптом зрозуміла: справа не в домі. Річ у тім, що її думка тут не має жодного значення.
— Знаєте що, — сказала вона спокійно. — Нехай Антон подзвонить мені, коли вирішить, що моя думка теж щось важить.
Лариса Іванівна здивовано звела брови.
— О, дивіться-но, яка знайшлася! Спустися, дівчинко, з небес на землю!
— Я й так на землі, — відповіла Марина, підвелася й відчинила двері. — А от ви з сином десь у хмарах літаєте.
Після того як Марина зібрала сумку з речами й відправилася до подруги, Антон телефонував щогодини. Спершу — обурювався:
— Ти що, таке вчинила? Маму образила!
Потім — благально:
— Маринко, ну що ти робиш?
А під вечір його тон зовсім змінився:
— Якщо не схаменешся, я сам усе оформлю без тебе.
— Оформлюй, — коротко відповіла Марина й вимкнула телефон.
Вранці Антон примчав до подруги за дружиною. Розкуйовджений, з червоними очима, певно, ніч провів у матері.
— Маринко, годі, — сів він поруч на диван. — Ну чого ти, як дитина? Ну, подумаєш, оформимо на маму.
— А де я в цій історії? — тихо спитала Марина.
— Як де? Ти ж моя дружина.
— Дружина без права голосу, — її голос втратив спокій вперше за ці дні.
Антон розгублено глянув на неї.
— До чого тут «право голосу»? Я ж нічого проти тебе не роблю!
— Ти просто вирішуєш за мене, — твердо сказала Марина. — Навіть не спитав. Просто оголосив: «Оформимо на маму — і все». Наче мене не існує.
— Але ж це правильно.
— Для кого правильно? Для тебе, для твоєї мами? А для мене?
Антон замовк, потім невпевнено промовив:
— Ну ти ж розумієш…
— Розумію, — кивнула Марина. — Розумію, що у цій сім’ї я — ніхто. Мої гроші є, а голосу — немає.
— Підемо додому? — підскочив Антон.
— Ні, я тут залишуся, — твердо вирішила дружина.
— Марино, не треба, поговорімо!
— Говорити немає про що, — спокійно відповідала жінка. — Ти мене не чуєш.
— Чую! Обговорімо.
Марина зупинилася, подивилася йому в очі.
— Обговорімо? Чи ти знову поясниш, чому я маю погодитися?
Мовчання.
— От саме, — тихо сказала вона.
Подружжя ні до чого не домовилося, але Антону потрібно було їхати на роботу й він дав дружині спокій.
У Світлани Марина пробула тиждень. Перші два дні плакала, а потім відчула дивне, несподіване полегшення. Антон дзвонив щодня. Спочатку благав повернутися, потім сердився, потім знову благав.
На п’ятий день повідомив:
— Мама каже, можна оформити й на нас двох.
— Яка щедрість, — сухо відповіла Марина.
— Ну то повертайся, ми все вирішили.
— Хто вирішив?
— Ну… я з мамою.
— О, чудово. А мене знову ніхто не спитав.
Антон приїхав сам, з’явився у Світлани, сів на кухні, пив чай і розказував:
— Дружина зовсім не слухається. Я ж пішов на поступки! Погодився оформити на двох!
— Поступки, — повторила Марина. — Ти з ким погодився, Антоне?
Чоловік мовчав. І вперше за всі ці дні, здається, нарешті зрозумів: він жодного разу не запитав, чого хоче вона.
Минуло десять днів. Марина не відповідала на дзвінки, не читала повідомлень. А потім Антон приїхав з букетом, винуватим обличчям і «новою ідеєю».
— Маринко, я все обдумав! — увірвався він, наче вихор. — У мене є рішення!
— Слухаю, — сказала вона, не повертаючись.
— Давай так: оформимо дім на маму, а потім вона нам його перепише. Формально він буде на ній, а фактично — наш. Усі задоволені!
Марина довго мовчала, дивилася на квіти — гарні, дорогі, як завжди, коли він намагався виправдатися.
— Ти не зрозумів, — повільно мовила вона.
— Що не зрозумів?
— Це не рішення. Це — відмовка. Через рік, два, три, може, ніколи… А якщо твоя мама передумає?
— Не передумає.
— А якщо подарує своїй дочці, або сестрам?
Марина підійшла до вікна. Антон став позаду, поклав руки їй на плечі.
— Марино, ну ти все ускладнюєш.
— Я просто не хочу віддавати спадок свого батька жінці, яка мене не сприймає.
— Вона так не думає.
— Думає, — Марина обернулася до нього. — Я чула, що вона казала Катерині: «Невістки тепер усе собі та собі». Це про мене, Антоне.
Він опустив очі.
— Може, вона не те мала на увазі?
— А ти? — Марина дивилася прямо в обличчя. — Ти теж не те мав на увазі, коли вирішив за мене, не спитавши, чого хочу я.
— Я думав, ти зрозумієш.
— Зрозуміла, — тихо сказала Марина. — Зрозуміла, що у твоїй сім’ї, моя думка неважлива. Мої гроші є, а права голосу — ні.
Антон мовчав.
— Є ще питання, — додала Марина. — Чому не оформити на тебе? Ти ж чоловік, господар. Чому одразу на маму?
— Я просто хотів зробити їй приємне…
— А я? — перебила жінка.
Настала тиша. Антон стояв посеред чужої кухні й уперше по-справжньому зрозумів: сам загнав себе у глухий кут.
— Марино, — сказав нарешті тихо. — А що ти пропонуєш?
Жінка дивилася на нього. На її обличчі була лише спокійна впевненість.
— Хочеш подарувати їй дім — оформи на себе й даруй, тільки виплати мої гроші, — Марина підвелася. — Дім буде наш, наполовину, як і домовлялися.
— Але ж… — почав Антон.
— Без «але», — перебила вона. — Я вклала гроші. Я їздила по магазинах, вибирала, купувала. Ти працював на будівництві у вихідні. Ми разом зводили цей дім. Отже, він буде спільним. Або я забираю свої гроші й будую дім сама — для себе.
Антон дивився на дружину й не впізнавав її. Де поділася та м’яка, поступлива Маринка, яка завжди йшла назустріч?
— А якщо я не погоджуся? — тихо вимовив він.
— Тоді розлучимося, — спокійно відповіла вона. — Будуватиму без тебе.
— Ти не зможеш.
— Зможу. Знаєш, що я зрозуміла за ці дні? Що можу багато чого — без дозволу.
Вона підійшла до плити, налила собі чаю. Руки не тремтіли.
— У тебе є час до завтра, — сказала Марина. — А я піду прогуляюся.
Вона вийшла, залишивши Антона самого — з букетом у руках і раптовим усвідомленням, що вперше бачить дружину, яка може сказати «ні».
Антон повернувся через три дні, видно, ночував у матері, вислуховуючи її настанови. Марина збирала яблука у саду на дачі. Почула скрип хвіртки, озирнулася.
— Можна зайти? — тихо спитав він і сів на лавку під грушею. — Я подумав…
Марина мовчала, чекаючи.
— Мама образилася, — нарешті промовив він. — Дуже. Каже, що я її підвів. І… я зрозумів. — Антон потер обличчя руками. — Зрозумів, що вчинив неправильно ще з самого початку.
Марина поставила кошик і подивилася на нього.
— А що саме було неправильним?
— Все. Я тебе навіть не спитав. Вирішив за тебе, ніби твоє слово нічого не варте.
У його голосі вперше за два тижні не було ані образи, ані роздратування — тільки втома.
— І що тепер? — спокійно спитала Марина.
Антон дістав із пакета документи. — Я з’їздив до юриста. Завтра поїдемо разом. Все оформимо на нас обох, як і планували.
— А мама?
Антон зітхнув. — Сказала, що більше не хоче мене знати. Що у неї тепер немає сина.
— Ось як… — сказала Марина.
— Але я більше не хочу вибирати між тобою й нею, — промовив Антон і підвівся.
Марина склала документи. Чоловік обережно обійняв дружину, наче не хотів, що вона відсторониться. Марина не відштовхнула, але й не розтанула, як раніше.
Свекруха не розмовляла з ними два місяці. Потім почала телефонувати — спершу у свята, потім просто так. Дім до осені так і не добудували. Але в родині з’явився нарешті міцний фундамент — взаємна повага.
