Ніч у Верховині була чорна, як дуплянка старого дуба, а місяць – сховався, аби не бачити Лиху Справу.
Лідія Петрівна, жінка кремезна, але з очима, що все блищать від заздрощів, стояла на подвір’ї своєї сестри Марічки.
Марічка спала, а її шовкова хустка, та, що дісталася їм від прабаби — найкраща на всю околицю, з вишитими золотом півниками, — тихо лежала у скрині.
Лідія, як той кіт-злодій, пролізла до хати, намацала ту хустку, згорнула її й сховала за пазуху. А на ранок вже побігла до крамаря на торг, щоб продати красу за шістсот гривень, бо їй на нові черевики треба було.
Та лихо не спить! Марічка, прокинувшись, одразу помітила пропажу. Її ноги самі понесли її стежкою до Лідії. Зайшла, як буря, і побачила ту хустку – вже майже в руках покупця.
-Йой, ти, нечиста сило-о! Ти ґаздиня чи злодійка? Ти, Лідо, якасє єгоза! Де ти взяла мою хустку, мо́й?!! Ту, шо ми від неньо дістали, бихур ти лихий!
-А цур на тебе, Марічко! Чого ти витріщиласє, мов сарна? Яка хустка? Яка твоя? Я її давно купила! Чи не вар’ят ти, си? Лем через стару ганчірку галас здіймаєш!
-Яка ганчірка?! Та хустка файна, шовкова, за неї і тисячу дадуть! А ти за шістсот сто́кмиласє?! Аби тобі гріх у пазусі припік! Не бреши мені, бо ти і кра́мар! Никай сюди, тут му́хи шиті! Ти знаєш, що то є сімейна пам’ятка, а ти про́даєш, аби-с тобі ся віддало!
Ле́м кричати вмієш, ти, пустиня! Я баную, що я тобі сеструю! Мені треба було, та й то! Я возьму, а тоді тобі оддам! Я фелелюю!
-Ій, не оддаси, бо тобі гроші очі виїли! Ти біду накликаєш на нашу че́лядь! Геть мені хустку! А як ні, я тобі такий гармидер зроблю, що ти будеш знати! Ти ганьбиш наш рід!
-Та на, бодай ті! Най ти ся в дави ш тим шовком! Нема мені з тобов ради!
(Марічка вириває хустку, Лідія дивиться їй вслід, а крамар тільки хитає головою. Грошей ніхто не взяв, але мир між сестрами зів’яв, як скошена трава на полонині).
Коли Марічка, тремтячи від суму та образи, вихопила з рук Лідії шовкову хустку, це був не просто кінець сварки. Це була межа, переступивши яку, вони обидві відчули, що їхні долі вже ніколи не переплетуться так тісно, як досі.
Лідія, опустивши погляд, стояла на базарному майдані, відчуваючи, як її щоки пашать від сорому. Крамар Іван, старий і мудрий гуцул, лише мовчки зібрав свій товар, уникаючи її погляду.
Ганьба — ось що висіло в повітрі, важче за туман, що спускався з гір над Верховиною. Навіть 600 гривень, заради яких вона майже продала родинну пам’ятку, тепер здавалися жалюгідною ціною за втрачений спокій.
Марічка ж повернулася до своєї хати. Вона не плакала. Сльози висихали від незрозумілої образи. Вона дбайливо розгорнула хустку. Золоті півники, вишиті на шовку, здавалися їй символом її втраченої віри.
Ця хустка була не просто річчю; це був о́беріг, спомин про неньо і бабцю, що передавався з покоління в покоління. А тепер Лідія хотіла це продати!
Минуло кілька тижнів. Верховина жила своїм розміреним життям, але в серцях двох сестер панувала зима. Їхні хати стояли на одній горі, їхні подвір’я межували, але їхні погляди розходилися, як дві гірські стежки.
Коли Лідія йшла по воду до криниці, що була спільною, вона бачила Марічку, яка поспішала зачинити хвіртку. Коли Марічка пекла па́ски, вона не несла Лідії ані шматочка, хоча раніше це було непорушним звичаєм.
Села Верховини, як і люди, живуть завдяки сусідській допомозі та рідній підтримці. Тепер же Лідія залишилася сама зі своїми важкими думками.
Чоловік, Петро, бачив це, але мовчав, бо знав, що жіночі образи — це глибинні води, куди чоловіку краще не лізти.
Якось восени, коли перші заморозки скували землю, сталося лихо. Син Лідії, Михайлик, хлопчина прудкий, як білка, поліз на стару смереку, щоб дістати гніздо пташки, і впав. Упав невдало…
Лідія була сама вдома. Петро поїхав у ліс по дерево. Паніка скувала її. Зв’язок у горах був поганий, до лікаря – далеко, а крик
Михайлика розтинав тишу. Недовго думаючи, Лідія побігла до єдиної людини, до якої могла. До хати, де жила Марічка.
Вона ввірвалася, задихана, з розтріпаним волоссям.
-Марічко… Михайлик… впав! Ходитє… по́мочі! Ой, поможи…
Марічка, яка саме поралася біля печі, вмить кинула все. Жодного слова про хустку, жодної образи, жодної затримки.
Материнський інстинкт були сильніші за будь-яку образу.
-Ій, та біда́! Несі́сє до хати! Тримай його фай́но. Лем зараз я візьму щось.
На щастя, лихо з рукою виявилося не надто важким. Марічка, зібравши всю свою мудрість, наклала на ногу хлопця компрес, міцно перев’язала. Вони просиділи біля Михайлика цілу ніч.
У хаті Лідії було тихо, чутно лише дихання дитини та потріскування дров у печі. Лідія сиділа на лаві, дивилася на сестру, що нахилилася над її сином, і її серце співчувало .
На світанку, коли Михайлик нарешті заснув глибоким сном, Марічка підвелася.
-Марічко… Спаси́бі тобі. Ти… ти справжня сестра. Я не варта твоєї доброти.
Марічка подивилася на неї. В її очах не було гніву, лише втома і смуток.
-Лі́до, я не маю сили на образи́. Коли ди́тині зле, всі гро́ші і всі хустки — це пусте.
Проте, хоча відверта злість минула, між Лідією та Марічкою все ще панувала крихка тиша, яка лякала своєю незавершеністю. Вони допомагали одна одній, але розмовляли виключно про господарство, погоду або здоров’я Михайлика.
Душа не торкалася душі.
Михайлик, який більшу частину часу проводив, лежачи в хаті, був не просто пацієнтом; він був свідком. Дитячі очі, хоч і спокійні, бачили набагато більше, ніж дорослі могли б припустити.
Він помічав, як його мама, Лідія, щоранку пече найкращий хліб і несе його «тьоті Марічці», але завжди повертається зі спущеними очима. Він бачив, як Марічка приносить йому молоко та мед, але ніколи не залишається довше, ніж потрібно.
Хлопець нудьгував. Лежачи на припічку, він розглядав хату і натрапив поглядом на шо́вкову хустку. Вона лежала на видноті, на
Марічкиній скрині, — не схованої, але й не вживаної. Хустка сяяла, як золотий вогник на темному дереві скрині.
Михайлик знав історію цієї хустки, адже діти в горах ростуть серед легенд і сімейних переказів.
Він знав, що через неї мало не посварилися найрідніші люди. І тоді в його маленькій голові народився план — простий і щирий, як гірський струмок.
Коли Марічка прийшла в черговий раз перев’язати ногу, він попросив її:
Михайлик: Тьотю Марічко, а можна мені ту хустку… подивитися? Вона така фай́на. Я лем ручками помацаю.
Марічка завагалася, але відмовити хворому племіннику не змогла. Вона обережно принесла хустку, розгорнула її, показуючи золотих півників, що ніби ось-ось заспівають.
Марічка: Бачи́ш, Михайлику. Це вели́ка пам’ятка. Треба її шанува́ти.
Михайлик: А тьотю Ліду ти шануєш?
Питання було настільки прямим і дитячим, що Марічка не знайшла, що відповісти. Вона лише м’яко усміхнулася.
Марічка: Ій, Михайлику. Шаную. Лем душа поки що бо́лить.
Михайлик кивнув. Він зрозумів, що його місія складніша.
Наступного дня Михайлик попросив свою маму, Лідію, принести йому кольорові нитки та голку.
Лідія: Синочку, а нашо́ тобі голка?!
Михайлик: Ма́мо, нє. Я файний подару́нок роблю́. Секре́т! Для тьоті Марічки. Бо вона мені ногу зго́їла!
Лідія, зворушена вдячністю сина, принесла все, що він просив. Декілька днів Михайлик, обережно, сидячи на ліжку, працював.
Його пальці, незграбні та дитячі, намагалися повторити візерунок. Він взяв клаптик білої тканини (стара наволочка) і почав вишивати жовтими та червоними нитками. Він вишивав не півників, а квіти — такі, як ростуть у нього під вікном: чорнобривці та ружа.
Коли робота була завершена, це була не майстерна вишивка. Це була недосконала, але неймовірно щира дитяча робота. Знизу, як міг, він вивів великими, нерівними стібками: «Тьоті Марічці. Від Миська. Най не болить».
Лідія побачила цю роботу і заплакала. Вона зрозуміла. Її син будував міст між двома хатами, міст із вдячності й прощення, про який дорослі забули.
Настав час, коли Михайлик мав зробити свій перший крок без сторонньої допомоги. Сестри стояли поруч — Лідія тримала сина за плече, Марічка — за руку.
Михайлик обережно спустив ногу на підлогу, відпустив маму і тьотю, зробив крок, а потім ще один. Його обличчя світилося від гордості.
Коли він був уже більш-менш стійкий, він простягнув свою вишивку Марічці.
Михайлик: На, тьотю. Це від мене. Моя хустка. Добре?
Марічка взяла клаптик тканини. Вона впізнала незграбні стежки, але побачила любов у кожному стібку. Її очі наповнилися сльозами. Вона подивилася на напис: «Най не болить». Це було прохання не про зцілення ноги, а про душу
Вона міцно притиснула вишивку до грудей, а потім подивилася на Лідію.
Марічка: Лі́до…
Лідія, стоячи поряд, відчула, що час прийшов. Вона зробила те, що мала зробити ще на базарному майдані.
Лідія: Проба́ч мені, сестро. Я справді згорі́ла у за́здрощах. Нехай Бог су́дить, а ти… про́сто прийми́ моє ка́яття. Бо без тебе… ми пропадемо́.
Марічка відклала вишивку, ступила крок і міцно обійняла Лідію. Це було не обійми по звичаю, а обійми рідних душ, які пройшли через вогонь і воду.
Марічка: Ій, сестро! Бог про́стить, і я про́щаю. Леси жи́ймо!
Тієї миті, коли дві жінки стояли обійнявшись, Михайлик підійшов до скрині. Він узяв шо́вкову хустку з золотими півниками, підійшов до Марічки і поклав її їй на плечі.
Михайлик: На́, тьотю. Тепе́р вона на місці. Добре́?
Марічка усміхнулася крізь сльози, обійняла Михайлика і поправила хустку. Вона знала: відтепер ця хустка, освячена горем і проще́нням, уже ніколи не стане причиною сварки.
Вона стала свідченням того, що рідна любов у Верховині завжди знайде шлях до примирення, навіть якщо цей шлях має прокласти маленький хлопчик із голкою та нитками.
Син Михайлик, своєю дитячою щирістю, допоміг сестрам завершити примирення, зробивши акцент на любові та вдячності, а не на образі. Це — фінальна крапка в історії.
Валентина Тодоренко
