Грошики батьківські тільки миготять – сукня шикарна, сотня гостей, ресторан – все, як у людей. Як їм сказати – зупиніться, досить, не буде ніякого весілля! Не люблю я Ірину, не хочу жити з нею все життя!

Два роки тому я зустрів Ірину на вечірці, її привів привів. Мені вона сподобалася. Стали зустрічатися. То в кіно, то до спільних друзів у компанію. Я тоді добре заробляв, навіть до Туреччини разом злітали. Відмінно відпочили.

Далі більше. Вона до мене в орендовану квартиру речі перевезла. Стали разом жити.
Мене вона особливо-то не питала, просто в один прекрасний день з’явилася на порозі з валізою. Приймай, – каже, – постояльця!

Господиня квартири відразу ціну підняла. Домовлялися на одного мешканця, а тут двоє. Я тоді добре заробляв, платив за двох.

Про кохання не йшлося. Просто жили разом. Іра готує добре, чисто у неї. З зайвими розмовами не лізе. Не те що у деяких, в кожній бочці затичка. Є у нас така знайома пара. Що він не скаже, вона свої корективи вносить, перебиває, гримнути може. Так у нас цього немає.

Потім вона наполегливішою стала. Каже: “Давай на вихідні до моїх батьків з’їздимо, познайомишся!”

Я їй сказати щось не можу – навіщо, мовляв, мені твої родичі? Ми ж одружуватися не збираємося! Раптом образиться? А я звик до неї вже. Хороша ж дівчина, ображати не хочеться.

Одружитися поки не хочу, рано ще. Зараз рано ніхто не одружується. Ну і правильно, грошенят треба підкопити, чого ж з голим задом життя починати. Я планую квартиру в іпотеку взяти, вже всі варіанти прорахував. Ірина допомагала на іпотечному калькуляторі розрахунок робити. Одинадцять років всього платити виходить. Це за двушку.

Про Іру як про дружину не думав ніколи. Вона – як сказати, не знаю навіть – зручна, чи що. Випере, прибере, поїсти приготує. Я з нею турбот не знаю. Але щоб прямо ось любов-любов – такого немає. Якщо б завтра сказала – все, кінець, розбігаємося, я б пошкодував, звичайно, але не сильно. Одному мені іноді краще.

А тут я ще роботу втратив. Була зарплата щомісяця, стала допомога по безробіттю. Пару раз навіть в заначку довелося залізти, хоч я терпіти не можу підшкірні запаси тринькати. Так у Ірини день народження був, треба подарунок, ресторан, ось це ось все. Вона щебече, а мені хочеться плюнути і піти.

І ось в такий момент знайомитися їхати! Вона наполегливо так умовляє – поїхали, мовляв! На два дні всього, і недалеко! Вмовила, поїхали.

Містечко мені сподобалося, тихе таке, акуратне. І батьки непогані. Прості люди, без закидонів. Маманя, правда, ні-ні та й зиркнет нишком, ніби перевіряє щось. А батько відмінний мужик, ми відразу порозумілися.

Вони стіл накрили, гостей покликали. Прямо оглядини влаштували. Я потім Ірині висловив – чого не все місто покликала? Мало не в мікроскоп мене розглядали. Між собою, напевно, сто разів обговорили.

Не знаю, як Іра батькам ситуацію описала, тільки з тих вихідних у мене відчуття, що ось ще трошки – і в РАЦС потягнуть. З Ірою розлучатися не хочу, і її, і мене ніби все влаштовує.
Тепер їздимо раз на місяць до її батьків. Гостинці возимо, тут до матері на день народження їздили, вазу вишукану купили.

Як приїдемо, все Іра з матір’ю шу-шу-шу. І на мене поглядають.

У мене сім’ї нормальної не було. Сам про себе все життя звик піклуватися, одинаком жив. А тут ось вона, сім’я, тільки одружуйся! А одружитися-то я якраз не хочу. Я ж кажу, рано ще.

Роботу я знайшов все ж, не таку грошову, як минула, але прийнятно. Підробляти доведеться, щоб на перший внесок зібрати, кредит брати не хочу. Іра теж не нероба, продавцем в працює, цінують її. Вчитися, правда, не хоче. Як школу та торгове училище закінчила, і все. Верх, каже, мій. Я не наполягаю. Грошей за квартиру вона не платить, продукти купує іноді. Я мовчу, хоч іноді хочеться “псіхануть”. У мене теж кишені не бездонні. І все це так переплелося, не знаю, чим закінчиться.

Приїжджаємо ми з Ірою місяць тому до батьків. Я звик до них, особливо до батька. Ми і на риболовлю з ним, і в баню. А тут прихворів, кашляє, бурчить.

Ось нестане мене, – каже, – і онуків не дочекаюся! Коли ви вже одружитеся нарешті! Тягнете і тягнете!

Мені так шкода його стало, сам не розумію, як з язика зірвалося:

Так ми накопичуємо гроші на весілля! Не дешевий же захід! Футболка треба, ресторан! …

У нього аж очі заблищали. Ожила прямо людина.

Все життя сина хотів, – каже, – нарешті хороший хлопець попався!

На другий день перед від’їздом батько з матір’ю урочисто так оголошують: так, мовляв, і так, дітки, грошей на весілля дамо, одружуйтеся скоріше!

Батько на машину збирав. Мріяв «Субару» купити. Він цією машиною всі вуха мені продзижчав, а тут бахнув все на доччине весілля!

Був би хто інший, – каже, – пальцем б не поворухнув! А ти мені як син!

Ось тоді треба було сказати: не буде весілля, не люблю я вашу дочку. Ага, не люблю, просто користуюся. Не зміг я цього сказати. Як уві сні, в РАЦС пішов заяву подавати.

Грошики батьківські тільки миготять – сукня шикарна, сотня гостей, ресторан – все, як у людей. Я намагався іноді зупинити Ірину з матір’ю, але вони як з глузду з’їхали – все найкраще має бути! А весільну подорож щоб в Італію! Тут вже батьківських грошиків не вистачить, в мою кишеню мають намір залізти.

Як їм сказати – зупиніться, досить, не буде ніякого весілля! Не люблю я Ірину, не хочу жити з нею все життя!

І гроші батьківські витрачені. Як я йому в очі подивлюся, якщо дочку його зараз кину Коротше, куди не кинь, всюди клин. Як тепер виходити, розуму не прикладу.