Це був ранок, на який Мар’яна чекала дев’ять місяців і ще три довгі дні у лікарняній палаті. Сонце заливало підвіконня пологового будинку, відбиваючись у скляних бортах люльки, де сопів маленький Матвійко.
Мар’яна вже була «на валізах»: випрасувана сукня чекала на вішаку, документи підписані, а в душі панувало передчуття свята.
Дзвінок від Андрія пролунав о десятій. Мар’яна посміхнулася, готуючись почути, що він уже під’їжджає з квітами.
— Алло, сонечко, ти вже близько? — лагідно запитала вона.
— Мар’яно… тут таке діло. Коротше, я не приїду. Не чекай мене сьогодні.
У слухавці запала тиша. Мар’яна на мить перестала дихати. — Як це «не приїду»? Сьогодні виписка, Андрію. Ти маєш забрати нас із сином. Щось сталося? Машина зламалася?
— Та ні, з машиною все ок. Просто… розумієш, мені щойно шеф зробив неймовірний подарунок. За той закритий проект на мільйон. Гаряча путівка! Все включено, п’ятизірковий готель, Шарм-ель-Шейх! Але є одна умова: виліт через три години, реєстрація за годину. Якщо я зараз не поїду в аеропорт — квиток згорить.
Мар’яна сіла на ліжко, відчуваючи, як всередині все холоне. — Ти зараз жартуєш? Скажи, що це такий дурний розіграш. Який Єгипет? У тебе син появився на світ три дні тому!
— Мар’яно, не починай, будь ласка! Ти знаєш, як важко я працював ці пів року. Я вигорів, мені потрібне перезавантаження. Шеф сказала, що я заслуговую на цей відпочинок як ніхто інший. Це ж шанс, який випадає раз у житті!
— «Шеф сказала»? — перепитала Мар’яна, і її голос став небезпечно тихим. — Почекай, твій новий керівник, про якого ти казав «суворий професіонал»… це жінка?
— Ну так, Вікторія Олександрівна. І що з того? Вона просто оцінила мій вклад у компанію. Вона сама мене до аеропорту підвезе, щоб я встиг, бо вона теж летить у справах.
— Тобто, — Мар’яна почала закипати, — твій «суворий професіонал» Вікторія дарує тобі путівку і везе тебе в аеропорт у той самий момент, коли твоя дружина стоїть на порозі пологового з немовлям на руках? Андрію, ти при своєму розумі? Хто нас забере? Як я поясню батькам, що батько дитини полетів гріти спину на сонці замість того, щоб тримати сина?
— Ну, викличеш таксі! Хіба це проблема? — роздратовано відповів чоловік. — Мама твоя допоможе, вона ж так хотіла побачити внука. А я прилечу через тиждень, повний сил, привезу вам подарунків, олійки, фрукти. Мар’яно, будь розсудливою, це ж просто тиждень!
— Тиждень?! Це ПЕРШИЙ тиждень життя твого сина вдома! — Мар’яна вже не стримувала сліз гніву. — Ти обираєш безкоштовний шезлонг біля басейну замість своєї родини? Ти розумієш, як це виглядає? Твоя Вікторія Олександрівна або не має серця, або має на тебе занадто великі плани, якщо висмикує тебе з сім’ї в такий день!
— Не смій наговорювати на Вікторію! Вона — успішна жінка, яка дбає про кадри. Вона сказала: «Андрію, сім’я — це важливо, але якщо ти зараз не відпочинеш, ти зламаєшся на наступному етапі». Вона про мене піклується!
— Вона про тебе піклується більше, ніж твоя дружина? — Мар’яна майже кричала в слухавку, ігноруючи зауваження медсестри, що зазирнула в палату. — Якщо ти зараз переступиш поріг того терміналу, не сподівайся, що через тиждень ти повернешся в ту саму квартиру. Я не таксі викликатиму, я викликатиму кур’єра, щоб він вивіз твої речі до твоєї «турботливої» Вікторії!
— Ти мені погрожуєш? Через те, що я просто втомився? Я заробляю гроші для цієї родини!
— Гроші не замінять присутності, Андрію! Сьогодні ти зрадив не мене, ти зрадив нашого сина. Тобі важливо, щоб Вікторія Олександрівна була задоволена, а на нас тобі байдуже. Лети! Пий свій сік, купайся в морі, але знай: кожен твій крок по піску — це крок геть від нас.
— Знаєш що? Я втомився від твоїх істерик ще під час дев’яти місяців! Я лечу. Мені треба тиша і спокій. Зустрінемось через тиждень, коли ти заспокоїшся.
У слухавці почулися короткі гудки. Мар’яна дивилася на екран телефону, де світилося фото усміхненого Андрія. Потім вона глянула на сина, який солодко потягнувся уві сні.
— Нічого, малюку, — прошепотіла вона, витираючи сльози. — Ми впораємося. Але тато ще не знає, що цей «подарунок» від шефині — найдорожча річ, яку він коли-небудь купував у своєму житті. Бо ціна йому — ми.
Вона впевнено набрала номер своєї мами. — Мам? Приїжджай за нами. На таксі. І замов, будь ласка, вантажівку на вечір… Треба звільнити місце в шафі для нових речей.
Минув рівно тиждень. Андрій повернувся засмаглий, із солом’яним капелюхом у руках та великою валізою, набитою сувенірами, які мали б, на його думку, стати «відкупним» за його відсутність. Він піднімався сходами, прокручуючи в голові примирливу промову про те, як він скучив.
Він вставив ключ у замок, але той не повернувся. Андрій спробував ще раз — марно. Тоді він натиснув на дзвінок. Двері відчинила теща, Галина Петрівна. Вигляд у неї був крижаний.
— О, з’явився, — сухо кинула вона, не пропускаючи його всередину. — Засмага тобі личить. Шкода, що Матвійко тебе не впізнає, він за цей тиждень вже встиг змінити колір очей.
— Мамо, досить сарказму. Де Мар’яна? Я привіз подарунки: тут і олійки, і дитячі костюмчики з єгипетської бавовни…
— Мар’яна в кімнаті. Годує сина. Але твої «бавовни» вже ні до чого. Проходь, якщо вже прийшов, але тільки в коридор.
Андрій зайшов і закляк. У коридорі стояли три величезні коробки, заклеєні скотчем. На верхній маркером було написано:
«Вікторії Олександрівні з вдячністю».
— Що це таке? — Андрій відчув, як усередині все стислося.
З кімнати вийшла Мар’яна. Вона виглядала втомленою, з темними колами під очима, але в її погляді не було й тіні тієї слабкості, що тиждень тому.
— Це твій «соціальний пакет», Андрію, — спокійно сказала вона. — Тут твої речі. Всі до останньої шкарпетки.
— Мар’яно, ти що, серйозно? Через одну відпустку? Я ж пояснював — це був бонус! Я працював як проклятий!
— Ти не працював, ти вислужувався. Ти обрав комфорт жінки, яка маніпулює тобою через «гарячі путівки», замість того, щоб бути чоловіком для своєї дружини. Знаєш, що я робила цей тиждень? Я вчилася міняти підгузки однією рукою, поки другою гріла пляшечку. Я плакала від безсилля о третій ночі, коли у Матвійка болів животик. А ти в цей час, мабуть, обирав, що взяти на шведському столі?
— Я мав право на відпочинок! — вигукнув Андрій, але його голос зрадницьки здригнувся.
— Мав. І ти його отримав. Разом із повною свободою. До речі, телефонувала твоя Вікторія. Питала, чому ти не відповідаєш на робочу пошту, бо «відпочинок закінчився і треба пахати». Вона навіть не запитала, як твоя дитина. Для неї ти просто зручний інструмент.
— Мар’яно, не кажи дурниць… Ми сім’я!
— Сім’я — це коли ти поруч у найважливіші моменти. Коли ти забираєш нас із пологового, а не кидаєш на таксі, бо «квиток згорить». Квиток згорів би, Андрію, а ти б залишився людиною. А тепер згоріло все інше.
Мар’яна підійшла до дверей і відчинила їх навстіж.
— Забирай свої коробки. Твій замок я змінила ще в понеділок. Гроші на дитину надсилатимеш на картку — я вже подала на аліменти. І не треба мені магнітиків на холодильник. У мене тепер новий холодильник. Без твоїх спогадів.
Андрій стояв посеред коридору, оточений запахом дорогих парфумів із д’юті-фрі та почуттям повної порожнечі. Він поглянув на зачинені двері дитячої, звідки почулося тихе сопіння малюка.
Він зрозумів: він справді «перезавантажився». Тільки тепер у його житті не залишилося нікого, крім «турботливої» шефині та холодної орендованої квартири.
— Мар’яно… — почав він, але вона вже повернулася до нього спиною.
— Іди, Андрію. Вікторія Олександрівна не любить, коли запізнюються. А ми з Матвійком більше нікуди не поспішаємо. Ми вже вдома.
Наступного ранку Андрій прийшов до офісу. Він не спав усю ніч, перебираючи в голові залишки свого зруйнованого життя.
Засмага, якою він так пишався в Шарм-ель-Шейху, тепер здавалася йому маркуванням ганьби.
Він без стуку зайшов до кабінету Вікторії Олександрівни. Вона сиділа в елегантному кріслі, переглядаючи звіти, і виглядала як завжди бездоганно — холодна, зібрана і неймовірно далека від людських проблем.
— О, Андрію! — вона підняла очі й променисто посміхнулася. — Виглядаєш чудово. Сподіваюся, ти сповнений сил? Бо проект «Магістраль» сам себе не закінчить, а я обіцяла замовникам ривок уже сьогодні.
Андрій мовчки поклав на її стіл зв’язку ключів від офісу та свою перепустку.
— Що це означає? — її брови здивовано піднялися.
— Це означає, що ваш подарунок виявився занадто дорогим, Вікторіє Олександрівно, — голос Андрія тремтів від стримуваного гніву. — Ви ж знали. Ви все знали, чи не так?
— Про що ти? — вона відкинулася на спинку крісла, зберігаючи спокій.
— Ви знали, що у мене в той день виписка дружини. Ви знали, що це мій перший син. Навіщо ви дали мені ту путівку саме на ту годину? Чому не на тиждень пізніше?
Вікторія Олександрівна зітхнула, ніби пояснювала щось очевидне нетямущій дитині.
— Андрію, я дала тобі можливість. Ти дорослий чоловік. Ти сам зробив вибір. Я лише запропонувала тест на пріоритети. Роботі потрібні люди, які вміють відсікати зайве заради результату. Ти довів, що робота для тебе — все. Хіба це не те, чим ти хвалився на кожній нараді?
— «Зайве»? Ви назвали мою сім’ю зайвою? — Андрій нахилився над столом. — Я через вас втратив дім. Дружина змінила замки, я не бачив сина, я став для них чужим за один тиждень у вашому «раю»!
— «Через мене»? — вона раптом розсміялася, і цей сміх був гострим, як лезо. — Не перекладай відповідальність, любий. Я не тягнула тебе в літак силоміць. Ти побіг туди сам, бо тобі хотілося безкоштовного люксу більше, ніж безсонних ночей із немовлям. Я просто дала тобі привід втекти від відповідальності, якої ти боявся. І ти втік.
Андрій заціпив зуби. Кожне її слово влучало в ціль, бо воно було правдою.
— Ви маніпулятор, — процідив він.
— Я — ефективний менеджер, — відрізала вона, і її голос став крижаним. — Мені потрібні співробітники без «якорів». Я думала, ти один із них. Але якщо ти зараз стоїш тут і звинувачуєш мене у своїх сімейних драмах — значить, ти не такий уже й професіонал. Забирай свої ключі і йди працюй. Або йди зовсім. Ринок праці великий.
— Я йду зовсім, — сказав Андрій, випрямляючись. — І знаєте, що найсмішніше? Ви думаєте, що виграли, отримавши ідеального робота. Але ви просто самотня жінка, яка купує лояльність людей авіаквитками, бо по-іншому вас ніхто не витримує.
Вікторія Олександрівна зблідла, її маска на мить тріснула. — Геть з офісу, — тихо сказала вона.
Андрій вийшов, не озираючись. Він стояв на ганку бізнес-центру, дивлячись на потік машин. У нього не було роботи, не було ключів від квартири, і, здавалося, не було майбутнього. Він дістав телефон і в сотий раз набрав номер Мар’яни.
— Алло… — почувся її втомлений голос.
— Я звільнився, Мар’яно. Я все покинув. Мені не треба ні Єгипту, ні Вікторії, ні цієї кар’єри. Я просто… я просто хочу посидіти на сходах під нашими дверима. Будь ласка. Мені не треба заходити всередину, я просто хочу бути близько.
На тому кінці було чути тихе дихання, а потім — ледь помітне сопіння малюка. — Сходи холодні, Андрію, — нарешті відповіла вона. — А під’їзд у нас закритий. Якщо ти справді все зрозумів… то купуй не сувеніри, а ліки від коліків, які я тобі скину в месенджер. І май на увазі: один крок не туди — і ти вилетиш швидше, ніж твій літак до Шарму.
Андрій закрив очі, і вперше за цей тиждень він відчув, що нарешті може дихати. Це не був кінець історії, це був лише початок дуже довгого і важкого шляху до повернення довіри.
Галина Червона
