— Готуй собі сам, я більше не прислуга! — я кинула кухонний фартух в обличчя чоловікові.
Фартух із веселими червоними маками злетів у повітря й так стрімко попав в Андрія по щоці, що він навіть не встиг ухилитися. Тканина ковзнула вниз і безсило впала на підлогу.
— Олена, ти що? — він підняв фартух і машинально почав його розправляти, наче це могло щось змінити.
— Ні, Андрію. Я якраз прийшла до тями, — сказала я, беручи сумку й прямуючи до виходу з кухні. — Готуй собі сам. Я більше не прислуга. А ще краще — попроси свою матусю. Вона ж у нас експерт у всьому, що я роблю не так. Руки тремтіли, але всередині наростав дивний спокій, легкість — відчуття свободи, якого я не знала вже… мабуть, роками.
Усе почалося три місяці тому, коли я влаштувалася на роботу в дизайн-студію. Не якусь там підробітку на пів ставки, а справжню роботу — ту саму, про яку мріяла ще в університеті. П’ять років я віддала дому, чоловікові, побуту — і нарешті наважилася.
Тоді Андрій відреагував спокійно. Навіть сказав:
— Молодець, спробуй.
Наче я попросила дозволу записатися на йогу чи в гурток макраме. Я не звернула уваги на його тон — мені здавалося, він справді підтримує.
Перші тижні були важкими. Я вставала о шостій, готувала сніданок, складала чоловікові обід у контейнери, запускала прання. Після роботи бігла додому, дорогою забігаючи в магазин і хапаючи продукти наосліп. Вечеря, прибирання, прасування — усе втиснуте в нереально тісні проміжки часу.
— Оленко, ти ж розумієш, чоловік має приходити додому до гарячої вечері, — повчально казала свекруха, Галина Петрівна, що дедалі частіше «забігала на хвилинку». — Це основа родини. Жінка — берегиня вогнища.
Я кивала, помішуючи суп і водночас перевіряючи робочу пошту на телефоні. У мене горів важливий проєкт.
— І взагалі, не розумію я цієї вашої сучасної моди на кар’єри, — продовжувала вона, відпиваючи чай з моєї улюбленої чашки. — От я все життя присвятила сім’ї, Андрійкові, чоловікові своєму, царство йому небесне. І ні краплі не шкодую. Оце й є справжнє жіноче щастя.
Я промовчала. Сваритися зі свекрухою було безглуздо — це я засвоїла ще в перший рік шлюбу.
— Мама має рацію, Олено, — підхоплював Андрій, не відриваючись від телефону. — Ти стала якась постійно втомлена, нервова. Може, й справді, ця твоя робота того не варта?
— Я просто звикаю, — відповідала я, ставлячи на стіл тарілки. — Увійду у ритм, і все буде добре.
Але добре не ставало. Робота виявилася набагато цікавішою, ніж я сподівалася. Я займалася дизайном інтер’єрів для корпоративних клієнтів, мої ескізи хвалили, мене запрошували на зустрічі з замовниками. Вперше за багато років я почувалася професіоналом, а не просто дружиною Андрія Марковича.
Зате вдома атмосфера ставала дедалі важчою.
— Олено, а чому сорочка не випрасувана? — питав Андрій, стоячи біля шафи.
— Вибач, не встигла. Візьми іншу.
— Але мені треба саме ця! У мене сьогодні важлива зустріч.
— Андрію, у мене теж була зустріч. Я прийшла о десятій вечора. Попрасуй сам, праска у комірчині.
Він подивився на мене так, наче я запропонувала йому полетіти на Місяць на власних крилах.
— Я не вмію прасувати.
— Навчишся. Вмикаєш праску, чекаєш, поки нагріється, прикладаєш до тканини й водиш.
Він обурився і взяв іншу сорочку, грюкнувши дверцятами шафи гучніше, ніж треба було.
А потім почалися дзвінки від Галини Петрівни.
— Оленочко, Андрійко мені каже, що ти зовсім занедбала господарство. Що на вечерю у тебе знову були напівфабрикати?
Це була неправда. Я сама ліпила пельмені й заморожувала їх на вихідних, щоб у будні швидко варити. Але пояснювати це свекрусі не вистачало сил.
— Галино Петрівно, я працюю. Стараюся все встигнути.
— Люба, але ж головне — це родина. Робота роботою, а чоловік має бути нагодований, задоволений. Ти ж не хочеш, щоб Андрійко почувався обділеним?
Після таких розмов я стояла на кухні й різала овочі для салату, а сльози самі текли по щоках. Я була втомлена. Вставала раніше за всіх, лягала пізніше, крутилася, як білка в колесі — а мені все одно казали, що я «недостатньо стараюся».
Андрій ставав дедалі незадоволенішим.
— Олено, знову макарони? Може, щось серйозніше?
— Андрію, я ж приготувала курку у вершковому соусі. З овочами. Що не так?
— Не знаю… якось усе прісно. У мами було смачніше.
Тоді я відчула, як усередині щось тріснуло. Але промовчала. Порахувала до десяти, прибрала зі столу, завантажила посудомийну машину.
— І чому у квартирі такий безлад? — не вгамовувався він. — Усюди пил, на журнальному столику твої якісь папери розкидані.
— Це мої робочі ескізи. Учора ввечері я над ними працювала, бо не встигла доробити в офісі.
— Ну то прибери! Тут же неможливо жити!
Я подивилася на нього й раптом побачила все надто ясно: він сидить на дивані, розвалившись, із телефоном у руках. Навколо — його кросівки, його куртка на спинці стільця, його чашка на столі. Але безлад, звісно ж, роблю я.
— Андрію, а ти можеш сам прибрати?
— Олено, я після роботи втомився. Мені треба відпочити.
— А я, значить, не втомилася?
— Ну… у тебе ж робота простіша. Я весь день на ногах, спілкуюся з клієнтами, розв’язую проблеми.
Я заплющила очі й повільно видихнула. «Простіша». Моя робота, де кожен ескіз — це пошук, напруження, дрібні деталі, творчість і відповідальність — «простіша».
— Знаєш що, давай не будемо про це.
Я пішла у ванну, зачинилася й сіла на край ванни. Сховала обличчя в долонях і тихо заплакала, притиснувши руку до рота, щоб він не почув. Це було два тижні тому. А сьогодні сталося те, що остаточно переповнило чашу терпіння. Я повернулася з роботи пізно — у нас була презентація проєкту, усі затрималися. Ледве переступивши поріг, почула голоси з кухні. Галина Петрівна. Знову.
— Андрійчику, я все розумію, тобі важко. Дружина має створювати затишок, а вона носиться бозна-де зі своїми дизайнами. Кар’єристка знайшлася!
— Мамо, ну що я можу зробити? Вона не слухає.
— А ти чоловік чи ні? Скажи їй прямо: або робота, або сім’я. Хай обирає.
Я стояла у передпокої, стискаючи в руці сумку. Умова. Обирати між роботою, яка давала мені відчуття власної цінності, і родиною. Я зайшла на кухню. Галина Петрівна обірвала фразу на півслові, Андрій винувато відсунув чашку.
— Добрий вечір, — сказала я рівно.
— Олено, ти якраз вчасно! — майже заспівала свекруха, усміхаючись. — Я тут Андрійкові котлеток насмажила, його улюблених. З гречкою. Сідаймо вечеряти.
Я глянула на плиту. Справді — сковорідка з котлетами, у каструлі застигала гречка.
— Дякую, Галино Петрівно. Але я не голодна.
— Як це не голодна? Напевно, за день і крихти не з’їла!
— Ми замовляли їжу в офісі.
Я пройшла у кімнату, переодяглася, сіла з ноутбуком — доробити презентацію. Галина Петрівна ще з годину гриміла на кухні, потім пішла. Андрій дивився телевізор. Близько одинадцятої я закінчила роботу й пішла на кухню — треба було приготувати щось на завтра.
У раковині — гора брудного посуду. Стіл не витертий, на плиті — жирні плями. Галина Петрівна, значить, готувала, а прибирати — не її справа. Є ж невістка. Я почала мити посуд, і тут у дверях з’явився Андрій.
— Олено, може, завтра приготуєш щось нормальне? Бо сьогодні, звісно, мама старалася, але я хочу твого.
— Твого… — я повторила тихо. — Значить, мама “старалася”, а я просто “стряпаю”.
— Та не чіпляйся до слів. Просто мені твої страви більше до смаку. Приготуєш?
Я повільно витерла руки рушником.
— Андрію, а що саме ти хочеш?
— Ну… може, тушковану яловичину? Або запечену рибу? Щось таке.
— Щоб це приготувати, мені треба після роботи піти в магазин, потім ще півтори години стояти біля плити. Я завтра прийду о сьомій.
— Ну й що? Мама ж справлялася.
— Мама не працювала, Андрію! Вона була домогосподаркою!
— Ось, знову нервуєш. Я просто попросив приготувати нормальну вечерю!
— Нормальну вечерю! — голос у мене зірвався. — я кожного дня готую нормальну вечерю! Після восьми годин на роботі! Після магазину, після прання, після того, як прибираю те, що ви з мамою тут розводите!
— Не смій так говорити про мою матір!
— А як мені говорити про людину, яка щодня пояснює мені, яка я погана дружина? Яка налаштовує тебе проти мене?
— Вона не налаштовує! Вона просто хвилюється за нас!
— За нас? Чи за твій комфорт?
Андрій відкрив рота, але я не дала йому й слова сказати.
— Знаєш, що я сьогодні їла на обід? Сендвіч з магазину. Бо не мала часу. А знаєш чому? Бо пів дня доробляла проєкт, який учора завершувала вдома пізно вночі. Бо в обідню перерву бігала по магазинах, щоб купити продукти на тиждень. А ввечері готувала, прала й прибирала! А ти сидів весь вечір на дивані й дивився футбол!
— Я втомлююся на роботі!
— А я — ні?
Між нами зависла важка тиша.
— Знаєш що, — я зняла фартух, що досі висів на гачку, — готуй собі сам. Я більше не прислуга. І кинула фартух йому в обличчя.
— Так, несправедливо, — повторила я тихо.
Ми сиділи мовчки. Десь у сусідів грюкнули двері, потім з вулиці долинув звук автомобіля. Ця буденна тиша здавалася навіть затишною — уперше за довгий час між нами не було крику.
— Я не хочу, щоб усе так закінчувалося, — сказав він нарешті. — Мені потрібна ти. Не як домогосподарка, не як “зручна дружина”, а просто ти.
Я вдихнула. У його голосі було щось справжнє, без пафосу. Але й у мені вже щось змінилося.
— Андрію, я теж не хочу сваритися. Але я більше не повернуся до того, як було. Якщо ми разом — то разом, розумієш? Не “я працюю, а ти обслуговуєш”. І не “мама краще знає, як має бути”.
Він кивнув.
— Знаю. Я вже попросив маму не приходити без попередження.
Я підвела брови.
— Справді?
— Так. Учора. Вона образилася, але… мені доведеться звикнути, що тепер ми самі.
Я дивилася на нього довго. Уперше він виглядав не впевненим і не дратівливим — просто чесним. І втомленим, як я.
— Добре, — сказала я. — Спробуємо інакше. Без “моя робота важливіша”, без “ти повинна”. Просто як партнери.
Він кивнув.
— І я вивчуся прасувати сорочки.
Я не витримала — засміялася. Не голосно, але по-справжньому.
— От із цього й почнемо, — відповіла я.
Він усміхнувся у відповідь. І вперше за довгий час між нами не стояла стіна.
— Ми можемо… почати знову? Ми можемо якось домовитися?
Я подивилася йому в очі. Він виглядав щирим, і я раптом зрозуміла, що все ще люблю його. Але повертатися до старого я не збиралася.
— Можемо, — сказала я. — Але на нових умовах.
— Яких?
— Я буду готувати. Мені це подобається, і я вмію. Але не щодня. Два-три рази на тиждень замовляємо їжу, один день готуєш ти сам, решту — я.
Він кивнув.
— А ти будеш прибирати квартиру: пилососити, протирати пил, мити підлогу. І раз на тиждень — ванну.
— Добре, — він ковтнув.
— Прання ділимо навпіл. Я займаюся делікатними речами, ти — рештою. І кожен прасує свої речі.
— Домовились.
— І останнє, — я зробила паузу. — Твоя мама не має права мене критикувати. Якщо вона починає — ти повинен її зупинити. Одразу. Це твій обов’язок — захищати мене від нападок, навіть якщо вони йдуть від рідної матері.
Андрій опустив голову.
— Я зрозумів. Я поговорю з нею.
— Не поговориш — я поговорю сама. І тобі не сподобається, як саме.
— Я поговорю. Обіцяю.
Ми сиділи мовчки кілька хвилин. Потім він простягнув руку і обережно взяв мою.
— Мені тебе не вистачало. Сильно не вистачало. Ми дуже мало часу проводили разом.
— Мені теж, — зізналася я.
Через півгодини ми сиділи на кухні з чаєм. Він розповідав, як у нього справи на роботі, як мати намагалася навчити його готувати, поки я була на роботі і які він має плани на відпустку. Я слухала, і теж розповідала про свої пригоди з клієнтами на роботі.
Потім він сказав, що допоможе мені прибрати кухню. Тільки завтра. Сьогодні він втомився. Я не хотіла знов свартися, адже теж ледь стояла на ногах. Завтра так завтра, подумала я про себе й пішла у кімнату. Я розуміла, що ми не змінимося одразу, але поступово, маленькими кроками, ми навчимося всі домашні обов’язки ділити порівну. А фартух із червоними маками я випрала і повісила на місце. Нехай висить. Як нагадування: я не прислуга, я — партнер. І я маю право на повагу.
