— Господи, як же мені тепер соромно… Сиджу в порожній хаті, рахую ті копійки від пенсії до пенсії, на весь світ вовком дивлюся. А дівчинка зверху просто гніздечко своє будує. Невже я сама забула, як сорок років тому так само кожній новій серветці раділа?
Я зачинила двері на всі три замки, повернула ключ до упору і притулилася спиною до холодного дерева. За вікном літо буяє, а в мене в грудях наче камінь лежить. Тиск знову піднявся, в аптеці за дві пачки таблеток віддала таку суму, що тепер до кінця місяця доведеться на одній гречці й порожньому чаї сидіти.
Я ж не завжди була такою… відьмою, як мене тепер, мабуть, увесь під’їзд називає. Сорок років стажу, на заводі в диспетчерській по дві зміни пахала, грамоти маю. А зараз? Син у місті закрутився, дай Боже, щоб раз на місяць подзвонив, пенсія — курям на сміх, а ціни в магазині ростуть так, наче знущаються з нас, старих. Сірі стіни, тиша і телевізор, де одні нещастя показують. От і ходиш цілими днями як натягнута струна. Образа всередині така кипить — за що? Чому під старість років я маю кожну копійку вираховувати й думати, чи купувати те молоко?
І тут — як на гріх — у квартиру прямо наді мною заїхала ця молодь. Оленка з чоловіком.
З першого ж дня у них почалося: гуп-гуп, свердлять, стукають, якісь майстри мішки з цементом повз мої двері тягають, пилюку сиплють. Вони такі живі, щасливі, так голосно сміються в коридорі… А мене аж пересмикує. Не через ремонт навіть, а через те, що в них усе життя попереду, а в мене — чотири стіни й пустий гаманець. От я і вчепилася за цей їхній перфоратор, як собака за кістку. Заняття собі знайшла — ходити й скандалити.
Цієї середи я була сама не своя. Ноги крутило на погоду, вівсянка пригоріла, ще й зверху з дев’ятої ранку як почало щось бахкати! Ну все, думаю, не дам я вам спокою. Взяла свій старий залізничний блокнот, куди я всі їхні гріхи записувала, палицю в руки — і почовгала нагору.
Грюкала в двері так, наче я тут господиня, а вони — загарбники. Оленка відчинила — у фартуху, ніс у вапні, очі втомлені, але спокійні.
— Ви мені стелю завалите! — закричала я з порога, аж голос хрипів. — Що ви там трощите?! Я на вас у житлокомсервіс заяву напишу, архітектурну інспекцію викличу! Розбагатіли, квартири купують, а поваги до літніх людей — нуль! Ніякого виховання!
Я кричала й сама чула, як гидко мій голос звучить. А Оленка не стала кричати у відповідь. Вона просто зітхнула, витерла руки об ганчірку і тихо так каже:
— Галино Сергіївно, ми ж тільки лінолеум стелимо, стіни не чіпаємо. Година одинадцята ранку, ми закон не порушуємо. Ну хочете, я вам чайку наллю, заспокоїтеся?
— Не треба мені вашого чаю купованого! — огризнулася я, розвернулася і пішла вниз, гупаючи палицею по сходинках. А всередині все одно все колотилося від злості.
А пообіді над містом зібралася страшна гроза. Небо потемніло, грохнуло так, що в хаті світло миттєво згасло. Комп’ютери у сусідів затихли, мій старий холодильник загарчав і зупинився. Спека в кімнаті стала задушливою, мов у лазні.
Я сіла біля вікна в повній темряві. Телефон сідає, ліхтарика немає, свічки старі десь у коморі заховані — не знайду. І так мені страшно стало, так самотньо… Сиджу, як у могилі. Раптом чую — у двері тихенько так: тук-тук.
Відчиняю — на порозі Оленка. В одній руці тримає велику воскову свічку, яка так тепло горить, а в іншій — тарілку, накриту серветкою. І пахне від тієї тарілки… Боже мій, домашніми налисниками з сиром. Точно такими, як моя покійна мама колись пекла.
— Галино Сергіївно, — сором’язливо так каже дівчинка. — Я знаю, що світло вимкнули, у вас ліхтарика немає, ви сусідам казали. Візьміть, будь ласка. І ось… налисники, я якраз перед грозою встигла посмажити. Беріть, вони гарячі ще.
Я застигла на порозі, а в горлі наче клубок застряг. Дивлюся на вогник свічки, на ці налисники, потім на Оленку…
— Заходь уже, дитино… — ледь витиснула з себе, відступаючи в коридор.
Ми сіли на моїй маленькій кухні. Свічка стояла в склянці, освітлюючи мої старі шпалери. Оленка мовчки налила нам простої води, поклала налисник мені на тарілку. Я відкусила шматочок — солодкий, ніжний, аж тане в роті. І тут мене наче прорвало.
Я подивилася на свій товстий блокнот із «скаргами», що лежав на тумбочці, і мені стало так соромно, що хотілося крізь землю провалитися.
— Оленко… — голос мій затремтів, і перша сльоза, гаряча й солона, покотилася по зморшках прямо в тарілку. — Прости ти мене, стару дурну банку. Що ж я за людина така стала… Навіщо я до вас чіпляюся щодня?
Вона злякано підняла на мене очі:
— Та що ви, Галино Сергіївно, все нормально, ми розуміємо — ремонт, шумно…
— Та ні, не нормально! — я витерла щоку хусткою. — Я ж сиджу тут одна, як вовк у лісі. Пенсія ця нещасна, ноги болять, син місяцями не дзвонить. Дивлюся на вас — ви такі молоді, щасливі, гніздечко своє будуєте. А мене жаба душить, розумієш? Злість бере, що в мене все це вже пройшло, а попереду тільки старості шматок. Я ж сама забула, як тридцять років тому ми з чоловіком оцю саму квартиру отримали! Так само кожній поличці раділи, так само шпалери ночами клеили, а сусіди знизу на нас стукали… Хто б мені тоді сказав, що я сама такою склочною бабою під старість стану — не повірила б. Прости мені, доню. Я ж не зі зла, я від самотності сказилася.
Оленка пересіла на стілець ближче до мене, обняла мої старі, замучені плечі своєю теплою ручкою і каже тихо-тихо:
— Ну що ви, Галино Сергіївно, не плачте. Ми ж усе розуміємо. Нам теж непросто, кожну копійку на цей ремонт вираховуємо, чоловік на двох роботах пропадає. Давайте ми просто домовимося: якщо буде сильно шумно — ви мені на телефон маякніть, я ось свій номер на блокноті запишу. А ремонт ми за тиждень закінчимо, обіцяю.
Світло під ранок дали, але мій світ перевернувся назавжди. Блокнот зі скаргами я викинула в грубку на дачі, а натомість завела новий папірець — з Оленчиним номером.
Прагматичною я бути не перестала — життя навчило рахувати кожну копійку, і порядок я досі люблю. Але тепер моя енергія пішла в зовсім інше річище. Ремонт зверху закінчився, і тепер там тихо. Зате щочетверга, коли в Оленки день великого прибирання, я сама піднімаюся до неї. Тільки не з палицею, а з банкою мого фірмового малинового варення.
Я допомагаю їй підібрати правильні фіранки на кухню — я ж у цьому ділі розуміюся, стільки років господарку веду! Підказала їй, на якому ринку за два квартали від нас овочі вдвічі дешевші й свіжіші, щоб вони з чоловіком гроші не переплачували.
Я вперше за багато років посміхнулася своєму відображенню у дзеркалі. Коли в під’їзд заходять якісь підозрілі хлопці з рекламою чи сумнівні перекупники, я виходжу на ґанок і кажу своїм колишнім диспетчерським голосом: «Так, куди йдемо? Тут молодь живе, працює, їм відпочивати треба! Ану марш звідси, я особисто за цим будинком нагляд веду!»
Виявляється, щоб повернути собі людське обличчя і спокій, не треба вимагати від світу поваги через крик. Треба просто згадати себе молодою, відчинити двері назустріч біді чи радості сусіда і зрозуміти: старість — це не про злість на весь світ, це про вміння бути мудрою і теплою підтримкою для тих, хто тільки починає свій шлях.
