— Гріх, сину! — обурився Василь, хитаючи головою. — Гріх кидати першу любов свою з образою в серці! Ти себе-то послухай! Дитину у матері рідної відібрати і віддати чужій тітці?! Де совість у тебе? Де заснула, і не добудитися її? Не дозволю! Треба буде, дім на Ольгу з онуком перепишу!
— Не житиму я з нею, тату! Не змусиш! Ви з мамою вмовили мене на цей шлюб, а тепер навіщо вона мені, коли я зустрів свою справжню любов? — Олег кипів від обурення, зовсім забувши, що та, про кого йшлося, саме вкладала їхнього сина спати в сусідній кімнаті.
— Ти, Олежку, не гарячкуй! Почекай! Ми вмовили?.. — Василь Іванович, батько Олега, скривився, але припиняти розмову не збирався. — Не діло! Яка б комаха сина не вкусила, але — любов… Знав би він узагалі, що це таке, баламут! Сім’я в нього вже є! Дитина! Спадкоємець усього роду Комарських ! Це тобі не абищо!
А Олег Васильович, шибеника син, що надумав? Розлучатися? Цього не буде!
— Тату, ти, звісно, наполягатимеш, щоб я Ольгу не кидав. Щоб жив із нею заради сина. Та тільки я не можу! Розумієш ти це чи ні? Не люблю я її!
— А коли дитину робив — любив? — урешті не витримав Василь. — Коли вів її до нас у дім? Коли під вінцем стояв?
— Та не починай, добре? Вінчання — ваша з мамою вигадка, не моя! Ви хотіли, щоб усе було «як у людей»! Та навіть не спитали мене, на яких саме людей вирішили рівнятися. Завжди своїм розумом жили, а тут — на тобі! Вирішили моді відповідати!
— Ох, Олеже! Не був би ти мені сином — я б…
— Що, тату? Провчив би по-своєму? Так давай! Я ж не проти!
— Немає в тебе поваги до старших, — тяжко зітхнув Василь. — Матір ти щойно недобре пом’янув. Вінчатися вона тебе вмовила, а ти згоду дав. І в бесідах з батюшкою сам казав, що милішої за Ольгу для тебе нема. А тепер що?
— Була мила — та минулося! — відрубав Олег. — Так теж буває!
— І що ж ти тепер робити думаєш? — Василь вирішив прощупати ґрунт.
— Розведуся. Одружуся з Дашею. І житиму щасливо!
— А Сергійко? Твій син?
— Зі мною житиме!
— Це як?
— Ользі йти нікуди. У неї ні рідні, ні власного дому. Хіба дозволю я їй тягати мого сина по чужих кутках? Ні! Хай влаштовує своє життя, як знає, а дитині краще буде зі мною. Я з Дашею про це говорив. Вона не проти. Каже, що прийме його як рідного…
Договорити Олег не встиг. Двері сусідньої кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася Ольга із сином на руках. Бліда, мов стіна, вона пригорнула хлопчика й ледь чутно шепотіла: «Не віддам…» На більше сил не вистачило — адже весь їхній розмову зі свекром вона чула від першого до останнього слова.
— Ні, Олю! Ні! — кинувся до неї Василь. — Не тривож душу! Такого не буде! Іди, укладай Сергійка. Ми самі розберемося!
Не привчена відстоювати своє, Ольга послухалася. Перехопивши зручніше захлипуючого сина, підвела очі на чоловіка. Безмежна синь, що вмить стала грозовою, нагадала Олегові ту дівчинку, за якою він колись нишком бігав школою, мріючи бодай на мить впіймати її погляд чи усмішку. Але тривало це лише мить. Перед очима тут же постала Даша — чорноброва, сміхотлива, дражлива й грайлива, така, що манить.
Ольга ніколи так не поводилася. Не мала того вогнику, тієї задиринки, які Олег побачив у своїй колезі Дарині. Вони з Олею були не схожі, як небо й земля. Від однієї пашіло жаром, а друга… Крижинка. Срібна, дзвінка, гарна — але холодна, не навчена, як чоловікові сподобатися, як догодити.
З Ольгою Олег навчався в одній школі. Він був на рік старший і спершу навіть не дивився на молодших дівчат. Навіщо, коли в їхньому класі така краса, що тільки обирай! І всі свої, знайомі — не доведеться гадати, які примхи їм спаде на думку.
Та раз чи двічі у шкільному коридорі промайнула повз нього синьоока мрія — і Олег пропав. Ніби й не було в Олі нічого особливого. Зростом маленька, непримітна серед інших дівчат. А проте — зачепила! То сміхом, що дзвенів срібним дзвіночком і грів серце, то сором’язливістю, якої Оленьці було не позичати.
Не вміла вона приймати знаки уваги від хлопців. Червоніла, блідла і намагалася якомога швидше позбутися галантного кавалера, що просив дозволу провести її до дому. Нікого до себе близько не підпускала. Для Олега така поведінка була новиною. У його класі дівчата були з характером. Будь-якого хлопця могли одним словечком за пояс заткнути, варто було тому неправильно себе повести. Можливо, саме тому він звернув увагу на Ольгу і намагався завоювати її довіру. Задачка була цікавою, але без невідомих.
Красивішого і успішнішого хлопця в школі просто не було. Зовнішність Олегу дісталася в спадок від батьків, а успіхів своїх він добивався сам — наполегливою працею та впертістю. Отримуючи золоту медаль на випускному, він мимоволі шукав очима Олю в натовпі. Раптом вона прийшла на нього подивитися? Вона прийшла. Але стояла тихенько в куточку, і Олег її просто не помітив.
Запрошувати на побачення Оля дозволила далеко не відразу. Олег встиг і в армії побувати, і до інституту вступити, а вночі йому все снилися блакитні очі Олі. А вона, тим часом, росла. Закінчила школу, вступила до того ж інституту, де вчився Олег, і одного разу, стикнувшись з ним ніс до носу в коридорі, вперше не відвела очей, вітаючись.
Так і почався їхній роман. Він був коротким і якимось безладним. Олегу хотілося пристрастей і життя, а в Олі не було сил дарувати йому усе це. Життя, якого так вимагав від неї коханий, тихо йшло з єдиної людини, яку Оля любила без жодних умов і всім серцем.
Мама Олі хворіла і танула з дня на день, мріяючи лише про одне — встигнути видати дочку заміж. Мрія її здійснилася. Весілля гуляли поспіхом, звісно, але Олі до цього не було ніякого діла. А Олегу тим паче. Ольга ще встигла повідомити матері, що чекає дитину, а потім гірко плакала, обіймаючи чоловіка, і прощаючись з єдиною рідною людиною. Більше родичів у Олі не було. Батька її не стало, коли вона була маленькою, а мама Ольги була сиротою.
Батьки Олега прийняли Олю відразу і без застережень. Поважна, добра, завжди готова допомогти, вона підкорила їхні серця своєю безпосередністю.
— Мамо, які у вас пиріжки смачні! А я такі не вмію робити. Тісто мене не слухається!
— Нічого, Оленко! Це ми виправимо!
— Та-ак? Ой, спасибі! А ще, навчіть мене речі крохмалити? Мама так не робила, а ви вмієте. А я вам наволочки вишию. Хочете? Мене мама навчила! Які квіти ви любите?
Пішла з життя Олина свекруха на тих самих наволочках з вишитими незабудками. Важко йшла, плачучи вночі від хвороби. Але поруч була та, що забирала її печалі.
— Не плач, мамо! Потерпи, мила! Усе минеться…
І ставало легше. Оля вміла домовлятися. Дар це був, чи вона просто дуже хотіла хоч трохи полегшити страждання свекрусі, але матері Олега й справді ставало легше дихати.
— Янголе мій… Олюшко… Скільки ж ти радості в наш дім принесла! Онука подарувала… Дай Боже, щоб ти була щаслива!
Побажання свекрухи чомусь не збулося. Не встигла Оля оплакати її, як дізналася новину, яка підкосила, позбавила останніх сил і змусила подумати про страшне. У Олега з’явилася коханка…
Притискаючи до себе хнюпкого синочка, в якого різалися зубки, Оля вночі годинами сиділа на краєчку ліжка, чекаючи на чоловіка й дивлячись в одну точку. В голові було порожньо, думки текли повільно і мляво, а десь на краєчку свідомости тихенько цокав старий годинник, відміряючи хвилини. І Оля час-від-часу шепотіла собі під ніс:
— Сто вісімдесят сім… Чотириста двадцять три… П’ятсот…
Вона завжди любила математику. І вимовлене вголос число ніби на мить повертало її до реальності, де все було просто і зрозуміло. Ось вона, ось син, а є ще чоловік… Але тут же Оля згадувала, що чоловіка в неї більше нема, і знову скочувалася в ту безодню розпачу й нерозуміння, з якої витягти її могли лише двоє — син і свекор.
Василь Іванович розумів, що коїться в родині сина. Навіть спробував по-батьківськи повчити Олега, закликаючи до ладу. Але з цього рівним рахунком нічого не вийшло. В Олега ніби перед очима стояла. Даша, Даша, Даша… Тільки вона! Про Олю й думати не хотілося.
А Василь намагався допомогти Ользі. Нянчився з онуком, який миттєво заспокоювався на руках у діда і лише похнюпував, скаржачись на зуб, що не хотів прорізуватися. Готував їжу, намагаючись підгодувати ставшу майже прозорою від переживань Олю. І чекав. Розумів, що нічого зробити не може, і це гризло його душу. Якби він міг, то зробив би все, що завгодно, щоб ця дівчина, яку він прийняв у родину дочкою, перестала плакати! Але це було не в його силах. Єдине, що діставалося йому зрідка, – це бліда подобка Олиної посмішки та її тихе: «Дякую, тату!», коли вона забирала з рук Василя сина, щоб погодувати або викупати.
І Василь сердився. Ох, як же він сердився! Він був готовий піти до розлучниці і висказати все, що про неї думає, або відшукати в комоді старенький ремінець, яким колись вчив сина розуму-розумності. А залишалося лише одне — тихо скаржитися дружині, звівши очі до неба і сподіваючись, що вона його чує, та підтримувати Олю в міру можливості.
Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Василя, стала заява сина про те, що він збирається забрати в Ольги дитину.
— Ну от що, дорогий ти мій сину! — Василь, ледве стримуючись, намагався говорити якнайтихіше, щоб не почула Ольга. — Збирай-но свої речі, і шуруй туди, де чекає на тебе коханка! А Ольгу я тобі чіпати не дам! І дитини в неї забирати не дозволю! Я поки що ще в цьому домі господар! Де ми тебе впустили, сину? Як проглянули той момент, коли ти перестав бути людиною?! Як же це?!
— Ти, батько, кинь мене винуватити! Серцю не накажеш! Ольгу я колись кохав! І все для того, щоб вона була щаслива, зробив! А тепер я хочу бути щасливим з тією, кого люблю! Хіба це гріх, батьку?
— Гріх, сину! — припечатав Василь, хитаючи головою. — Гріх кидати першу любов свою зі злістю в серці! Ти себе-то послухай! Дитину у матері рідної відібрати і віддати чужій тітці?! Де совість у тебе? Де заснула, і не добудитися її? Не дозволю! Треба буде, дім на Ольгу з онуком перепишу! І тоді в неї буде дах над головою! От тобі й на! Над сиротою знущатися! Геть звідси! І щоб очі мої тебе не бачили, поки не порозумнішаєш! Геть!
Василь сам не помітив, як загремів, перейшовши з шепоту на крик, і лише коли Олег махнув рукою і вискочив за двері, а поруч опинилася Оля, яка обійняла свекра, заспокоюючи, він отямився.
— Прости мені! Прости, доню! Здається, я весь ліс під топор пустив… Одні тріски залишилися… А ж хотів помирити вас…
— Не хвилюйтеся так, тату! Не треба! Не дай Боже з серцем погано стане! — зачастила Ольга, витираючи сльози Василеві. — Усе минеться! Ви ж самі мені так говорили! Я пам’ятаю!
— Ех, ти… — свекор всхлипнув і зовсім по-дитячому витер ніс рукавом сорочки. — Добра душа… У самої серце плаче, а вона мене заспокоює! Ох, Олюшко, як же жити ми тепер будемо?
— А, добре будемо жити! — розсердилася раптом Ольга. — Краще за всіх! Думаєте, я забуду, що ви тільки що для мене зробили? Я ж вам чужа…
— А, ну! — розсердився Василь і не на жарт. — Що це за розмови? Яка ти мені чужа? Донька ти мені! А Сергійко — онук! І крапка! А кому що не подобається — попросимо вийти і жити нам не заважати! Ти, доню, накапай мені там чогось, добре? Серце щось… А я приляжу…
Оля метнулася була на кухню, але передумала. Викликала швидку, вкрила Василя ковдрою і побігла по воду. Усе обійшлося. Василь пробув у лікарні тиждень, а потім просто втік.
— Ну чого я там буду, поки ви тут самі маєтеся? — розцілував він в обидві щоки Ольгу і підхопив на руки онука. Сергійко радісно загукав, впізнавши діда, і продемонстрував йому одразу два нові зуби. Ці біленькі провісники дорослішання, ледве видні, але такі довгоочікувані, справили на Василя найблаготворніший вплив. Він заспокоївся.
— Як ти, Олюшко?
— Терпимо, тату. Усе минеться. Так?
— А то! Усе в нас добре буде, дівонько! Ось побачиш!
Заміж Ольгу Василь видав через дев’ять років. Як рідну доньку. Вів її під руку до майбутнього чоловіка і витер скупу сльозу:
— Будь щаслива, Олюшко!
А після весілля подзвонив Олегу, з яким Ольга його таки помирила, і сказав:
— Дурень, ти Олежко! Таке щастя впустив!
— Тату, ти думаєш, я не знав? — Але тоді вже було пізно…
Олег до того часу встиг знову стати батьком, розлучитися з Дашею і знову одружитися, і зрозумів, нарешті, що синьоока дівчина, яка колись дісталася йому у дружини, була найкращим, що траплялося з ним. Але час на місці не стоїть. І повертаючи Ользі сина після чергових «татових» вихідних, він теж побажав їй щастя і, не втримавшись, сказав:
— Повернути б усе…
— Ех, Олег! — усміхнулася у відповідь Ольга. — Пізно схопився ти! А ж я чекала тебе. Довго чекала. Думала, що отямишся. Повернешся до мене й до сина. Але ти обрав інший шлях. А тепер-то що?
— Знав би, де впаду, Олю…
А Василь із радістю прийняв запрошення Ольги жити в її домі. І до останнього дня він зранку підносив очі на лик Спасителя, що лишився йому від дружини, дякуючи за те, що в нього є донька.
Сергійко став старшим братом двом сестричкам-близнючкам через рік після того, як у нього з’явився вітчим, який став йому другим батьком. Усього в Олі було п’ятеро дітей. І всім вона змогла дати те, чим до країв, з надлишком була наповнена її душа – любов.
І її, через багато років, у день п’ятдесятиріччя оточили діти й онуки, наперебій вітаючи і бажаючи щастя, а вона розсміялася так, що синева її очей стала прозорою і світлою, ніби море рано-вранці, і запитала:
— Яке ж мені ще щастя потрібно? Он його скільки! Не перелічиш! Ви — моє щастя!
