— Господар підняв ціну ще на дві тисячі гривень, — неголосно сказав чоловік, сідаючи на край ліжка. — Каже, інфляція, продукти подорожчали, усе таке.
Варя завмерла.
— Дві тисячі? Микито, це вже за межею. Ми й так ледве кінці з кінцями зводимо. Ти ж обіцяв, що ми виїдемо звідси до того, як Алінка почне повзати.
— Я пам’ятаю, Варе. Але… заощадження тануть швидше, ніж мені б хотілося…
Варя не витримала:
— А я пам’ятаю, як твоя мама на нашому весіллі кричала голосніше всіх, що молодим потрібне своє гніздечко. Як мій тато бив обіцяв, що однокімнатна квартира на Шевченка — це наш майбутній капітал. Шість років ми чекали, Миките, і стільки ж вони годували нас обіцянками, поки ми жили по чужих кутках! «Одружіться — допоможемо», «Народите — підтримаємо». Ми й одружилися, й народили. Де допомога?
У двері постукали в одинадцяту годину ночі. Микита пішов відчиняти. Варя пішла за ним. Кого туди в такий час занесло?!
На порозі стояли батьки: мати Варі, Людмила Петрівна, і батьки Микити — Галина Іванівна та Ігор Володимирович.
— Сюрприз! — проголосила Галина Іванівна, впливаючи у тісний передпокій. — Чого це ми все по телефону та по телефону? Давай, думаємо, навідаємося, перевіримо, як наша квіточка росте.
Варя стояла, притулившись до одвірка.
— Квіточка давно спить, — роздратовано сказала вона. — І ми, власне кажучи, теж збиралися.
— Пізніше виспитеся, — відмахнулася Людмила Петрівна, проходячи на кухню. — Микито, постав чайник. У нас тут до чаю тістечко, смаколики всякі. Посидімо, побалакаємо…
Через п’ятнадцять хвилин усі з труднощами, але все ж розсілися.
— Ну, розповідайте, як ви тут? — Ігор Володимирович, батько Микити, велетенсько відкинувся на стілець. — Чув, ціни на житло в цьому районі кусаються?
— Кусаються, тату, — Микита розливав чай, намагаючись не дивитися на дружину. — Оренда знову зросла. Ми он думали, може, все-таки повернемося до розмови про продаж тієї однокімнатної квартири? Яка в центрі? Вона ж все одно стоїть.
Галина Іванівна акуратно відставила чашку.
— Микитко, ну ми ж сто разів обговорювали. Ця квартира — наша подушка безпеки. Нам з батьком уже за п’ятдесят. Здоров’я не те, робота сьогодні є, а завтра — ні. Ця копійка з оренди нам до пенсії добавка. Ми ж не для себе стараємося, все одно вам потім дістанеться. Після нас.
— Після вас? — Варя подалася вперед. — Галино Іванівно, вам п’ятдесят п’ять років. Ви виглядаєте здоровіше за мене. Ви плануєте прожити ще років тридцять, і я вам цього щиро бажаю. Але нам житло потрібно зараз! Поки Аліна маленька, поки ми молоді. Ви ж самі говорили: «Народжуйте, допоможемо з іпотекою». Це були ваші слова?
— Ну, мало що говорилося, — вступила в розмову Людмила Петрівна. — Ми теж свою квартиру другу продавати не будемо. Ми там ремонт тільки закінчили, жильців пустимо. А вам треба просто більше працювати. Ось, додасте заощадження…
— Які заощадження, мамо?! — скрикнула Варя. — Ми все, що було, на пологи і на перший рік для дитини витратили. Микита на знос працює!
— А ти на що розраховувала? — Людмила Петрівна звужувала очі. — Що ми вам на тарілочці все принесемо? Ми у вашому віці по гуртожитках моталися, у тазах прали та постіль кип’ятили! І нічого, людьми виросли. А ви хочете все й одразу.
— Ми не хочемо все й одразу, — вліз у розмову Микита. — Ми хочемо того, що нам обіцяли. Ви давили на нас чотири роки: «Коли онуки?», «Чому не одружуєтесь?» Ми казали, що фінансово не готові. Ви відповідали: «Не бійтеся, ми за спиною стоїмо, підтримаємо». А тепер, коли ми в ямі, ви говорите про «подушку безпеки»?
— А ось грубити не треба, — Ігор Володимирович нахмурився. — Ми вам не зобов’язані. Ми вас виростили, освіту дали — далі самі. А онуки… Ну, онуки — це радість, звичайно. Але вішати їх на нас не треба. Ми пожити хочемо для себе.
Варя вскочила.
— Пожити для себе? — тихо перепитала вона. — Значить, так. План дій такий. Микито, діставай ноутбук.
— Варе, ти чого? — чоловік розгублено подивився на неї.
— Діставай, кажу. Якщо батьки вирішили жити для себе, ми теж будемо жити для себе.
Батьки переглянулися.
— Ми завтра ж подаємо документи на переведення Микити в інший філіал його компанії, — вибиваючи кожне слово, промовила Варя. — Вакансія там відкрита вже півроку, зарплата втричі вища, житло надають безкоштовно.
— В Ужгород? — ахнула Галина Іванівна. — Це ж далеко! З маленькою дитиною?
— Саме так. Там платять більші гроші, бо туди їхати ніхто не хоче, але там є перспективи. І там нам не доведеться чекати, коли зайняти свій кут.
— Але як же… — Людмила Петрівна зблідла. — А як же ми? А як же Алінка? Ми ж її бачити не будемо!
— А ви її й так не бачите, — гаркнула Варя. — Ви приїжджаєте раз на квартал, щоб зробити фотографії з нею. Вам не потрібна онука, вам потрібен статус «бабусі та дідуся» перед подругами. Так от, онукою будете тільки на фотографіях милуватися. І то — якщо я надішлю.
— Як ти смієш так з матір’ю розмовляти! — скрикнула Галина Іванівна. — Ми до них з відкритою душею, з тістечком!
— Заберіть своє тістечко, — Варя вказала на двері. — І інше все заберіть! Микито, проведи гостей. Мені треба збирати речі.
— Ви не посмієте, — пробурмотів Ігор Володимирович, але в його голосі вже не було колишньої впевненості. — Це просто погане почуття у тебе, Варе. Поговоримо, коли ти заспокоїшся.
Микита підвівся.
— Ні, тату. Варя права. Ми тут задихаємось. Ви дали нам зрозуміти, що ми — самі по собі. Добре, ми рішення ваше розуміємо та приймаємо. Але тоді і ви будьте готові, що коли вам знадобиться допомога, коли здоров’я дійсно «стане не те», ми теж будемо «жити для себе» десь в Ужгороді.
На кухні настала тиша. Батьки, звиклі, що їх авторитет непохитний, а обіцянки можна забирати назад без наслідків, раптом усвідомили: вони перегнули палицю.
— Ну, нащо ж так радикально… — замимрила Людмила Петрівна. — Може, ми… ми могли б виділити якусь суму з оренди… щомісяця…
— Не треба, — відрізала Варя. — Нам не потрібні ваші гроші, якими ви будете докоряти нам при кожній зручній нагоді. Усе, розмова закінчена!
Батьки йшли мовчки. Більше не було гучних слів, фальшивих посмішок та спроб поцілувати сплячу онуку. Вони метушилися в передпокої, уникаючи дивитися в очі дітям.
Коли двері за ними зачинилися, Микита притулився до них спиною.
— Ти серйозно про Ужгород? – Варя сіла поруч з ним просто на лінолеум.
— Абсолютно. Я сьогодні дивилася їхній сайт. Нам дадуть службову квартиру, у тебе збільшиться зарплата. Ми зможемо відкладати гроші на власне житло.Там садочки, школи, там люди живуть нормально.
Микита обійняв її за плечі.
— Знаєш, мені навіть дихати легше стало. Ніби гирю з шиї зняв…ї
Галина Іванівна сиділа у своїй трикімнатній квартирі. На столі лежав телефон. Вона вже п’ять разів намагалася додзвонитися до сина, але щоразу потрапляла на автовідповідач: «Абонент знаходиться поза зоною досяжності».
На сторінці Варі у соціальній мережі з’явилося нове фото. Маленька Аліна, одягнена в теплий комбінезон і закутана в шаль, сиділа на санчатах на фоні засніжених дерев.
Підпис: «Перший сніг у нашому житті».
У двері подзвонили — прийшла сваха. Людмила Петрівна виглядала погано. Галині Іванівні здалося, що вона плакала.
— Ну що? — запитала вона замість привітання. — Тобі відповіли?
Галина Іванівна похитала головою, відчуваючи, як до горла підкочує ком.
— Ігор учора намагався написати Микиті. Той відповів коротко: «У нас усе добре, зайняті облаштуванням. Грошей не треба, справляємося самі». І все.
— А я своїй дзвонила, — Людмила Петрівна присіла на пуфик у сінях. — Вона сказала, що на Різдво вони не приїдуть. Дорого, далеко, та й справ багато…
Галина Іванівна подивилася вглиб своєї простористої, ідеально вилизаної квартири. Квартиранти з однокімнатної квартири з’їхали, залишивши після себе побиті меблі й обдерті шпалери. Добавка до пенсії перетворилася на проблему, яку треба було вирішувати — робити ремонт, шукати нових людей. Але сил на це не було.
Вона несподівано згадала, як невістка просила про допомогу. Як син благіючи дивився на неї, сподіваючись на підтримку. Тоді їй здавалося, що вона поступає мудро. Зберігає ресурси, допомагає дітям стати самостійними.
— Ми ж думали, що вони нікуди не дінуться, — прошепотіла Галина Іванівна. — Куди вони з немовлям? Поживуть окремо, а потім приповзуть…
— Не приповзли, — гірко відізвалася Людмила Петрівна. — Відлетіли. І знаєш, що найважче? Я бачила відео, яке Варя виклала. Там Алінка вже сидить сама. Галю, вона нас навіть не впізнає, коли побачить. Якщо побачить взагалі…
У цей же час в Ужгороді, у невеликій, але затишній службовій квартирі, Варя годувала Аліну кашею. Микита збирався на роботу, весело щось наспівуючи.
На столі лежав буклет місцевої будівельної компанії — вони вже придивлялися до ділянки під будівництво власного будинку.
— Знаєш, — сказав Микита, надягаючи куртку. — Мама учора надіслала повідомлення. Просить вибачення. Каже, вони готові продати квартиру й перевести нам гроші. Будь-яку суму.
Варя на секунду завмерла з ложкою в руці. Вона подивилася на чоловіка, потім на доньку, яка радісно розмазувала кашу по щоках.
— І що ти відповів?
— Відповів, що нам уже не треба. Ми самі справляємося. А гроші… нехай залишать собі. На ліки. Нехай вони будуть їхньою подушкою безпеки.
Варя усміхнулася.
— Справедливо, — сказала вона. — Іди, а то запізнишся. Ми тебе чекаємо на вечерю.
Варя провела чоловіка, вмила дочку, а потім довго сиділа на кухні, розмірковуючи про те, що сталося. Напевно, вони все правильно зробили. Самі впораються. А батьки нехай живуть, як їм зручно. Зрештою, вони це заслужили.
