Спекотний серпневий полудень важко осідав на подвір’я старого цегляного будинку. У літній кухні пахло киплячим цукровим сиропом, оцтом та розвареною квасолею.
На широкому столі тіснилися скляні слоїки, металеві кришки й полив’яні миски з нарізаними овочами. Галина стояла біля плити, витираючи чоло рукавом легкої ситцевої кофти. Її зовиця, Віра, сиділа на лаві коло прочиненого вікна, неспішно чистила ножем жовті дрібні груші й пильно стежила за кожним рухом невістки.
— Груша від груші далеко не падає, — раптом промовила Віра з сухою насмішкою, окинувши поглядом каструлі.
Галина повільно опустила дерев’яну ложку в миску з водою і повернулася до неї.
— Ще такого не чула, Віро. Кажуть, що яблуко від яблуні.
— Та яка різниця. Що ти, що твоя мати, однаковісінькі. Обоє безрукі, а гонору на десятьох вистачить.
— Мою матір ти взагалі не чіпай. Вона тобі слова лихого зроду не сказала.
— А мені й слухати її не треба. Досить подивитися, як ти закрутки робиш. Хто ж так оцет ллє, просто з пляшки, без ложки, без мірки. Знову все піде під три чорти, як і торік. Потім мій брат буде взимку їсти той кисляк і мовчати, бо боїться слово проти писнути.
— Роман їсть і не скаржиться. Твої банки теж не золотом криті, половина підвалу мутна стоїть.
Віра різко кинула недочищений плід у миску. Брудні краплі води бризнули на білу скатертину, яку Галина застелила лише зранку.
— Не смій брехати про мої закрутки. У мене рецепти від покійної баби, перевірені десятиліттями. А ти в хату прийшла з двома торбами й тепер командуєш. Стіл застелила, ніби свято якесь, а на плитці нагар у палець товщиною. Господиня знайшлася.
— Цю плитку Роман купував на мої декретні гроші. І хата ця належить йому порівну з тобою. Тільки чомусь ти живеш у своїй двокімнатній квартирі в місті, а на кожні вихідні приїжджаєш сюди псувати мені нерви.
— Це батьківська хата. Я тут народилася, виросла, кожну дошку тут знаю. А ти тут просто тимчасова приживалка. Скільки таких невісток буває, сьогодні є, а завтра немає.
Двері з рипінням відчинилися, і в кухню зайшов Роман. Він ніс важке відро з колодязною водою, його футболка на спині змокріла від поту. Побачивши напружені обличчя жінок, він важко зітхнув і опустив відро на дерев’яну підставку біля дверей.
— Знову ви за своє. Навіть на вулиці чутно, як ви сперечаєтеся. Невже не можна хоч один день прожити без з’ясування стосунків.
Віра миттєво змінила тон на образливо-повчальний і повернулася до брата.
— Романе, я просто роблю зауваження, бо боляче дивитися, як переводиться добро. Твоя дружина сипле цукор у варення, як пісок на дорогу. Ти спину гнещ на будівництві, а вона за один день мішок цукру виведе на непотріб.
— Я сама купувала той цукор зі своєї зарплати, — тихо, але твердо заперечила Галина. — Я працюю в школі повний день, ще й репетиторством підробляю. Чому я повинна звітувати за кожну ложку перед сторонньою людиною.
— Бачиш, Романе. Я для неї вже стороння людина. Рідна сестра твого чоловіка тепер чужа. Оце ти привів змію в дім. Мама як помирала, казала, дивися за Романом, бо пропаде з якоюсь ледащицею. Як у воду дивилася.
Роман сів на табурет біля порога, схопився руками за голову й потер скроні.
— Віро, перестань. Галина дбає про нас. Ми живемо разом уже сім років, годі згадувати мамині слова до місця і не до місця.
— Сім років вона тобі очі замилює, а ти й радий. Подивися на її матір, Ніну Василівну. Та все життя по сусідах позичала, плакалася, що грошей немає, а сама тільки й знала, що перед дзеркалом крутитися. І ця така сама. Думає, якщо губи намалювала, то вже господиня.
— Ти мою матір не суди, — Галина підійшла ближче до столу, її руки дрібно тремтіли від стримуваного гніву. — Вона сама двох дітей підняла, коли батько помер. Ні в кого нічого не вкрала. А твоя мама, царство їй небесне, все життя тільки тим і займалася, що сусідам кістки мила. Усе село знало її характер, ніхто не хотів на одній вулиці вітатися.
Віра схопилася з лави, впустивши ніж на підлогу. Метал дзвінко вдарився про пофарбовані дошки.
— Як ти смієш небіжчицю чіпати. Ти її нігтя не варта. Вона цими руками кожну цеглину тут перемила, а ти прийшла на все готове. Романе, ти будеш мовчати, коли чужа жінка паплюжить пам’ять нашої матері.
— Галю, стримайся, — неголосно сказав Роман. — Навіщо ти це починаєш.
— Я починаю. Ти знову робиш вигляд, що не чуєш, з чого все почалося. Вона приїхала о дев’ятій ранку і вже шість годин ходить за мною хвостом і коментує кожен крок. Не так ріжу, не так солю, не так дихаю. Чому ти жодного разу не сказав їй зупинитися.
— Тому що вона моя сестра. Вона старша, вона має право висловити думку.
— Думку чи знущання. Це різні речі, Романе.
— О, чуєш, як заговорила, — підхопила Віра, згорнувши руки на грудях. — Вчителька знайшлася, лексику розбирає. Ти краще піди й подивися, що твій син на городі робить. Топче грядки з морквою, які я особисто полола два тижні тому. Весь у твою породу, ніякої поваги до чужої праці.
Галина різко обсмикнула фартух.
— Павлик грається м’ячем біля паркану, він не чіпає твою моркву. І не смій приплітати сюди дитину. Він твій племінник, а ти дивишся на нього, як на ворога, тільки тому, що я його народила.
— Якби ти його виховувала нормально, я б слова не сказала. А то бігає замурзаний, кричить, книжки до рук не бере. Що з нього виросте. Буде такий самий нероба, як твій брат, що по заробітках без толку блукає.
— Мій брат працює чесно, надсилає родині гроші щомісяця. А твій чоловік де. Сидить на дивані перед телевізором і чекає, поки ти з села торби з картоплею привезеш. Ти з власної родини зробила посміховисько, а сюди їздиш учити мене жити.
Віра зблідла, її губи стислися в тонку білу лінію.
— Мій чоловік хворіє. У нього спина, йому лікарі заборонили важке піднімати. Тобі аби тільки людину обчорнити. Ти зла, Галю. Уся твоя душа чорна, як дно цього баняка.
— Мій баняк чистий. А от у твоїй душі стільки жовчі, що дивно, як ти сама нею не отруїлася.
Роман раптово підвівся з табурета. Його терпіння луснуло, очі потемніли від утоми.
— Обидві замовкніть. Мені набридло це слухати щосуботи. Я приїжджаю з роботи відпочити, а тут пекло. Ніхто нічого більше консервувати сьогодні не буде. Віро, збирай речі й їдь на автобус, якщо не вмієш розмовляти спокійно.
Віра театрально приклала долоню до серця і глянула на брата поглядом глибоко ображеної людини.
— Ти мене виганяєш. Рідну сестру виставляєш за двері заради цієї чужинки. Браво, Романе. Батько в труні перевертається. Ти віддав хату людині, яка тебе ні в гріш не ставить. Вона ж тобою крутить, як хоче, а ти й радий коритися.
— Ніхто тебе не виганяє. Я прошу тебе помовчати. Просто припини чіплятися до Галини.
— Я не можу дивитися, як гине батьківське обійстя. Подивися на паркан, він похилився. Подивися на садок, груші осипаються, гниють на траві, нікому до них діла немає. Я приїхала зібрати урожай, зварити вам же повидло, а мене тут брудом поливають.
— Нам не потрібне твоє повидло такою ціною, — відповіла Галина, складаючи кришки в шухляду столу. — Ми самі в змозі впоратися зі своїм життям. Твої груші тут ніхто не просив чистити. Ти сама прийшла, сіла і почала плести нісенітниці про мою матір.
— Тому що правда очі коле. Твоя мати все життя прожила в чужих боргах, і ти звикла жити одним днем. Сьогодні все з’їмо, а завтра хоч трава не рости.
— Моя мати віддала останнє, щоб я здобула вищу освіту. Вона ночами шила халати на замовлення. Ти не маєш права відкривати рота в її бік, зрозуміла. Ти, яка за все життя пальцем об палець не вдарила без власної вигоди.
— Дівчата, припиніть, — Роман став між ними, намагаючись відсунути Галину від столу. — Досить. Ні слова більше.
— Не чіпай мене, Романе, — Галина відсторонила його руку. — Ти завжди стаєш посередині, коли вже все розбито. Ти бачиш, як вона мене принижує кожні вихідні. Вона приходить у мою спальню, заглядає в шафи, перевіряє, як я склала рушники. Це нормально, по-твоєму.
— Я перевіряю, чи міль не завелася, бо там лежать мамині шерстяні ковдри, — холодно зауважила Віра. — Тобі все одно, ти б їх давно на смітник викинула. Тобі чуже не болить.
— Ці ковдри побиті міллю ще до того, як я переступила поріг цієї хати. Вони лежали на горищі тридцять років, смерділи нафталіном. Я їх випрала, висушила на сонці, склала в чохли. І після цього я ще й винна.
— Винна, бо робиш усе без душі. Усе аби відбути номер. Зверхньо, холодно, наче ти нам послугу робиш тим, що тут живеш.
— Я не роблю послугу, я тут живу, бо це дім мого чоловіка. Але якщо ти вважаєш, що маєш право приходити сюди господинею, то давай розділимо майно офіційно. Подамо до суду, продамо будинок, розділимо гроші, і кожен піде своєю дорогою.
У літній кухні запала мертва тиша. Чутно було лише, як монотонно дзижчить муха коло шибки та глухо булькає окріп у великому чавунному казані.
Віра втупилася в Галину нерухомим поглядом.
— Продати. Батьківську хату продати. Ти чуєш, Романе, що вона пропонує. Вона хоче пустити з молотка гніздо, яке дід будував своїми руками. Оце твоя дружина. Оце її справжнє обличчя. Їй тільки гроші в голові, ніякої пам’яті, ніякої совісті.
Роман спохмурнів, його вираз обличчя став жорстким.
— Галю, ти перегинаєш. Цей дім ніхто продавати не буде. Ніколи. Навіть не починай цю розмову знову.
— Тоді навчи свою сестру поважати мене. Якщо цей дім не продається, то тут повинна бути одна господиня. Двох господинь коло однієї плити не буває. Або вона перестає сюди приїжджати з ревізіями, або я забираю Павлика і їду до своєї матері в районний центр.
Віра єхидно посміхнулася, склавши руки на фартусі.
— Скатертиною доріжка. Їдь, забирай свої манатки. Подивимося, скільки ти там висидиш у тісній двокімнатній хрущовці зі своєю ідеальною мамою. Та вона тебе за два дні з’їсть з тельбухами, бо сама звикла бути одноосібною королевою.
— Не суди інших по своїй натурі, Віро. Моя мама мене прийме завжди. І слова лихого не скаже.
— Звісно, бо їй вигідно, щоб ти повернулася й допомагала їй пенсію дотягувати. Дві невдахи зійдуться під одним дахом, чудова компанія.
Галина повільно зняла з себе фартух, акуратно згорнула його вчетверо й поклала на край кухонного столу. Її рухи були неприродно спокійними, що виглядало набагато загрозливіше, ніж попередні спалахи обурення.
— Добре. Я зрозуміла. Романе, вибирай. Або ти просто зараз пояснюєш сестрі, де її межі, або я збираю валізу. Мені тридцять п’ять років, я не збираюся витрачати залишок молодості на те, щоб вислуховувати повчання від злобної жінки, яка не змогла побудувати власне щастя.
— Що ти сказала про моє щастя, — голос Віри зірвався на сипкий шепіт. — Ти що знаєш про моє життя.
— Я бачу все. Бачу, що твій власний син дзвонить тобі раз на місяць і ніколи не приїжджає на свята. Бо ти його задушила своєю критикою, так само як зараз намагаєшся задушити нас. Ти самотня, озлоблена людина, якій немає куди діти свій яд.
— Замовкни, — процідила Віра, її щоки палали червоними плямами. — Замовкни негайно. Мій син навчається, він зайнятий, він кар’єру будує. Не тобі про нього судити.
— Він утік від тебе на другий кінець країни, щойно отримав паспорт. І ти це знаєш. Тому й чіпляєшся до Романа, бо він єдиний, хто ще терпить твій характер через почуття провини перед покійною матір’ю.
Роман ступив крок уперед і став між ними впритул, дивлячись на Галину важким, утомленим поглядом.
— Досить, я сказав. Ти переходиш межу особистого. Про наших дітей і про наших племінників розмови не буде.
— А про мою матір можна було говорити. Її можна було поливати брудом від самого ранку. Де ж була твоя справедливість пів години тому, Романе. Чому ти мовчав, коли твоя дорога сестра порівнювала мене з падалицею під деревом.
— Віра погарячкувала, вона не мала на увазі нічого поганого.
— Я мала саме те на увазі, — вперто кинула Віра з-за спини брата. — Я бачу породу наскрізь. Твоя мама завжди дивилася на всіх зверху вниз, хоч сама ходила в залатаних туфлях. І ця така сама гордячка. Ніколи пробачення не попросить, навіть коли кругом неправа.
— Я повинна просити пробачення. За що. За те, що зварила обід на всю родину, включно з тобою. За те, що помила посуд, підмела двір, випрала білизну. За це я повинна кланятися в ноги.
— За те, що не вмієш шанувати старших. За те, що за сім років не спромоглася навчитися робити так, як прийнято в цьому домі. Мама квасила капусту в дубових діжках, а ти суєш у пластикові відра. Це неповага до традицій.
— Це двадцять перше століття, Віро. Твої дубові діжки розсохлися й поросли пліснявою двадцять років тому. Якщо ти хочеш жити минулим століттям, купи собі хату-мазанку в лісі й живи там без світла і газу. А я буду жити так, як зручно моїй родині.
— Це не тільки твоя родина, це родина мого брата.
— От нехай твій брат нарешті й скаже, хто для нього важливіший.
Обидві жінки повернули погляди до Романа. Чоловік стояв посеред розпеченої літньої кухні, опустивши руки вздовж тіла. Його широкі плечі були напружені, погляд блукав по банках з огірками, по нечищених грушах, по залишках нарізаного кропу.
— Ви обидві поводитеся гірше за малих дітей, — глухо вимовив він. — Віро, ти не права. Галина тут хазяйка. Вона готує так, як вважає за потрібне. Не треба лізти в її каструлі.
Галина полегшено видихнула, але обличчя Віри перекосилося від образи.
— Ось так. Значить, вона хазяйка. А я хто.
— Ти моя сестра. Ми завжди раді бачити тебе в гостях. Але саме в гостях. Ти не повинна приходити й переставляти речі в шафах чи вказувати, скільки оцту лити в банку. Ми самі розберемося з оцтом.
— Чудово, — Віра сухо засміялася й зірвала фартух зі своїх колін. — Чудово, братику. Продав сестру за тарілку кислого борщу. Не чекала я від тебе такого. Мама казала, що ти слабохарактерний, але я не вірила. Думала, у тобі є хоч крапля чоловічої гідності.
— Досить, Віро. Не маніпулюй мамою. Мами немає вже чотири роки. Ми мусимо жити далі самі.
— Живіть. Живіть, як знаєте. Тільки коли вона забере в тебе все й виставить за поріг у цих самих драних штанях, до мене не приходь. Я двері перед твоїм носом зачиню.
— Я ні до кого не піду, — спокійно відповів Роман. — Я у власному домі.
Віра схопила свою сумку, що лежала на підвіконні, метнула лютий погляд на Галину, яка мовчки стояла біля стіни, склавши руки на грудях.
— Радій, узяла гору. Налаштувала брата проти сестри. Тільки пам’ятай, що на чужому горі свого щастя не збудуєш. Твої яблука з грушами ще віділлються тобі сльозами.
— Щасливої дороги, Віро, — тихо сказала Галина. — Автобус через двадцять хвилин. Якщо поквапишся, якраз встигнеш на зупинку.
Віра рвучко відчинила двері, так що вони гучно вдарилися об дерев’яний одвірок, і швидкою ходою попрямувала через двір до хвіртки. За мить залізна клямка сухо клацнула, сповіщаючи, що подвір’я нарешті спорожніло.
У літній кухні запала довга, важка тиша. Роман повільно підійшов до столу, взяв ніж, який Віра кинула на підлогу, підняв його й поклав біля миски з недочищеними фруктами.
— Навіщо треба було доводити до такого, — тихо запитав він, не дивлячись на дружину.
Галина підійшла до плити й вимкнула газ під каструлею з окропом. Пара повільно розсіювалася під низькою стелею.
— Тому що іншого виходу не було, Романе. Якщо не поставити край зараз, вона знищила б наш дім по шматочку.
— Вона моя сестра. Вона самотня людина, їй важко.
— Мені теж важко. Я не наймалася бути мішенню для її комплексів і образ на життя. Якщо ти хочеш їй допомагати, допомагай. Їдь до неї в місто, ремонтуй кран, вози картоплю. Але сюди зневагу до мене вона більше не принесе.
Роман мовчки дивився на дрібні жовті плоди в мисці. Деякі з них уже почали темніти на зрізах, втрачаючи соковитість під гарячим літнім повітрям.
— І що тепер робити з цими грушами, — пробурмотів він.
Галина взяла чистий рушник, ретельно витерла руки й підійшла до вікна, дивлячись на порожню сільську вулицю за парканом.
— Викинь курям. Вони все одно червиві. З них пуття не буде, скільки цукру не сип.
Наталія Веселка
