Весілля мало стати вершиною мрії для Оксани та Андрія. Вони познайомилися три роки тому на корпоративі в київській IT-компанії, де вона працювала дизайнеркою, а він – програмістом.
Оксана, висока брюнетка з зеленими очима, завжди мріяла про казкове весілля: дерев’яні столи, польові квіти, жива музика. Андрій, спокійний і розсудливий хлопець із села під Черкасами, погоджувався на все, аби тільки вона була щаслива.
Але родичі нареченого… О, це була окрема пісня.
Батьки Андрія, дядько Петро й тітка Галя, приїхали з села заздалегідь, щоб “допомогти”. Мама Андрія, пані Марія, одразу заявила: “Сину, весілля – то не іграшки!
Треба по-нашому, по-сільському, щоб душа радувалася!” Батько, дядько Василь, мовчки кивав, тримаючи в руках пляшку, яку “привіз для душі”. Оксана намагалася толерантно посміхатися, але вже тоді відчула, що щось піде не так.
Ресторан біля Дніпра був орендований на весь вечір. Столи ломилися від страв: холодець, ковбаса домашня, салати в мисках розміром з тази.
Гості – друзі пари з міста, колеги, родичі Оксани з Львова – приїхали в елегантних сукнях і костюмах. Жива музика грала легкий джаз, ведучий – молодий хлопець на ім’я Максим – жартував про молодят.
Церемонія пройшла ідеально. Оксана в білій сукні з мереживом йшла під руку з батьком, Андрій у смокінгу сяяв.
“Обіцяю любити тебе в радості й горі,” – сказав він, і сльози блиснули в очах нареченої. Гості аплодували.
Але щойно почався бенкет, родичі нареченого взяли ініціативу в свої руки.
Спочатку дядько Петро, кремезний чоловік у вишиванці, яка ледь застібалася, підійшов до мікрофона. Ведучий якраз оголошував перший танець.
– А ну, тихо всі! – гаркнув Петро, відштовхуючи Максима. – То не весілля, то якась дискотека! У нас на селі весілля – то свято душі! Давайте заспіваємо “Червону руту”!
Гості переглянулися. Музика зупинилася. Петро схопив мікрофон і заспівав хрипким голосом:
– Червона рутааа… Не шукай вечораaaми…
Тітка Галя, його дружина, підхопила: “Ой, Петре, ти фальшивиш! Дай я!” Вона вихопила мікрофон і закричала: “А тепер – гопки! Музики, грайте “Горіла сосна”!”
Оркестр, знічений, спробував зіграти щось народне. Андрій підбіг до дядька:
– Дядьку Петре, ну що ви робите? Це ж наш перший танець!
– Який танець? – фиркнув Петро. – У нас на весіллі танцюють гопак! Оксанко, давай, покажи, як ти вмієш!
Оксана, червоніючи, прошепотіла Андрію: “Любий, зроби щось…”
Але було пізно. Пані Марія, мама Андрія, вже тягнула наречених на середину залу.
– Сину, не соромся! – кричала вона. – Покажи дружині, як ми на селі весілля граємо! А ти, Оксанко, не міська пані, приєднуйся!
Гості сміялися нервово. Друзі Оксани з Львова шепотіли: “Що це за цирк?”
Ведучий Максим спробував повернути контроль:
– Шановні гості, а тепер – традиційний вальс молодят!
Але дядько Василь, батько Андрія, вже розливав по чарках.Він підійшов до столу львівських родичів і налив повну чарку дядькові Оксани, пану Роману.
– Пане Романе, ви ж галичанин?
Пан Роман, елегантний чоловік у костюмі, чемно відмовився:
– Дякую, але я на дієті.
– На якій дієті? – здивувалася пані Марія. – Весілля раз у житті! Пийте, бо образите!
Вона буквально впхнула чарку в руки пану Роману. Той, щоб не образити, випив. Закашлявся. Гості засміялися.
Оксана відтягнула Андрія вбік:
– Андрію, твої родичі… Вони псують все! Гості вже переглядаються!
– Люба, потерпи, – шепотів Андрій. – Вони зі села, не звикли…
Але ганьба тільки починалася.
Тітка Галя вирішила “розважити” гостей конкурсами. Вона вибігла на середину залу з кошиком.
– А тепер – гра “Хто швидше з’їсть вареник без рук”! – закричала вона. – Добровольці є?
Вона схопила подругу Оксани, Катю, модну дівчину в червоній сукні.
– Ти, красуне, давай! – тітка Галя сказала тримати Каті руки за спиною і поставила перед нею тарілку з варениками.
– Що? – зойкнула Катя. – Я не буду!
– Будеш, бо то традиція! – реготала Галя. – Петре, тримай час!
Гості почали сміятися, але вже з нервів. Деякі діставали телефони, знімаючи.
Дядько Петро тим часом підійшов до оркестру:
– А ну, грайте “Ой, на горі та й женці жнуть”! І голосніше!
Музика загриміла. Пані Марія почала танцювати, підстрибуючи, її сукня в квіточку майоріла.
– Ой, люди добрі, хто зі мною? – кликала вона.
Двоє сільських родичів приєдналися, топчучись по залу. Один наступив на ногу подрузі нареченої.
– Ай! – закричала та.
– Вибач, доню, – реготав родич. – То по-нашому!
Ведучий Максим відчайдушно намагався:
– Шановні, а тепер – тост від батьків!
Але пані Марія вже стояла з мікрофоном:
– Дітки мої! – голосно почала вона. – Андрію, сину мій, пам’ятай: дружина – то голова, але чоловік – шия! Оксанко, а ти слухай свекруху, бо я знаю, як життя будувати! Я Андрія виростила, він у мене золотий! А ти, доню, не дуже міська, вчися варити борщ по-нашому, з салом!
Гості завмерли. Оксана побіліла.
– Мамо, ну що ви кажете… – пробурмотів Андрій.
– Правда, сину! – продовжувала Марія. – І ще: діти щоб були, троє мінімум! Бо в місті ви там кар’єру будуєте, а сім’я – то головне!
Дядько Василь додав:
– І хату свою купіть, а не квартиру! Бо в селі повітря чистий!
Львівські родичі переглядалися. Бабуся Оксани, пані Ольга, встала:
– Вибачте, але в нас у Львові теж традиції. І ми не диктуємо, скільки дітей мати.
– А ми не диктуємо, ми радимо! – відрізала Марія. – Бо досвід!
Тітка Галя тим часом організувала “перетягування линви” – взяла скатертину і тягнула гостей.
– Давайте, міські, покажіть силу! – реготала вона.
Двоє хлопців з IT приєдналися, щоб не образити. Але Галя тягнула так, що скатертина порвалася, посуд полетів на підлогу.
– Ой! – закричала вона. – То нічого, то весілля!
Шматки тарілок розлетілися. Одна гостя порізала ногу.
– Викличіть швидку! – крикнув хтось.
Оксана розплакалася. Андрій обійняв її:
– Люба, пробач…
Але гості почали вставати. Спочатку львів’яни.
– Вибачте, ми поїдемо, – сказав пан Роман. – Дякуємо за запрошення.
– Куди ви? – здивувалася Марія. – Весілля ж тільки почалося!
– Для нас – закінчилося, – холодно відповів дядько Оксани.
За ними пішли друзі з Києва. Катя, з вареником на щоці, шепотіла:
– Оксанко, пробач, але це… занадто.
На годиннику було лише 20:00, а половина гостей вже йшла до виходу.
Дядько Петро спробував зупинити:
– Люди, куди? Давайте ще вип’ємо! І співаємо
– Ні! – крикнув хтось із гостей. – Досить!
Ведучий Максим вимкнув музику.
– Шановні, можливо, заспокоїмося? – просив він.
Але тітка Галя вже тягнула Оксану танцювати.
– Наречена, давай “Гоп, зі мною”! – кричала вона.
Оксана вирвалася:
– Досить! Це моє весілля! Не ваше!
Зал завмер. Андрій встав між ними:
– Тітко Галю, сядьте, будь ласка.
– Та що ти, племіннику? – образилася Галя. – Ми ж для вас стараємося!
Пані Марія підійшла до Оксани:
– Доню, не кричи на старших. Ми ж родина.
– Ви псуєте все! – крикнула Оксана зі сльозами. – Гості йдуть! Через вас!
– Через нас? – здивувалася Марія. – Ми ж традиції шануємо!
Дядько Василь налив:
– Випий, Оксанко, заспокойся.
– Я не п’ю! – відрізала вона.
Гості, що залишилися, шепотіли. Дехто сміявся, дехто знімав на відео: “Весілля року: село проти міста”.
Андрій відвів батьків у кут:
– Тату, мамо, досить. Ви нас осоромили.
– Осоромили? – образився Василь. – Ми ж душу вкладаємо!
– Вашу душу, а не нашу, – тихо сказав Андрій.
Тим часом дядько Петро знайшов кнопку на пульті оркестру і ввімкнув “Дискотеку 90-х”.
– Танцюємо! – крикнув він і почав присідати.
Двоє дітей гостей приєдналися, сміючись. Але дорослі вставали.
– Ми поїдемо, – сказала подруга Оксани, Іра. – Оксанко, пробач.
До 21:00 залишилася третина гостей – переважно сільські родичі та кілька друзів Андрія, які “терпіли”.
Оксана сиділа в кутку, плачучи. Андрій гладив її по спині.
– Люба, давай підемо в іншу залу. Залишимо їх.
– Ні, – схлипнула вона. – Це наше весілля.
Ведучий Максим підійшов:
– Хочете, я викличу охорону? Вони заспокоять.
– Ні, – зітхнув Андрій. – То родина.
Але ганьба тривала. Тітка Галя вирішила “вкрасти” наречену – традиція.
– Оксанко, давай, ми тебе викупимо! – кричала вона, тягнучи дівчину до виходу.
– Відпустіть! – пручалася Оксана.
Дядько Петро блокував двері:
– Викуп – 100 гривень і пляшка!
Нарешті охорона втрутилася, відштовхнувши Петра.
– Все, досить, – сказав менеджер ресторану. – Або заспокоїтеся, або всіх виведемо.
Пані Марія розплакалася:
– Ми ж для дітей…
Оксана встала, витираючи сльози:
– Шановні гості, хто залишився – дякую. Хто пішов – пробачте. Це… не те, що ми планували.
Вона взяла мікрофон:
– Андрію, коханий, попри все – я люблю тебе. І наше весілля – наше.
Вони поцілувалися. Залишені гості аплодували.
Але родичі не вгамувалися. Дядько Василь підійшов до торта – триярусного шедевру з квітами.
– А тепер – торт по-нашому! – крикнув він і… встромив ніж неакуратно.
Торт похилився. Верхній ярус впав на стіл, розмазавшись по скатертині.
– Ой! – зойкнула Галя.
– Нічого, з’їмо й так! – реготав Петро.
Оксана закрила обличчя руками.
До 22:00 ресторан був напівпорожній. Музика грала тихо, ведучий пішов. Залишилися тільки родичі нареченого, які співали.
Андрій і Оксана сиділи за столом.
– Пробач, – шепотів він.
– То не твоя вина, – зітхнула вона. – Але… наступного разу весілля тільки вдвох. На Балі.
Вони засміялися крізь сльози.
Родичі тим часом знайшли караоке.
Гості, що проходили повз ресторан, чули спів і сміялися.
На ранок відео з весілля стало вірусним. “Сільське весілля мрії” – назвали його. 100 тисяч переглядів за добу.
Оксана з Андрієм поїхали в медовий місяць. Без родичів.
– Обіцяй, – сказала вона в літаку, – що на хрестини батьків не покличемо.
– Обіцяю, – засміявся він.
А родичі дзвонили: “Дітки, а коли на село приїдете?
Галина Червона
