— Гляньте, — сказав сільський голова, підійшовши до паркану. — Навіть сходи вціліли, але пороги чисті. Жодного відбитка людської ноги. — Так, — перехрестився дід Микола. — Ніяка нога туди так і не ступила. Хата сама себе з’їла, бо живої душі в ній не було

Це була не просто хата — це був пам’ятник людській гордині, зведений із бетону, цегли та амбіцій на самій околиці старого села.

Три поверхи, величні колони, що нагадували грецькі храми, і величезні вікна, які мали б дивитися на сонце.

Господар, Савелій Петрович, будував її десять років, вкладаючи кожну копійку, зароблену на чужині.

— Ось побачиш, Ганно, — казав він дружині, розгортаючи черговий сувій креслень на капоті старої автівки. — Це буде не дім, а замок. На першому поверсі зробимо вітальню з каміном, на другому — спальні для нас і дітей, а третій… третій буде для онуків. Нехай бігають, хай стеля дрижить!

— Саво, чи не забагато це? — зітхала Ганна, дивлячись на гігантський фундамент. — Нам би щось затишне, маленьке… Хто ж туди ходитиме, на той третій поверх?

— Всі прийдуть! — відрізав Савелій. — Весь рід наш тут збиратиметься.

Але життя розпорядилося інакше. Коли дах уже виблискував новенькою металочерепицею, а стіни були поштукатурені до ідеальної білизни, Савелія не стало.

Ганна, розбита горем, переїхала до дочки в місто, а “замок” залишився стояти самотнім привидом за високим парканом.

Минув рік, другий. Сусіди почали помічати дивне. Старий дід Микола, чий город межував із новобудовою, якось покликав сільського голову:

— Дивись-но, Степановичу, що воно там за чорнота по кутках пішла? Ніби хтось сажею мазнув.

— То сирість, Миколо, — відмахнувся голова. — Хата не топлена, не провітрюється. Дихай не дихай, а камінь теж жити хоче.

Але то була не просто сирість. Це був Грибок. Він прийшов тихо, на м’яких лапах спор, що залетіли через мікротріщину у фундаменті.

Спочатку він оселився в підвалі, смакуючи вологу від ґрунтових вод. Він розповзався оксамитовими чорними плямами, схожими на химерні квіти.

— Ого, як розрісся, — прошепотів би хтось, якби зайшов усередину. Але ніхто не заходив. Ключі іржавіли в шухляді міської квартири.

Грибок виявився напрочуд розумною істотою. Він не просто руйнував — він завойовував. З підвалу він рушив вгору по вентиляційних шахтах. Його грибниця, тонша за людську волосину, пронизувала бетон, перетворюючи міцний камінь на трухляву губку.

— Ти чуєш? — запитала якось сусідка Марія свого чоловіка. — Вночі від тої хати ніби зітхання йде. Хрускіт такий, наче дерево ламається.

— Та то вітер у ринвах гуляє, — буркнув чоловік. — Або миші завели бенкет.

Насправді ж то хрустіли стіни. На третьому поверсі, де мали гратися онуки, стеля вкрилася жовто-зеленим нальотом. Грибок “плакав” важкими краплями, що роз’їдали паркет. Він відчував себе повним господарем.

— Я — життя, — ніби шепотіло спорами в порожніх кімнатах. — Ви будували для людей, а збудували для мене. Кожна цеглина тепер — мій дім.

Одного разу дочка Савелія, Олена, приїхала, щоб нарешті виставити будинок на продаж. Вона зупинилася біля хвіртки, але не наважилася увійти.

— Мамо, — дзвонила вона по телефону, притискаючи руку до рота. — Мамо, там жах. З вікон третього поверху звисає якась чорна борода. Вона ворушиться! І запах… такий солодкувато-гнилий, що аж голова паморочися.

— Не йди туди, доню! — кричала в слухавку Ганна. — Продай за безцінь, тільки не заходь! Батько дух свій у ті стіни вклав, а вони його зрадили.

Олена так і не ступила на поріг. Вона поїхала, а наступної ночі почалася велика злива.

Вода наповнила пори з’їденого грибком бетону. Будинок став важким, неповоротким. Фундамент, який роками підточувала невидима мережа грибниці, раптом здався.

Спочатку просів лівий кут. Зі страшним дзвоном вилетіли панорамні вікна — ті самі, що мали дивитися на сонце.

— Що це?! — вибіг на ганок дід Микола. — Землетрус чи що?

Перед його очима розгорталася неймовірна картина. Триповерховий велетень почав повільно “сідати”. Він не падав набік, він складався всередину, як картонна коробка. Грибок, що тримав стіни своєю липкою масою, тепер виступав у ролі мастила.

Зі скреготом металу й глухим гуркотом цегли будинок перетворився на гору сміття за лічені хвилини. Над руїнами піднялася хмара сіро-чорного пилу — мільярди спор злетіли в повітря, шукаючи нову жертву.

Зранку на місці “замку” лежала лише купа битої цегли, вкрита дивним, попелясто-сірим мохом.

— Гляньте, — сказав сільський голова, підійшовши до паркану. — Навіть сходи вціліли, але пороги чисті. Жодного відбитка людської ноги.

— Так, — перехрестився дід Микола. — Ніяка нога туди так і не ступила. Хата сама себе з’їла, бо живої душі в ній не було.

Сонце освітлювало руїни, але вони не виблискували.

Грибок виконав свою роботу: він повернув природі те, що людина намагалася вирвати в неї силою та гордістю, не залишивши по собі нічого, крім повчальної історії для всього села.

Минули роки. Те місце, де колись височіла триповерхова гординя Савелія Петровича, обходили десятою дорогою.

Будівельне сміття не вивезли — ніхто не хотів торкатися тих цеглин, що були просякнуті чорнявою. Чутки по селу ходили різні: казали, що спори того грибка стали настільки ситними, що навіть бур’яни на руїнах ростуть швидше, ніж у людей на городах.

Ділянку врешті-решт викупив молодий агроном Артем. Він був людиною науки, у забобони не вірив, а на застереження діда Миколи лише посміхався.

— Слухай, хлопче, — казав Микола, спираючись на паркан. — Не воруши ту купу. Воно там спить. Ти бачив, як та хата за ніч склалася? То не просто пліснява була, то була сила.

— Дядьку Миколо, — сміявся Артем, розвантажуючи з причепа лопати та саджанці. — Це просто біологія. Була волога, була погана вентиляція — ось грибок і розрісся. Я зараз усе розчищу, оброблю землю фунгіцидами, і буде тут найкращий сад у районі.

Артем найняв екскаватор. Коли ківш вперше врізався в купу битої цегли, над селом знову піднялася хмара темного пилу. Птахи, що сиділи на сусідніх деревах, вмить замовкли й полетіли геть.

— Фу, ну і сморід! — крикнув водій екскаватора, затуляючи ніс коміром сорочки. — Артеме, воно всередині наче живе! Там під цеглою якась біла павутина, товста, як канати!

— Працюй, не відволікайся! — підбадьорював Артем, хоча в самому серці вже ворухнувся неспокій.

За три дні ділянку розчистили. Сміття вивезли на дальні кар’єри, а землю Артем буквально залив хімікатами. Він посадив яблуні, груші та декілька елітних сортів вишні. Хотів довести всім, що порядок і наука сильніші за старі страхи.

Минуло літо. Сад прийнявся дивовижно швидко. Дерева за один сезон виросли так, ніби пройшло три роки. Але листя на них було дивного кольору — не яскраво-зеленого, а якогось темно-сизого, з металевим відливом.

— Дивись, Оксано, — хвалився Артем дружині, прогулюючись між рядами. — Які велетні! Наступного року вже будуть перші плоди. А ви казали — “прокляте місце”.

Оксана торкнулася кори яблуні й раптом відсмикнула руку. — Артеме, вона тепла. — Ну звісно, сонце ж цілий день світило. — Ні, вона тепла зсередини. І… ти чуєш?

Вони завмерли. У тиші вечора почулося ледь вловиме гудіння. Це не був звук комах. Це було ритмічне, низькочастотне пульсування, що йшло прямо з-під землі.

— Це ґрунтові води, — невпевнено промовив Артем, але в очі дружині не подивився.

Наступної весни сад зацвів. Але замість біло-рожевих пелюсток на гілках розпустилися химерні м’ясисті квіти, що більше нагадували грибні нарости. Вони пахли не нектаром, а тим самим солодкуватим душком гнилі, який колись відчула дочка Савелія біля порога хати.

Жодна бджола не сіла на ті квіти. Жодна пташка не звила гнізда в густих кронах.

— Треба все вирубати, — прошепотіла Оксана одного ранку, дивлячись у вікно їхнього нового, вже маленького будиночка, який вони звели на краю ділянки. — Поглянь на поріг, Артеме.

Артем вийшов на ганок і похолов. З-під новенької тротуарної плитки, пробиваючи бетон і камінь, проростали тонкі чорні нитки. Вони тягнулися від саду до їхнього порога, немов щупальця.

— Воно не пішло, — пробурмотів він, згадуючи слова діда Миколи. — Воно просто змінило форму.

Тієї ж ночі вони зібрали речі й поїхали. Без зайвих слів, без спроб продати ділянку. Просто кинули все, як колись Ганна.

Тепер на околиці села розкинувся дивний ліс. Дерева там стоять щільною стіною, переплетені чорними ліанами, які ніхто не наважується рубати. Місцеві кажуть, що якщо підійти близько в повний місяць, можна побачити, як дерева пульсують у такт одному великому серцю, що б’ється десь глибоко під фундаментами колишньої триповерхової хати.

Грибок не просто завалив стіни — він завоював землю. І тепер він чекає, коли хтось знову наважиться ступити на його територію, щоб запропонувати свою “гостинність”.

А ви, коли – небудь стикалися з такою проблемою у ваших оселях, як грибок, що робили щоб запобігти?, поділіться, будемо вам вдячні.

Юлія Хмара

You cannot copy content of this page