Коли в маленькому районному центрі заговорили про весілля Руслана та Віки, сусіди лише хитали головами. Їм не було і вісімнадцяти. Одинадцятий клас щойно залишився позаду, попереду — невідомість інститутів, а вони вже стояли під вінцем. Віка, тендітна, з великими очікуваннями в очах, у білій сукні, що здавалася завеликою для її дівочих плечей.
І Руслан — високий, трохи незграбний, з юнацьким пушком над губою, але з поглядом чоловіка, який готовий перевернути гори.
Їхнє кохання було стихійним. Вони не гуляли роками, не перевіряли почуття часом. Просто в один момент зрозуміли: дихати одне без одного — фізично боляче. Батьки спершу сварилися, потім плакали, а зрештою змирилися. “Молоді, дурні, але ж як світяться”, — казали люди.
Через рік після весілля з’явилася Христинка. Маленький згорток щастя став для них і найбільшим випробуванням, і найбільшою мотивацією. Поки однолітки бігали на дискотеки та обговорювали перші заліки, Руслан та Віка вчилися бути дорослими.
Навчання в інституті стало періодом справжнього виживання. Руслан вступив в одному місті, Віка — в іншому. Між ними було рівно 300 кілометрів розбитих доріг і сім годин у задушливих автобусах.
Графік був нещадним. Тиждень вони жили у його батьків, де Віка намагалася бути ідеальною невісткою, готуючи обіди між лекціями. Потім переїжджали до її мами, де Руслан допомагав по господарству, а ночами писав курсові, заколисуючи доньку ногою. Христинка зростала “дитиною доріг”. Вона звикла засинати під шум мотора, а її першими іграшками були квитки на автобус.
Згодом стало зрозуміло: так далі не можна. Було прийнято рішення — Христинку тимчасово відвезти до бабусі в село.
Це була перша тріщина в серці Вікторії. Кожне розставання з дитиною супроводжувалося сльозами, які вона ховала в подушку, щоб не бачив чоловік. Руслан же стискав зуби і працював. Окрім навчання, він брався за будь-який підробіток: розвантажував машини, розклеював оголошення, аби лише купити Віці нові чоботи або Христі фрукти.
Після дипломів здалося, що доля нарешті посміхнулася. Руслан влаштувався інженером, Віка теж знайшла роботу. Шляхом неймовірної економії, допомоги батьків та кредиту вони нарешті зробили те, що здавалося неможливим — купили власну квартиру.
Це були найкращі роки. Христинка пішла в садочок, а потім у школу. Вечорами вони збиралися на своїй маленькій, але затишній кухні. Руслан власноруч зробив полиці у вітальні, Віка підібрала фіранки в тон стін. Вони відчували себе переможцями. Вони довели всім, хто в них не вірив, що ранній шлюб — це не вирок, а фундамент.
Проте щастя в новобудові мало гіркий присмак. Зарплата Руслана в державному інституті була стабільною, але мізерною. Грошей вистачало на комунальні послуги та просту їжу, але на більше — ремонт, гуртки для доньки, лікування батьків — ні. Вікторія бачила, як чоловік гасне від безсилля, як він соромиться того, що не може забезпечити сім’ю так, як мріяв.
“Руслане, я поїду. Тільки на пів року. У Польщу на склад”, — сказала Віка одного вечора. Він довго мовчав. Його чоловіче его бунтувало, але здоровий глузд підказував, що іншого виходу немає. Кредит за квартиру тиснув на плечі, а донька росла, вимагаючи все більше витрат.
Перша поїздка була найважчою. Віка дзвонила щовечора, плакала, розповідала, як їй важко стояти по 12 годин на зміні. Руслан заспокоював, казав, що любить, що чекає. Коли вона повернулася з першими великими грошима, вони почувалися багатіями. Купили нові меблі, зробили Христинці розкішний день народження.
Але гроші мають властивість закінчуватися швидше, ніж з’являтися. За першою поїздкою була друга, за другою — третя. Вікторія почала їздити “сезонами”, а потім і на довший термін. Вона змінилася. Стала жорсткішою, впевненішою в собі. Вона бачила світ, бачила, як живуть інші люди. А Руслан залишався вдома. Він став “недільним татом” і “дистанційним чоловіком”.
Поступово побут поглинув романтику. Дзвінки стали коротшими: “Гроші прийшли?”, “Христя уроки зробила?”, “Що купити наступного разу?”. Вікторія купувала подарунки, щоб заповнити пустку своєї відсутності. Руслан же почав звикати до самотності. Порожнє ліжко більше не здавалося таким холодним — воно стало звичним.
Зрада не приходить з громом. Вона підкрадається тихо, через втому та образу. Руслан відчував себе непотрібним. Всі рішення в сім’ї тепер приймала Віка, бо вона була “годувальницею”. Його думка важила все менше.
У його житті з’явилася інша жінка — колега по роботі, яка дивилася на нього з тим захопленням, яке колись було у Віки. Вона не вимагала від нього грошей чи звершень, вона просто була поруч, коли йому було самотньо. Це почалося як невинне спілкування, а закінчилося тим, що Руслан привів її в ту саму квартиру, яку Вікторія вимивала до блиску під час своїх коротких відпусток.
Вікторія в цей час працювала в Італії. Вона мріяла, що ця поїздка буде останньою. Вона збирала на машину для Руслана, хотіла зробити йому сюрприз. Вона працювала без вихідних, відмовляючи собі в усьому.
Вона приїхала без попередження, на два тижні раніше. Хотіла влетіти в дім, застрибнути чоловікові на шию, відчути запах рідної оселі. Але ключ у замку повернувся якось важко. У передпокої стояли чужі жіночі капці. У повітрі витав аромат парфумів — солодких, дешевих, зовсім не її.
Сцена була класичною і від того ще огиднішою. Руслан не виправдовувався. Він просто опустив очі. “Мені було самотньо, Віко. Тебе ніколи немає поруч”, — це було все, що він зміг сказати.
Ці слова стали для неї останнім ударом. Вона згадала свої розпухлі від роботи ноги, згадала, як плакала на іноземних вокзалах від туги за домом, як рахувала кожне євро, щоб відправити йому на “краще життя”. А він витрачав цей час на іншу.
Вікторія не була тією жінкою, яка буде влаштовувати істерики. Вона виросла на важкій праці і знала ціну всьому — і грошам, і словам.
— Квартира продається, — сказала вона холодним тоном, від якого Руслану стало по-справжньому страшно.
— Половину грошей я забираю за свій внесок і кредит. Іншу половину — на рахунок Христини. Ти повертаєшся до матері.
Він намагався сперечатися, згадував про їхнє спільне дитинство, про 300 кілометрів доріг, про інститут. Але Віка була непохитною. Вона побачила в його очах не каяття, а лише страх втратити комфорт, який вона йому забезпечувала.
Продаж квартири пройшов швидко. Покупці дивувалися, чому така гарна оселя продається так терміново. Вікторія зібрала свої речі й речі доньки в кілька великих валіз. Тих самих, з якими вона роками їздила світами.
Сьогодні Руслан живе у своєї мами. У тій самій кімнаті, де колись він, 17-річний, мріяв про велике майбутнє з Вікторією. Його зарплати все так само ледь вистачає на життя. Він часто сидить на ганку, дивлячись на дорогу, якою колись їздив до коханої. Але та дорога тепер веде в нікуди.
Вікторія поїхала за кордон назавжди.
Цього разу не за грошима, а за спокоєм. Христинка вже доросла, вона все розуміє, хоча й боляче переживає розрив батьків. Віка більше не чекає дзвінків і не рахує дні до повернення. Вона зрозуміла одну гірку істину: відстань не вбиває кохання. Його вбиває слабкість тих, хто залишається чекати.
Автор: Наталія
