– Господи! Ніколи не думав, що можу зрадити! Я ж так люблю дружину! – майже плакав. А вона тихо вдяглась і вийшла на вулицю, аби на двадцять років щезнути з його життя

– Господи! Ніколи не думав, що можу зрадити! Я ж так люблю дружину! – майже плакав. А вона тихо вдяглась і вийшла на вулицю, аби на двадцять років щезнути з його життя

Руслан дивився на неї й не вірив своїм очам, невже вона реальна? Така ж гарна і тендітна, як і колись, роки тільки зробили її кращою, а волосся посріблили сивиною.

– Як ти тут опинилась?! – не втримав подиву і навіть зірвався на крик.

– Мене гукав маяк… – задумливо відповіла Марта, задивившись на двадцятиметрову споруду. Джерело

– І мене… – спустився на коліна біля коханої Руслан.

Таке буває з усіма, окрім неї – принаймні їх хотілося в це вірити. Кохання, романтика, залежність від іншої людини, то не її шлях. Вона хотіла від світу більшого: реалізації найсміливіших планів, подорожей, розвитку, кар’єри. До того йшла кожен день, тим жила, дихала, зосереджуючись водночас і на тому, що було всередині та на тому, що лишалося прихованим від усіх.

П’ятий курс міжнародних відносин та високі посади батьків відкривали для неї усі двері – варто захотіти, але вона все одно стукала, вибачалася, була привітною та ввічливою. Батьківські надбання нехай лишаються їм, вона йтиме сама.

Допоки не зустріла ті очі… зухвалі, полум’яні зі звабливими зеленими відтінками. Невже?! Погляд витримала і холодно зблиснула своїми, як ніч, карими. Виклик прийнято! Хто перший?! Не втримався, поступився… Слабак! Думала про себе, але серце калатало швидше, а дихання ставало не рівним.

Вони разом працювали – возили делегації дипломатів привабливими районами для інвестицій. Кожного дня по дванадцять годин разом, пліч-о-пліч, не двоє – одне. А потім роз’їжджалися по різних кінцях міста – він, до жінки та дитини, вона – в порожню самотню квартиру.

Так мину два роки, дивно, скільки можна дізнатися про людину, що поруч, навіть не розмовляючи… Вона знала про нього майже все, але не те, що було на поверхні, а те, що він старанно весь цей час приховував. Закоханість і невимовне тяжіння до неї.

Слова їм були не потрібні, вистачало поглядів, швидких, довгих, палаючих, збуджуючих, сором’язливих. Так би все й скінчилося, не почавшись, якби не той маяк.

Якось, супроводжуючи делегацію до стратегічно важливих об’єктів міста вони потрапили під страшенну зливу, на морі був шторм, а дерева вивертало з корінням. Мікроавтобус з партнерами вискочив на трасу та безнапасно довіз людей до готелю, а ось їм пощастило значно менше – машина втрапила у яму розмитої ґрунтівки та загрузла. Поблизу не було жодної будівлі, окрім того маяку – сховалися там…

Злива вщухла лише вранці, а вони дивилися туди вдалечінь з вузьких вікон, не вірячи, що між ними сталося те, про що вони так давно мріяли. Він охопив голову руками і з розпачу сказав:

– Господи! Ніколи не думав, що можу зрадити! Я ж так люблю дружину! – майже плакав.

А вона тихо вдяглась і вийшла на вулицю, аби на двадцять років щезнути з його життя.

Тепер вони тут були знову, вдвох, стояли і не вірили, що то реальність. Вона гладила його волосся і сіла біля нього на траву. «Який він гарний!» – майнула думка у Марти. «Як довго я цього чекав!» – відмітив Руслан.

А вголос вони сказали:

– Як твоя родина? – спитала вона.

Читайте також: Степан з Властою до села приїжджали не часто. А після того, як Манька обізвала невістку безрукою панею, та взагалі голови не показувала. Руслана ж пeкло, що брат гарно в житті влаштувався. Живе заможно. Дружина вродлива. А одного дня ледь не збeщecтив її

– Все добре, нещодавно дочка заміж вийшла, скоро стану дідусем, – відповів, мов повертаючись зі сну. – А ти як?

– Багато подорожую. Як завжди – одна. Сім’я, то не для мене. Я ж підкорюю світ! – гордо закинула голову.

Мовчали, в кожного десь ділися слова. Пішли до маяка, аби попрощатися… Лишилися на ніч, вірніше, лише ніч собі дозволили бути щасливими. А вранці роз’їхалися, щоб більше не стрічатися ніколи, але все життя нести в серцях те тепло та любов, що їм дарував маяк.