Катя стояла перед під’їздом, не відчуваючи занімілих ніг. Вони закам’яніли від холоду. Пальці на руках уже боліли так сильно, що вона, навіть ховаючи в кишенях, їх все одно не могла зігріти. У обличчя безжально бив вологий вітер, з силою підбираючись під тонку осінню куртку, на швидку накинуту поверх домашнього одягу. На голові не було шапки, тільки мокре, злипле від снігу волосся ляскало крижаними струмочками по шкірі. Із замерзлого носа беззупинно текло, але витерти було нічим. Все залишилося в квартирі, звідки її щойно несподівано викинули.
Поруч у снігу лежала стара сумка, набита в поспіху тим, що перше попало під руку. Катя не пам’ятала, що саме встигла туди засунути, як спустилася сходами і як опинилася на вулиці. В голові глухо стукали недавні слова свекрухи. “Ти вбила мого сина. Ти згубила його. Всю кров із нього витягла.”
Наступала вона на Катю, вимовляючи ці слова спершу стисненим, холодним голосом, як змія, а потім раптом зірвалася на дикий крик, від якого у невістки підкосились ноги. “Геть звідси, зрозуміла? Геть, щоб духу твого тут не було.” Тепер вона стояла, не рухаючись, як викинута за поріг собака, самотня, принижена, спустошена, що поховала чоловіка, без дому, без грошей. Сльози, змішуючись з крижаним вітром, стікали по щоках, обпалюючи шкіру, але вона цього навіть не відчувала, так сильно заніміло її обличчя.
Катя зкинула сумку на плече і вже збиралася зробити крок до під’їзду, сподіваючись сховатися від вітру хоч на хвилину, коли двері раптом різко розчинилися.
Зсередини, разом із парами теплого повітря, показалися дві неосяжні постаті в хутрах. Свекруха в старій лисячій шубі з обличчям перекривленим від самозадовеленого реготу. Свекор з похмурим поглядом, щільно закутаний у шубу з каракулевим коміром. Вони ледь не налетіли на неї, зупинилися, якусь мить мовчали. Погляд свекрухи змінився від веселого здивування до злобного задоволення. Свекор заговорив першим, глухим, тяжким голосом.
— А ти чого тут пасешся? А досі не забралася? Думаєш, назад впустимо? — Вона не відповіла, стояла, опустивши очі. — Я б на твоєму місці давно куди б в перехід влаштувалася, а ти тут, як попеличка, мерзнеш. Вертися, дівко, як хочеш. Тобі тут не раді, — підтвердила свекруха, криво посміхаючись.
Жовте, замурзане таксі з яскравим логотипом під’їхало до будинку. Свекруха перша втиснулася всередину, не обертаючись. Свекор, притримуючи пола шуби, захлопнув за собою двері й, привідкривши вікно, злобно кинув: “Якщо ввечері знову тут побачу, поліцію викличу. Зрозуміла?” Машина гасанула, залишивши після себе взметену заметіль.
Катя залишилася стояти, тремтіла, стиснувши плечі, не знаючи, що робити. Ноги, як дерев’яні, ковзали по промерзлому асфальту, пальці скорчились, куртка намокла й прилипла до спини. У неї не було ні грошей, ні телефону, ні можливості звернутися по допомогу. В голові крутилася одна думка: сховатися від вітру, сховатися хоч на пару хвилин.
Із під’їзду вийшов чоловік, якийсь сусід в окулярах з господарською сумкою. Він глянув на неї й, нічого не кажучи, притримав двері. Катя скористалася моментом, увійшовши всередину. У під’їзді було тепло, пахло старим килимковим покриттям і кислою капустою. Сіла на сходинку, відкинулася до стіни. Трохи зігрівшись, вона раптом встала, ніби щось спало їй на думку. Вона постояла трохи, зігріваючи подихом закляклі руки, а потім повільно, навмисно піднялася на четвертий поверх, туди, звідки її викинули зовсім недавно.
Її погляд ковзнув по стіні. Перед нею був старий щиток, давно пофарбований, з іржавими петлями. Серце стукало десь у горлі. Катя обережно відкрила кришку. Там, на зігнутому гачку з дроту висів ключ, колись повішений рукою її покійного чоловіка, з втомленою, трохи роздратованою, але рідною турботою. “Ти вічно ключі губиш. Мені набридло носитися через все місто. Тут буде висіти в щитку, щоб не мотатися до тебе з другого кінця міста щоразу.”
Катя зняла ключ, стиснула в долоні, ледь не плачучи. Підійшла до дверей, повернула. Клац. Двері відчинилися. Всередині було натоплено й темно. Вона увійшла й обережно примкнула за собою двері, не вмикаючи світло. Стоячи в коридорі, прислухалася. Навколо було тихо, але напруга не відпускала. У будь-яку мить свекор з свекрухою могли повернутися, і тоді б вона не відбулася криком.
Катя пройшла в спальню. Все стояло на своїх місцях. Штани й сорочка чоловіка висіли на вішалці на торці шафи, наче він тільки що повернувся з роботи. Пилюка на підвіконні, розкидані подушки. Вона зробила крок до комоду й відкрила верхню шухляду. Там завжди лежала заначка. Але тепер було пусто. Тільки складені шкарпетки, майки й скручені ремені. Гроші зникли. Руки задрижали від холоду, від втоми, від безнадії. Значить, навіть ці останні крихти, її остання надія теж пропала. Свекруха не залишила нічого. Вона опустилася на край ліжка, відчуваючи, як насувається порожнеча. Куди йти, кому дзвонити, в кого просити допомоги? Питання металися по колу, не знаходячи відповідей.
На тумбочці лежали якісь папери. Катя потягнулася, взяла їх у руки. Це були аптечні рецепти. Один зовсім свіжий, акуратно заповнений, з печаткою. У графі “Пацієнт” — ім’я свекрухи. В очі вдарилася дата, тиждень до смерті чоловіка. Назва ліків Каті не була знайома. Її погляд впав на упаковку, що лежала поруч. Катя розкрила коробку. Таблетки білі, маленькі, як ті, що пив він. Саме такі він одного разу підібрав з підлоги після того, як раніше свекруха розсипала свої ліки. Тоді він сказав: “Схожі на мої, я заберу”. Катя завмерла, дивлячись на таблетки. Серце закалатало. Катя тоді не надала значення. Він поклав їх у свою упаковку, а потім у пам’яті виразно сплила та сцена: “Вечір, кухня, різкий запах валеріанки, тривога в голосі чоловіка, а потім його слабкість, скарги й лікарня”. У грудях розлився холод. Ні, його смерть не була випадковістю. Це була трагедія. Це було навмисне.
Катя ковтнула. Вона боялася, що в будь-яку мить свекор з свекрухою можуть нагрянути. Чуття підказало: “Пора”. Щось підштовхнуло Катю до вікна, і вона виглянула у двір. По протоптаній серед заносів стежці між припаркованими машинами йшла свекруха. Повільно, з пакетом у руці піднімалася до під’їзду. Катя завмерла, потім різко схопилася, папери в руках затремтіли. Катя кинула погляд на годинник. Минуло не більше півгодини. У паніці почала запихувати папери в сумку. Один аркуш висковзнув із рук і впав під тумбочку. Часу шукати не було. Схопивши сумку, вона вискочила в коридор, зачинила за собою двері й, перестрибуючи через сходинки, збігла на п’ятий поверх. Там, в куті біля сміттєпроводу, сховалася, затаїлася, ледь дихаючи.
Унизу хлопнули вхідні двері. Послухалися кроки, брязкіт ключа, крехтіння свекрухи. Катя затаїлася, ще глибше вп’ялившись у стіну. Серце стукало так голосно, що їй здавалося, його чути по всій п’ятиповерхівці. Коли все стихло, вона швидко спустилася вниз і вискочила на вулицю. Перевірила сумку. Рецепти були на місці. На одному з них ім’я лікаря, а разом із ним надія, що правда існує.
Катя йшла засніженою вулицею, притискаючи до себе сумку так міцно, ніби та могла захистити її від самотності, холоду й несправедливості. Думки скакали від рецепта до упаковки таблеток, від спогадів до здогадок. Страх ще не відпускав, але тепер у неї було дещо більше, ніж підозра. У неї була мета.
Будинок, у якому жила Інга, знайома медсестра, що допомагала чоловікові при загостреннях зі здоров’ям, знаходився неподалік. П’ятиповерхівка з такого ж сірого цегли, з облупленими перилами й тремтячим у вікнах світлом. Катя дісталася до потрібних дверей і постукала, тремтячи від холоду. Двері відчинилися не відразу. Виглянула невисока жінка з втомленим, але добрим поглядом. Дивлячись на Катю, її промоклу куртку, на злипле волосся, на почервонілі від вітру щоки, вона скрикнула: “Господи, Катю, та ти ж вся синя! Заходь швидше, не стій”.
Катя увійшла на ватяних ногах, на кухні пахло гарячим хлібом і домашнім затишком. Інга стягнула з неї мокру куртку, посадила на табурет, накрила теплим пледом, поставила чайник і, сівши поруч, м’яко, без натиску запитала: “Ну що трапилося? Розказуй”.
Катя мовчки відкрила сумку, дістала складені рецепти, упаковку таблеток і поклала на стіл. Потім, дивлячись на руки, ледве чутно промовила: “Це я в них знайшла. У свекрухи. Мій чоловік, він помер не просто так”.
Інга наділа окуляри, взяла аркуші в руки, читала довго й уважно. Коли закінчила, відклала папери й сіла, склавши руки на грудях. “Це не його препарати, це твоєї свекрухи, мабуть. Це ліки дуже серйозні. Їх призначають тільки при гіпертонії останнього ступеня. А йому… йому такі давати було категорично не можна. Чому ти вирішила, що він їх приймав?”
Катя підвела очі. У голосі дрижав біль. “Я спершу не зрозуміла, а потім згадала. Вона якось уронила баночку з таблетками, а він підібрав, сказав, що схоже на його, і поклав до себе. Я навіть пожартувала тоді, а він не віднісся серйозно. Я думаю, він приймав їх увесь цей час, тиждень чи два, вважав, що це його таблетки”.
Інга кивнула. Тепер її обличчя стало дуже серйозним. “Якщо він дійсно їх пив, це могло викликати різкий спазм чи зупинку серця. Таке буває, особливо якщо він був ослаблений”. Катя стиснула пальці. “А вона… Вона потім звинуватила мене, сказала, що це я його угробила, вигнала, а сама…”
Інга ще раз глянула на рецепт і на упаковку. Потім подивилася на Катю вже інакше, зі співчуттям, але й з твердістю. “Ось тут є адреса лікаря. Це наша поліклініка. Якщо хочеш, я піду з тобою. Вони там мене знають. Я їм все поясню. Ти не одна, Катю. Ти тепер не одна”. Ці слова, прості, буденні, раптом прорвали в грудях щось заморожене. Катя відчула, як уперше за весь день виходить з оціпеніння, й вона раптом заридала.
Вони дісталися поліклініки ближче до полудня. Стара, зі свіло-сірими стінами будівля, з вузькими коридорами й гострим запахом дезінфекції. Інга йшла попереду, впевнено, як людина, яка звикла до таких місць. Катя трималася трохи позаду, притискаючи до себе сумку, слабо усвідомлюючи, що її чекає попереду.
У реєстратурі їм трапилася жінка середніх років з кам’яним обличчям. Інга без зайвих слів назвала прізвище лікаря, що стояло на рецепті, і ввічливо запитала, чи можна потрапити до неї без запису. “Тільки за талонами”, — відповіла та, не піднімаючи очей від монітора. “Або з направленням”. Інга стримано пояснила: “Це стосується можливої помилки при прийомі препарату. Дуже серйозна ситуація. Нам потрібно всього 5 хвилин”. “Чекайте в коридорі. Може, прийме, але не обіцяю”, — байдужно відповіла жінка в реєстратурі.
Катя сіла на лавку біля кабінету, обхопивши коліна долонями. Серце стукало глухо, як по порожньому залізу. З кожною хвилиною наростало відчуття, що зараз їм відмовлять, що нічого не вийде, що всі зусилля були марними. Вона дивилася на двері кабінету, білі й байдужі до її страхів. Минуло більше півгодини. Люди заходили й виходили. І ось нарешті медсестра виглянула, окинула Катю поглядом, коротко кивнула Інзі й сказала: “Заходьте”.
Лікар виявилася жінкою років п’ятдесяти, з втомленим обличчям і звичною стриманістю в голосі. Вона мовчки взяла рецепт, мигцем глянула на упаковку. “Так, мій почерк. Це препарат для Галини Іванівни. Їй був призначений курс. А що не так?” Інга подивилася на Катю й сказала: “Давай, Катю, скажи”. Катя, стиснувши губи, ледве чутно промовила: “Його пив мій чоловік. Він подумав, що це його таблетки. Через тиждень він помер”.
Лікар відклала ручку, припідняла брови. “А чоловік… мій пацієнт? Ні, тоді я не можу коментувати. Я не знала про його стан”. Інга втрутилася спокійно, але твердо. “Чоловік був гіпертоніком зі складною історією. Я допомагала йому при загостреннях. У нього були протипоказання до цього препарату. Його дружина…” Інга подивилася в бік Каті, “…стверджує, що таблетки потрапили до нього у флакон, коли він підібрав з підлоги, вирішивши, що це його”. Лікар повільно кивнула, заглянула в монітор, перевірила дані, потім зняла окуляри. Погляд її став м’якшим, голос тихішим. “Я не можу видати висновок без судової експертизи, але якщо він дійсно приймав їх помилково, так, це могло спровокувати зупинку серця. Я не можу цього заперечувати. Це можливий побічний ефект”. Катя кивнула, не піднімаючи очей. “Дякую”, — прошепотіла вона. Лікар, помовчавши, додала: “Мені шкода, правда. Інколи близькі люди завдають непоправної шкоди, самі не розуміючи наскільки”.
Катя вийшла в коридор, ніби стало легше трохи. Але вперше за довгий день їй сказали: “Мені шкода”, — не з докором, а по-людськи. Інга наздогнала її й сказала: “Наступний крок — юрист. Я дам тобі адресу знайомого. Не відступай. Іди до кінця”. Катя кивнула вперше впевнено.
Приватний юрист приймав у себе вдома в старій двокімнатній квартирі, де одна з кімнат була перетворена на кабінет. У кімнаті стояв масивний стіл, завалений паперами й папками, шафа з папками до стелі й старенький комп’ютер, що видавав ледве чутне гудіння. Чоловік років шістдесяти в окулярах з тонкою оправою, одразу подивився на Катю з легкою настороженістю. Він запросив її сісти без співчуття, але уважно, без метушні, не гаючи часу. Мовчки взяв рецепт, упаковку й копії документів. Кілька хвилин читав, роблячи помітки в блокноті, потім заглянув у екран і почав перевіряти по базі відомості про спадщину.
“Заповіт оформлено за місяць до смерті. Нотаріуса я знаю. Надійний. Підпис справжній”, — сказав він рівно, не відводячи погляду від монітора. Катя сиділа на краю стільця, стиснувши долоні, відчуваючи, як серце знову йде в п’яти. “Після похорону вони сказали, що заповіту немає. Сказали, що я не дружина, а ніхто, і вигнали”, — прошепотіла вона.
Юрист підвів очі, вже трохи пожвавившись. “Це порушення, заповіт чинний, і ви власник квартири, а ті, хто вас вигнав, — шахраї. Формально це вже адміністративне правопорушення за бажанням, та й кримінальне”. Він переклав папери, ще раз глянув на упаковку таблеток. “Випадок із ліками, звичайно, юридично суперечливий. Якщо не буде висновку суду чи мед експертизи, довести прямий зв’язок зі смертю складно, але як додатковий фактор тиску цілком. Особливо якщо ви заявите про можливу недбалість і пред’явите упаковку, і медик вас уже чув. Цього достатньо для початку”. Катя дивилася на юриста з надією. “Тобто справу можна виграти?” Він кивнув сухо, без пафосу: “З великою ймовірністю, але головне — не затягувати. Я можу подати заяву про відновлення доступу до квартири вже сьогодні, а з завтрашнього дня розпочати процедуру примусового звільнення майна”.
Катя підвела очі. “Я згодна. Я хочу повернути те, що моє, і я хочу, щоб вони зрозуміли, що їм не все зійде з рук”. Юрист ледве посміхнувся. “Ось тепер ви мені подобаєтесь. Ввечері ви вже зможете бути вдома, а вони нехай шукають, де ночувати. Якщо ми продовжимо з вами співпрацювати у цій справі, то я готовий піти з вами у вашу квартиру прямо зараз”.
За годину Катя піднялася сходами на четвертий поверх свого будинку в супроводі юриста. Він йшов спокійно, впевнено, ніби знав наперед, що станеться. Катя відчувала, як всередині все стискається. Не від страху, а від накопиченого приниження, від болю, від гніву. Зараз вона була не та, що вранці. Тепер вона не пішла б мовчки.
Двері відчинив свекор. Його обличчя моментально перекривилося, то від здивування, то від роздратування. Він миттєво перейшов на підвищений тон. “Ти знову? Мало тобі було? Зараз я…” — почав він і сів, помітивши чоловіка в окулярах з папкою під пахвою. У голосі тут же прорізалася настороженість. “Це хто такий з тобою?”
Юрист зробив крок уперед, спокійно й твердо представившись: “Олександр Ігорович, представляю інтереси Катерини Дмитрівни. Розмова офіційна. Прошу всіх присутніх поводитися коректно”. Свекор подався назад, гаркнувши вглиб квартири: “Галю, іди сюди. Тут з паперами прийшли”. Із кімнати вийшла свекруха. Вона була в халаті, волосся розкуйовджене, обличчя напружене. Побачивши Катю, зло прищулилася. “Ти з глузду з’їхала? З якого дива ти знову сюди прийшла? Я ж ясно сказала, щоб духу твого тут не було”. Юрист дістав із папки документи й простягнув їх. “Це копія заповіту, завіреного нотаріально, зареєстрована офіційно. Згідно з ним, квартира повністю переходить у власність Катерини Дмитрівни. Ви утримували її майно незаконно”. Свекруха вихопила аркуш, пробіглася очима. Обличчя її поблідніло, вона задрижала, але тут же знову спалахнула.
“Підробка. Він би сказав мені. Мій син ніколи б…” “Та ти ж його угробила!” — Катя ступила уперед. Її голос уперше за весь час прозвучав твердо й дзвінко. “Він помер не через мене, а через те, що ви розсипали свої таблетки й не перевірили. Він підібрав їх, подумав, що це його, і почав пити. Я знайшла рецепт. Препарат не його, а на ваше ім’я. Я показала це лікарю, і мені все підтвердили”. Юрист додав: “Баночка з таблетками буде додана до справи, якщо виникне необхідність. Факт навмисного введення в оману спадкоємця вже встановлено. Якщо знадобиться, ми подамо позов до суду”.
Свекор мовчав, переступаючи з ноги на ногу. Але коли свекруха в люті кинулася до Каті, він раптом відступив, зняв руки. “Я ж казав тобі, Галю, не сипи все в одну банку. Я сам бачив, як він підбирав ці таблетки. Він же думав, що це його”. Свекруха обернулася на нього з ненавистю. “А ти чого тепер гавкаєш? Теж проти мене? А я при чому?” Він занімів і подався вглиб квартири, ховаючись за її спиною.
Катя подивилася на них спокійно, без гніву, але з упевненістю, яку повернула тільки правда. “Ви хотіли залишити мене ні з чим. Ви думали, я зникну, а тепер збирайтеся. Сьогодні ви тут не ночуєте. Я дала вам день. Другого не буде”. Свекруха нічого не відповіла, тільки стояла, хапаючи ротом повітря, не в змозі сказати й слова. Юрист ввічливо підсумував: “О 20:00 перевірю, щоб ви передали ключі власниці, інакше ви матимете справу з поліцією”.
Пізнім вечором, коли свекор зі свекрухою, лаючись і проклинаючи Катю, зібралися й, нарешті, вийшли за двері, квартира зітхнула тишею. Катя сиділа біля вікна, закутавшись у плед, з чашкою гарячого чаю в руках. За склом неспішно кружляли сніжинки, м’яко лягаючи на підвіконня. Кімната, в якій вона ще недавно не сміла вільно дихати, тепер стала її простором, її сховищем.
