— Гості на порозі, а вони все сплять! — о шостій ранку на всю квартиру закричала зовиця
— Вітю, йди двері відчини! Хто там зранку рано теленькає? — розбудила чоловіка Валентина.
— Ні, я сплю. Іди сама, — сонним голосом промовив він.
— Ще чого! Це знову Сашко твій за чимось прийшов, невгамовний, — невдоволено припустила Валентина, повертаючись на другий бік. — Шоста година тільки, а йому не спиться! Ну що за люди!
— Та ні, це не він, — маючи на увазі сусіда, відповів Віктор. — Сашко ще вчора в село до батьків поїхав.
— Ну йди й глянь, хто. Лежить! Я, чи що, піду? Вони зараз увесь під’їзд перебудять. Ой, ну ти глянь, як настирливо дзвонять. З глузду, чи що, з’їхали!
Валентина була невдоволена. Знову не вдалося поспати у свій законний вихідний. Минулої суботи в гості приїжджала її двоюрідна сестра з чоловіком і сином. Залишалися з ночівлею. І Валі як гостинній господині довелося вставати ні світ ні зоря, щоб нагодувати гостей достойним сніданком.
Віктор неохоче поплентався в передпокій. Глянув у вічко і спершу навіть не повірив у те, що побачив там.
— Йолки-моталки! Це з яких же кренделів вони сюди завітали, та ще в таку рань? — промовив він здивовано.
Віктор розмірковував рівно десять секунд. Відчиняти не хотілося, бо слідом за цим настане вселенська катастрофа. Чоловік це знав. Але дзвінки ставали дедалі настирливішими. І він наважився.
Клацнув замок, відчинилися двері. І почалося.
— О, Вітьок! Привіт, братику! Дай-но я тебе обійму! — заключила його в обійми Елла. — Чого так довго не відчиняв? Спиш, чи що? У тебе гості на порозі, а ти все дрімаєш. Валюшко, вставай! Прокидайся! — голосно крикнула Елла в глибину квартири.
— Та що тут сталося-то? Чого репетуєте, як на пожежі? — вийшла зі спальні скуйовджена Валентина.
— Гості в тебе — ось що сталося. Прокидайся, люба, годувати нас будеш, розважати.
— З чого це? — раптом видала невдоволена господиня. — Я ніяких гостей сюди не кликала. Тому й не чекала. А те, що вам у голову стрельнуло до нас приїхати — це тільки ваші проблеми!
— Не зрозуміла… А це що ти так із нами? Чи тебе не вчили ввічливості та елементарних правил пристойності? — зухвало спитала зовиця у Валентини. — Вітьок, а що за справи, братику?
— Зараз вона остаточно прокинеться, і все буде тіп-топ. Це дружина зі сну, мабуть, така, — здивовано дивлячись на Валентину, промимрив він.
— Нічого не буде! Навіть і не мрійте! Що за нахабство — з’являтися зранку рано, коли всі нормальні люди ще сплять, і вимагати, щоб вас годували й розважали! Ага, зараз! Тільки скатертину-самобранку дістану! Біжу і падаю! — Валентина вирішила не відступати. Потрібно показати безцеремонній сестрі чоловіка, хто тут господар.
— Мішо, а я чогось не тямлю. Нас із тобою виганяють, чи що? — приголомшено повернулася Елла до чоловіка, який стояв поруч із нею і поки мовчав.
— Ну, мабуть, так. А я тобі казав — давай по обіді поїдемо. А ти — ні, давай зараз! Ну і що в результаті? — відповів їй стурбований тим, що відбувається, чоловік.
— Ти мене ще повчи! Ми минулого разу приїхали сюди по обіді — і що? Пам’ятаєш? Двері поцілували й поїхали. Вітька з Валентиною й дітьми вже помчали на дачу! Або куди там по вихідних вони їздять, я не знаю. Тямити ж треба! У вихідний день людей треба ловити вдома ще тепленькими, поки вони лежать у своїх ліжечках, — зі знанням справи міркувала Елла.
— Так, я не зрозуміла! А з якою метою ви вирішили спіймати нас удома неодмінно? — уточнила щойно відкриту інформацію Валя.
— Та так… — Елла явно зніяковіла і не хотіла розвивати цю тему. — Ми скучили просто. Можемо ми з вами зустрітися просто так? Посидіти, поспілкуватися? Так вас же ніколи вдома не застати! От ми й вирішили вжити кардинальних заходів, щоб побачитися з вами.
— Ну мені байдуже, що ви там вирішили. А тільки я вас сюди не запрошувала, тому пригощати нікого не зобов’язана. Я спати! — демонстративно повернувшись до незваних гостей спиною, промовила Валя й зібралася вже піти.
— Валь, ну зачекай, чого ти! Справді, ніяково виходить, — покликав дружину Віктор.
— Ніяково? — різко розвернулася до нього Валя. — Це кому ніяково? Тобі? Ну то й розважай їх тоді!
— Ну, ти ж минулими вихідними приймала в нас сестру свою з чоловіком і дитиною. А зараз не хочеш. Чи що, твої рідні для тебе люди, а мої — ні? — скривджено спитав Віктор, з викликом дивлячись на дружину.
— Так! — підтримала його Елла. — Дай відповідь нам, що це за несправедливість!
— Свою сестру я запрошувала! Зрозуміло вам? Це ключове слово — запрошувала. Я їх чекала в гості, бо сама покликала. А Еллу з Михайлом я не кликала і вже тим паче зовсім не мріяла їх побачити о шостій ранку у свій вихідний день!
— Ну, Валю, годі тобі дутися! Ти ж уже однаково встала. Давай хоча б чаєм напоїмо наших гостей, — продовжував дивно поводити себе Віктор, який до цього не мав звички перечити дружині.
— Он кухня — вперед! Пийте, годуй, розважай — що хочеш роби. А від мене відстаньте вже!
Валентина грюкнула дверима, пішовши до спальні. А Вікторові нічого не залишалося, як запросити незваних гостей на кухню.
— Ні, ви, друзі, і справді, щось дурконули. Приїхали б пізніше, якщо вам так кортіло. Тоді б і Валька виспалася — добрішою б була. А до речі, може, скажете вже, що ви там придумали? Я знаю, просто так ви не приїхали б до нас.
— Та що там приховувати. Розмова в нас до тебе є, ти правий, — нарізаючи ковбасу й батон, погодилася Елла. — Ми вже третій тиждень намагаємося тебе спіймати вдома, але все марно.
— То чого ж не попередили? Подзвонили, сказали б, мовляв, є серйозна розмова. Ми б вам приділили час. А то як шпигуни. Ну, їй-богу! — розливаючи в чашки ароматний чай зі смаком бергамоту, промовив Віктор.
— Та… розумієш… — Елла завагалася і зі значенням глянула на Михайла, але той мовчав, не бажаючи допомагати дружині в цьому делікатному питанні. — Якби ми тобі сказали, що треба обговорити одну проблему, то довелося б казати, яку. Правильно? І тоді, найімовірніше, твоя Валька не дозволила б нам сюди приїхати.
— Це чому ж? — здивувався Віктор. — Що це за таємниці мадридського двору? Ну-но розкажи мені, сестрице, що ти знову придумала.
— Зараз тобі все поясню, — з апетитом уплітаючи бутерброд із ковбасою й запиваючи все це ароматним чаєм, відповіла сестра. — Мішо, може, все-таки почнеш ти? Ну я тебе прошу!
Елла знову дуже настирливо глянула на чоловіка.
— Ой, ні, звільніть мене! Це ваші сімейні справи. Вам обом і розбиратися з цим. А я, чесно сказати, наслідував би приклад Валентини. Піду я в машину, там подрімаю ще трохи.
Допивши чай, Михайло підвівся й пішов геть, бо добре уявляв собі, що розмова між його дружиною та Віктором буде дуже непростою.
Валентина ж, збуджена тим, що сталося, заснути більше так і не змогла. Вона почула, як грюкнули вхідні двері, коли Михайло пішов спати в машину.
— Пішли, чи що? Та не може бути, щоб Елька так швидко забралася геть! — прошепотіла сама до себе Валя.
Вона підвелася і, тихенько відчинивши двері спальні, прокралася ближче до кухні, звідки лунали голоси чоловіка та його сестри.
— Ага, значить, Мишко пішов, а ця ще тут. Цікаво, що вона задумала? Зараз дізнаюся.
Валентина підійшла ближче до зачинених дверей на кухню й прислухалася.
— …ти ж знаєш, у якій ми ситуації. Квартира в іпотеку куплена, я не працюю, Мишко приносить додому копійки. А у вас усе пристойно з цим. За цю квартиру ви з Валькою розрахувалися, кредитів у вас, наскільки я знаю, немає. То нащо вам цей будинок? Відмовся від своєї частки в ньому, — говорила Елла напівголосно, але Валентині все було чути дуже добре.
— Слухай, Ель, ну це вже зовсім нечесно. Бабця нам обом заповіла той будинок. Так, у вас проблеми, я не сперечаюся. Але в нас із Валею їх не менше! — не погоджувався Віктор із сестрою. — Це тільки збоку здається, що все чудово. А насправді…
— Ну будь ти людиною, Вітю! Це добре, що ми зараз без Валюхи розмовляємо з тобою. Тебе мені вмовити неважко. А от із нею як бути, я не знаю. Ти б сам, чи що, спробував переконати її в тому, що так буде правильніше, — продовжувала нахабна і цинічна Елла.
— Це абсурд, Ель! Перестань. Навіть не думай про те, що я відмовлюся від своєї частки в цьому будинку, — Віктор говорив голосно, видно, нервував.
— А нам би цей будинок дуже допоміг. Продали б його й з іпотекою розрахувалися. А там ще, може, й залишилося на різні потреби. Я б машину собі купила, клієнтуру свою завела, їздила б, нігтиками займалася, — продовжувала наполягати Елла.
— Навіть якби я був сам, без сім’ї, я й то не погодився б на твою пропозицію. З чого я маю бути таким щедрим? Сама подумай, якщо є чим! Бабця Тетяна про нас обох подумала, подбала. А ти зараз хочеш її волю порушити. Та й не один я — сім’я в мене, дружина, діти. І в нас теж проблем не менше, ніж у вас.
— Отже, не домовимося? — скривджено спитала Елла. — Ну й ну! Рідний брат, називається! Усе, я йду. Нема чого мені тут більше робити!
Валя поспішила сховатися в спальню. Вона не збиралася показувати зовиці, що чула всю розмову. У неї був інший план.
Грюкнули двері, незвана гостя пішла.
— Молодець, хвалю тебе! — сказала чоловікові Валентина. — Чесно сказати, я в якийсь момент подумала, що ти не витримаєш і здасися.
— Ти все чула, так?
— На жаль. І вкотре здивувалася нахабству й мізерному розуму твоєї сестриці. Таке пропонувати — взагалі мозку не мати. Гаразд, добре, що все так закінчилося. Але я цього так не залишу. Помщуся зовиці за її зухвальство.
— Може, не треба? — попросив Віктор.
— Треба, Вітю, треба.
Невдовзі Віктор та його сестра Елла продали бабусин будинок. Гроші поділили навпіл.
На виручену суму Віктор із Валею купили їй машину, щоб вона могла возити дітей до школи та на заняття в секції.
Що зробила зі своїми грошима Елла, Валя не знала. Та й не хотіла поки знати. Але ту витівку їй не забула й вирішила якось провчити зовицю.
Одного разу Валентина розбудила чоловіка о п’ятій ранку й попросила його швиденько зібратися.
— Виходь, я тебе в машині чекатиму.
— А куди ми? — зі сну здивувався він.
— Довідаєшся.
Вони під’їхали до дев’ятиповерхівки, в якій жили Елла та Михайло.
Валентина стала настирливо дзвонити в домофон, але реакції ніякої не було. Невдовзі з під’їзду вийшов чоловік із собакою, і їм вдалося проникнути всередину.
— Відчиняйте! Годі спати! — дзвонила й стукала в двері зовиці Валя. Вона навмисне робила це дуже голосно.
Нарешті, за десять хвилин, перед Валею та Віктором постала заспана й пом’ята Елла.
— Ви що, збожеволіли? Шоста година!
— Ні, не збожеволіли! У гості ми до вас! — відсунувши розгублену господиню, Валентина ввійшла всередину.
— Стіл накривай, ми з твоїм братом уже зголодніли! — голосно промовила невістка.
— Вітю, поясни мені, що відбувається? — Елла глянула на брата.
Віктор мовчки усміхався.
— Ну що? Їсти будемо, ні? Ми так-то не снідали, дуже поспішали до вас, боялися вас вдома не застати.
— Який стіл? Узагалі вже — ку-ку? — Елла покрутила пальцем біля скроні.
— Ну тоді ходімо поговоримо. Справа є! Вікторе, за мною, Елло, не відставай! — командувала Валентина, проходячи в кімнату.
Зі спальні вийшов похмурий Михайло.
— Що у вас тут? Розбудили…
— Отже, я хотіла уточнити у вас, що ви зробили з грошима від будинку? — Валентина була налаштована рішуче.
— А тобі яка різниця? — Елла здивувалася. — Бач, приїхала тут розбиратися! Що це тебе чужі гроші так зацікавили?
— Та ось ми з Віктором на сімейній раді вирішили, що ти маєш віддати йому ці гроші!
– У якому сенсі? — ошелешила Елла.
– У прямому. У нас із Віктором двоє дітей, а у вас поки нікого. Нам би ці гроші дуже стали в пригоді. Знаєте, скільки ми на дітей тратимо?
– Це не наші проблеми! Та й взагалі – ми вже на них автомобіль для мене купили. Я бізнес свій відкриваю, – гордо промовила Елла.
– А Віктор без автомобіля. Їздить на старій розвалюсі. От і віддай братові машину. Ну що ж ти! Рідна сестра теж мені називається! – Валентина не вгавала.
– Знаєте що!? – крикнула Елла.
– Знаємо. Хочу, щоб і ти теж знала, як воно. І відчула. Борг платежем красний. Отримайте й розпишіться. Може, дещо зрозумієте. А нам пора додому, бо годувати нас не будете. Поїхали, Вітю, досипати. Рано ще.
Валентина з чоловіком поїхали, а Елла сиділа з розгубленим виглядом.
– Ти щось зрозумів? – спитала вона в чоловіка.
– Та що ж тут незрозумілого. Ходімо спати, бізнесменко моя.
Більше зовиця по ранках до брата в гості не їздила. Та й взагалі рідко бачилася тепер з ним та його сім’єю. І ні про що більше не просила.
