— Гроші сховайте, вони вам знадобляться. Я їх забирати назад не збираюся й забувати ні про що теж не буду. Наша угода в силі. І пам’ятайте, минула розмова була записана на диктофон. Те, що ви зі мною були повністю згодні й взяли гроші. Ну а от те, що ви намагалися їх повернути, ніхто не бачив і не чув. Тож припиніть будувати з себе героя й ідіть робіть те, що повинні.
Цей нещасний весільний букет ніби сам потрапив до рук Марини. Вона й не збиралася його ловити, навіть стояла осторонь від тієї юрби дівчат, що мріяли його впіймати. Та й наречена навряд чи цілилася у Марину. Адже вона ж знала, що та заміжня. Але саме їй дістався цей букет.
Гості засміялися, зааплодували, почали вітати щасливицю й бажати їй змін у особистому житті. Марина ж оглянулася на чоловіка та свекруху, що стояли осторонь. Було ніяково.
Побачила, що в Тетяни Олексіївни отруйна посмішка на обличчі. Міша лише трохи поморщився й знизав плечима. Реакція чоловіка не надто здивувала. Стосунки останнім часом стали не найкращими. А от свекруха…
Вона знала, що Тетяна Олексіївна її недолюблює, та й та навіть не приховувала поганого ставлення до неї й причину називала без вагань.
— Уже не знаю, що ти за професію таку собі обрала — інструктор лікувальної фізкультури. Ні грошей, ні інтересів. Велика справа — з возитися з людьми, які мають обмежені можливості.
— А мені здається, це дуже потрібна справа, і мені подобається моя робота. Знаєте, як радісно, коли людям стає краще, — заперечувала Марина.
— Ай, як шкода, що вона тобі подобається, — відповідала свекруха. — Краще б тебе радували не чужі люди, а добробут власної родини. Я-то як зраділа, коли син одружився: думала, спортсменка, комсомолка, освіта в неї якась, досягнення. А ти он чого видумала — пішла з людьми возитися. Чи просто не беруть більш нікуди?
— Я сама сюди хотіла, — ображено відповіла дівчина.
— Ти сама звикла жити в злиднях, а Міша звик до іншого життя, — відповідала свекруха.
І Марина далі не сперечалася, щоб не загострювати стосунки. Хоч і не жила вона в злиднях. Так, батька ніколи не бачила, але мама старалася робити все, аби донька не відчувала неповноцінності. Та чи Тетяні Олексіївні це поясниш?
Рідко коли день обходився без того, щоб вона не згадала про ті самі злидні та небажання невістки гідно заробляти. Такі розмови були постійними, в тому числі й при чоловікові. Може, через це він і став ставитися до неї не так, як раніше. Якесь зневажливе ставлення стало помітним. А може, підозрював у чомусь? Тут ще й букет цей…
Насправді Марина не знала всіх причин, чому Тетяна Олексіївна її не сприймала. Та вважала, що невістка у неї ледащиця й просто не хоче працювати в повну силу й заробляти нормальні гроші, а отже, непогано було б їх розлучити з Мішею, який явно гідний кращої дружини. Тож мати, бачачи, що він поки не наважувався на якісь кроки, сама намагалася досягти бажаного, а це вона вміла.
Тетяна Олексіївна по праву пишалася своїми досягненнями: адже в неї навіть вищої освіти не було, але вона зуміла домогтися керівного поста у цілком серйозній фірмі й вела там справи досить успішно.
Вона й на весілля потрапила не тому що була подругою нареченого чи нареченої. Вона була начальницею Світлани, яка виходила заміж. І запросила її Світлана не просто так, а тому, що поважає та боїться. Особливо останнім часом, коли Тетяна Олексіївна досить близько з нею зійшлася, а це вже для своєї користі.
Знаючи, що Світлана ще до шлюбу з Михайлом була близькою подругою Марини, Тетяна Олексіївна постаралася вивідати у неї все про своєю невістку, і Світлана, зрозуміла річ, відмовити не змогла. Ось що значить авторитет начальниці. Може, й без особливої охоти, але все розповіла. Навіть про того кавалера, що був у Марини до знайомства з Мішею.
— Ну, кохання-то в них було, а потім посварилися, розбіглися, хоча начебто одружитися збиралися, — розповідала Світлана.
— Ось, значить, як. А після не зустрічалися, кажеш? Чи не знаєш, хто цей наречений, попередній? — вивідувала начальниця.
— Та так, хлопець один, Льошка. Не знаю, як саме в них усе було, але якось мені здавалося — по-дитячому все несерйозно. А от потім вона, коли з Мішею познайомилася, з Льошею все якось… — невпевнено мямлила Світлана.
— Та вже з тебе просто кліщами все тягти треба, — незадоволено говорила Тетяна Олексіївна.
— Якщо одружитися збиралися, яке тут «по-дитячому». Ну, може, й ні, — зітхала Світлана.
А її строга начальниця прикидала, як би використати цю інформацію в своїх цілях. Вона була впевнена, що можна розлучити сина з дружиною.
Михайло був не проти почати нове життя, але не тому, що були якісь претензії до дружини, а просто з’явилася інша жінка. Хоч і Марина-то була не гірша. Тим не менше, мати його в цьому підтримувала. Йому теж пряма користь потрібна була. Адже можна було б більш вільно проводити час з чарівною Любочкою, не таїтися й не боятися викриття.
За принципом, розлучення ніяких складнощів не обіцяло, адже дітей у них не було. І це, як здавалося всім, було через Марину. Навіть лікарі казали про те, що, можливо, це через її захоплення спортом — перенапружила організм. Але все ж Міша не наважувався стати ініціатором розлучення. От якби все сталося через дружину, а Марина, як на зло, поводила себе бездоганно.
Тетяна Олексіївна, власне, розуміла почуття сина й підтримувала його в них. Репутація — це далеко не остання справа. Куди не сягни, скрізь відомо — розлученець. А з якої причини? Ну от наче незрозуміло людям, що одружився хлопець молодим, не подумавши, розчарувався й розлучився.
Ні, будуть же докопуватися, яка причина. Ну, припустимо, покохав іншу. Ну вже це відразу ні. Морально нестійкий, невірний, як такому довіряти. Ні, таке не годилося. А от причина на його користь — дружина безплідна, стовідсоткова.
Але ж деякі могли б і підняти крик. Як так? Кинув нещасну жінку через те, що вона не може мати дітей? Яке ж про нього складеться думка? Напевно, можна було б уявити, що далеко не найкраще. Та й іншу якусь причину візьми. Завжди чоловік винен. От якби спіймати Марину на гарячому, от тоді Міша викликатиме лише співчуття.
Ось тут-то й знадобилися відомості, надані Світланою. Колишній жених, перше кохання, та сама, що не іржавіє. «Можна влаштувати їм зустріч», — вирішила Тетяна Олексіївна.
З притаманною їй наполегливістю вона відшукала Олексія та під якимось благовидним приводом переконала його в необхідності прийти в певний час до ресторану, де проходило весілля. А в умовлену годину переконала Марину вийти на вулицю провітритися.
— Спека тут, а ти дивись, яка бліда стала, — дбайливо сказала вона.
Невістка слухняно вийшла й побачила Олексія. Наче почуття давно згасли, але все ж дійсно щось залишилося. До того ж все було так несподівано. Кров прилинула до її щік. Марина опустила голову й не помітила того, як чоловік спостерігав за нею, він теж вийшовши на вулицю.
Олексій помітив Марину, хотів було підійти, але вона зробила рукою жест, що не дозволяв цього зробити. Хотіла вже сама повернутися назад у ресторан, як раптом до неї підлетів чоловік.
— Ну що, побачення не вдалося?
Він впізнав свого попередника й всерйоз був обурений.
— Міш, ти чого? Це якась випадковість, — розгублено говорила Марина.
Але чоловіка було не спинити.
— Звичайно, випадковість. Ти прямо от випадково вийшла саме в той час, коли він тут випадково тинявся, — не вгавав Міша.
Почали підтягуватися цікаві свідки. Тетяна Олексіївна вдоволено посміхалася вбік.
— Давай не псуй чуже весілля, поговоримо вдома, — заспокоювала його Марина.
І їй це ніби вдалося, але потім цей нещасний букет.
— Пробач, Маришо, я не хотіла, — прошепотіла їй Світлана. — Я в Ірку цілилася.
Насправді вона на прохання начальниці спеціально кинула в бік Марини.
Із торжества подружжя повернулися додому в поганому настрої, чого не можна було сказати про Тетяну Олексіївну.
— Ну що, здається, все йде за планом. Я буду поруч, допоможу, чим зможу, — думала вона, впевнена в тому, що новий промах невістки не змусить себе чекати.
Підозри Михайла зростали, і привід для них знаходився майже щодня. То знаходилися якісь чеки з міні-готелю (ну, зрозуміло, чим у таких закладах займаються), то в телефоні дружини виявлялися якісь дзвінки з невідомих номерів. Звідки їм було знати, що це та сама допомога Тетяни Олексіївни? І Марина теж ніби робила промахи. То приходила пізніше, то взагалі її цілий день не було вдома.
— Та як ти не розумієш? Я ж працювала. Мене викликали, тому що потрібно було замінити колегу. Можеш сам подзвонити й довідатися, — виправдовувалася вона.
— Цього ще не вистачало. Так я ще й не ганьбився. У людей допитуватися про те, де проводила час моя невірна дружина, — кричав Міша. — Та й взагалі, знаю я прекрасно, чим там спортсмени навіть на роботі займаються. Стрибаєте один перед одним напівроздягненими. Потім і виходить.
— Ти що, божевільний? Я з хворими людьми займаюся, — ледь не плакала Марина, обурюючись таким звинуваченням.
Але чоловіка було не спинити. Він, упевнений у зрадах, сам пішов у рознос, уже не вважаючи за потрібне приховувати свої походи.
І ось під час цих сварок не стало батька Марини. Чесно кажучи, вона його навіть не пам’ятала, адже він ніколи ніякої участі в її житті не брав, але все ж рідна людина. І до того ж виявилося, що він не забув про свою залишену доньку. З’ясувалося, що батько залишив їй у спадок земельну ділянку з непоганим будинком та фруктовим садом.
— А я пам’ятаю цей сад, — сказала мама. — Він колись непоганий дохід приносив. Правда, це в минулому. Це ще було, коли батьки його живі були. Вони-то багато садом займалися. Свекор якісь елітні саджанці купував, доглядав за ними, як за дітьми. А вже які персики, черешні росли — на продаж. Але Василь, здається, не доглядав, забросив його. То тепер, мабуть, цей сад швидше хащем буде.
Свекруха ж, довідавшись про отриману спадщину, якось задумалася. Вона теж вважала, що сад Марині ні до чого.
— Мариночко, ну куди тобі ці дерева? — зробивши ласкавим голосом, говорила вона. — А ділянка, здається, в непоганому місці. Пропоную продати ділянку з будинком просто як хорошу землю в хорошому місці. За неї, здається, непогані гроші дадуть.
Синові вона сказала приблизно те саме, але дещо в іншому ключі.
— Міша, припиняй сварки з Маринкою.
І на звичне вже бурчання сина «не лізь у свої справи» вона вже повністю розкрила всі карти.
— Сину, я хочу, щоб ти налагодив стосунки хоча б на час, аби ми могли прибрати до рук спадщину.
Така пропозиція Михайлові сподобалася. Він швидко збагнув, що тимчасове примирення піде на користь. Тим більше, що отримати щось на халяву він ніколи не був проти.
Марина, зрозуміло, про плани свекрухи не знала. І на пропозицію її не те щоб погодилася, але сказала, що подумає. Хоч насправді їй дуже хотілося особисто ознайомитися зі спадщиною. Продавати її вона за принципом не збиралася, і вона замислювалася над тим, щоб, може, продовжити ту справу, що починали дід і баба.
Нарешті Марина вирішила поїхати туди. Якщо її предки так любили й берегли свою ділянку, спеціально посадили елітні дерева, то чи має вона право все там змінювати, чи продавати? У душі була надія, що ті дерева, хай навіть запущені, але все ж перебувають у порядку.
Однак виявилося, що це зовсім не так. Без догляду ніжні й вимогливі рослини прийшли в занепад. Багато з них були уражені якоюсь хворобою, в якій Марина, природно, нічого не розуміла. Вона усвідомила, що без допомоги фахівця з цим не впоратися. Лише людина з професійними знаннями та досвідом могла б визначити масштаб і скласти план виправлення. Але виявилося, що знайти такого фахівця непросто. В окрузі все сільське господарство давно прийшло в занепад.
Нарешті єдиним, кого вдалося відшукати, виявився молодий агроном, від якого відмовилися всі приватні ферми. За загальною думкою, він відрізнявся непростим характером та своїми особливими поглядами на ведення господарства.
Маріні ж діватися було нікуди. Нарешті вони домовилися з Валентином Сергійовичем, хоча з першого погляду він їй не сподобався. Сутулий, худий, в окулярах, та до того ж зовсім молодий. «Але звідки в нього може взятися позитивний досвід? Схоже, тут лише самовпевненість та бажання пустити пил у очі», — подумала вона. Але ледь почавши розмову, зрозуміла, що має справу зі справжнім майстром. Він, мабуть, прекрасно все розумів і, ледь почавши оглядати сад, уже визначав, яким чином рятувати кожне дерево.
Поговоривши ще більш детально, Марина дізналася, що не такий вже він і молодий. Незабаром йому мало виповнитися 30.
— У вас сім’я є? — запитала вона. — Я до того, далеко ви живете й скільки часу зможете приділяти роботі?
— Сім’я є, але це тільки я й мама. На жаль, вона хвора, живу я з нею, тому не виходить ні одружитися, ні про дітей подумати. А працювати можу скільки завгодно, і живу я неподалік, а з мамою проводжу лише вечори.
Марина, набувши впевненості, що все можна налагодити, домовилася про оплату й найняла Валентина.
А коли про це дізналася свекруха, вона обурилася, але сперечатися з невісткою не стала. Пішла іншим шляхом. Знайшла можливість зустрітися з агрономом і підкупити його, щоб він не лікував дерева, а зробив все навпаки — аби весь сад загинув.
— Повірте, мені це тільки з благого наміру, — говорила вона. — І гроші, між іншим, немалі.
Валентин спочатку обурився такій пропозиції, але сума, названа Тетяною Олексіївною, дійсно була значною, а він потребував грошей на лікування матері. Нарешті погодився. Він узяв гроші, хоч за це його судила совість. Нарешті, помучившись через свій вчинок всю ніч, вранці він прийшов на роботу. Подивився на Марину, на її дерева, які могли б жити й давати прекрасні плоди, і йому стало нестерпно соромно. Тож ввечері він поїхав до Тетяни Олексіївни.
— Пробачте, але я не можу. Заберіть свої гроші й забудемо про все.
— А от це вже ніяк не вийде, — насмішливо сказала вона. — Гроші сховайте, вони вам знадобляться. Я їх забирати назад не збираюся й забувати ні про що теж не буду. Наша угода в силі. І пам’ятайте, минула розмова була записана на диктофон. Те, що ви зі мною були повністю згодні й взяли гроші. Ну а от те, що ви намагалися їх повернути, ніхто не бачив і не чув. Тож припиніть будувати з себе героя й ідіть робіть те, що повинні. А якщо не зробите, то ніякими грошима не відкупитеся.
Валентин сперечатися не став, зрозумів, що марно, й похмуро пішов додому. Хоч гроші він витрачати не збирався, але як вчинити з ними, не знав. Помучившись другу ніч, він прийшов на роботу й зізнався у всьому Марині.
— Я чесно не збирався знищувати твій сад, — страждаючи, говорив він. — Сам не знаю, про що думав, коли брав ці гроші.
— Ну, про маму, про що ж ще? — зітхнула вона.
З самого початку вони домовилися бути на «ти», що було для майже одноліток нормально. Але зараз Марина почула себе наче старшою, і рішення до неї прийшло доросле.
— Так, не переймайся. Давай-но вчинимо ось як.
Вона наказала сказати Валентину, що замовлення виконано, сад загублено, а незабаром його можна буде звільняти від засохлих дерев. Але не відразу. Спочатку треба вичекати. Тетяна Олексіївна заспокоїться, а Валентин спокійно продовжуватиме виконувати її замовлення. Ну, тобто рятувати сад.
— А коли вона зрозуміє, що я обдурив її? — здивувався агроном.
— Ну тоді нехай кусає лікті. Куди вона піде скаржитися? До поліції? На саму себе? Адже вона ж замовила знищити чуже майно. А погодився ти чи ні, але не зробив цього. Сад-то буде в порядку.
Так воно й вийшло.
Через деякий час, упевнена в тому, що з насадженнями покінчено, Тетяна Олексіївна з сином і кількома робітниками, найнятими на корчування дерев, з’явилася на ділянку Марини й побачила, що все в повному порядку. Більше того, там повним ходом кипіла робота зі збору врожаю.
Побачивши це свекруха почала сваритися, але тут з’явилася Марина й у двох словах пояснила, що ні вона, ні чоловік ніякої спадщини не побачать.
— А з тобою, Мішо, ми розлучаємося. Радій, можеш спокійно одружитися зі своєю пасією.
Михайло завмер з дурно роззявленим ротом, зрозумівши, що програв. А от його вороги, судячи з усього, були в повному порядку. Так само, як і сад, що успішно плодоносив. Валентин привів до ладу й себе. Він під керівництвом Марини занявся спортом, що значно покращило його фігуру. Окуляри замінив на лінзи. І не було сумніву в тому, що до таких змін його спонукало кохання. Але до кого? Звичайно, до Марини.
Вони домовилися, що одружаться після того, як вона оформить розлучення. Ну а його мати випишеться з лікарні. Отримуючи адекватне лікування, жінка йшла на поправку.
Незабаром Марина зустрілася з ще однією людиною з минулого — зі Світланою. Подружка прийшла з каяттям, щоб попросити пробачення й роботу.
— Я звільнилася. Там просто неможливо було залишатися. Твоя колишня свекруха після того, як я відмовилася їй допомагати, зовсім оскаженіла.
Марина її пробачила. Адже коли людина щаслива, їй і інших хочеться осчастливити. Але незабаром після весілля їм із Валентином трапилося непередбачуване. Молодята прогулювалися берегом річки й побачили човен, що плив за течією, а в ньому хлопчика, який плакав й кликав на допомогу. Марина чудово плавала, кинулася в воду й врятувала дитину, а на березі дізналася, що він сирота. Жив із вітчимом, якому хлопчисько був потрібен лише для отримання соціальної допомоги.
Марина й Валентин були такі зворушені історією маленького Сашка, що вирішили його усиновити. Звичайно, їм це вдалося не відразу. Спочатку позбавили вітчима прав, потім стали батьками. Ну а ще згодом Марина похвалилася, що незабаром у них буде поповнення.
