Іванка стояла біля вікна їхньої трикімнатної квартири на Лівому березі Києва, тримаючи в руках чашку з трав’яним чаєм. За склом сніг падав великими пластівцями, вкриваючи дахи «хрущовок» білою ковдрою.
У квартирі пахло мандаринами й хвоєю — ялинка вже стояла в кутку, прикрашена старими іграшками, які Іванка дістала з антресолей. На кухні гудів чайник, а на столі лежали списки покупок до Нового року. Але настрій у Іванки був далекий від святкового.
— Хіба це родичі, стосунки яких з нами побудовані на зиску? — обурилася вона, повертаючись до чоловіка.
Богдан сидів за ноутбуком, перевіряючи робочу пошту, хоча була субота. — Твоя сестра знову вигадала! Приїхати до нас на Новий рік із сім’єю і ще тиждень гостювати! Ти уявляєш? П’ятеро людей у нашій квартирі! Де ми їх усіх поселимо?
Богдан відірвався від екрану, потер скроні. Він був високий, худорлявий, із вічною щетиною й окулярами в тонкій оправі. Працював ІТ-шником у великій компанії, заробляв добре, але завжди намагався уникати сімейних конфліктів.
— Іванко, ну не кричи, — тихо сказав він. — Це ж Люба, моя сестра. Вона дзвонила, просила. Каже, у них у Житомирі ремонт, квартира в пилюці, діти хочуть до Києва на ялинку. А ми ж рідня.
— Рідня? — Іванка поставила чашку на підвіконня так різко, що чай плеснув на скло. — Рідня, яка дзвонить раз на рік, коли їй щось треба? Пам’ятаєш, як минулого літа вони «на день» заїхали, а просиділи три? Я тоді тиждень посуд мила після їхніх «гостювань»!
Богдан зітхнув, закрив ноутбук.
— Добре, давай спокійно. Що саме Люба запропонувала?
Іванка дістала телефон, відкрила повідомлення.
— Ось, читай: «Бодю, привіт! Ви ж запрошуєте нас на Новий рік, правда? Ми з Віталіком, дітьми і мамою хочемо приїхати 30-го, поживемо до 7-го січня. Діти мріють про київську ялинку, а в нас ремонт. Ти ж не проти? Цілую, Люба». І смайлик з ялинкою! Вона навіть не питає, а ставить перед фактом!
Богдан потер чоло.
— Ну, мама — це моя мама. Їй 70, вона хоче з нами свято провести. А діти — племінники, їм 10 і 12. Хіба погано, що хочуть до столиці?
— Погано, що ми маємо їх усіх приймати! — Іванка перейшла на крик. — У нас три кімнати, Богдане! Ми, ти, я, наша Саша — це вже троє. Плюс п’ятеро ваших. Вісім людей! Де спати? На підлозі? І хто платитиме за їжу? Ти знаєш, скільки коштують продукти на восьмеро на тиждень?
Богдан встав, підійшов до неї.
— Іванко, я розумію. Але що я можу сказати? «Не приїжджайте»? Люба образиться, мама плакатиме. Ти ж знаєш, як вона любить скаржитися сусідам, що «невістка вигнала».
Іванка відступила.
— А я маю терпіти? Я працюю, виховую Сашу, готую, прибираю. А твоя сестра приїде, розвалиться на дивані й буде розповідати, яка я «міська пані». Пам’ятаєш, як вона казала, що я «занадто розумна для сала»?
Богдан посміхнувся, намагаючись розрядити.
— Ну, ти ж справді не любиш сало.
— Справа не в салі! — Іванка махнула рукою. — Справа в тому, що вони приїжджають, як до готелю. Їдять, п’ють, розкидають речі, а я потім усе прибираю. І ще тиждень! Тиждень, Богдане!
Вона сіла на диван, закривши обличчя руками. Богдан сів поруч, обняв.
— Добре, давай подумаємо. Може, запропонуємо їм зняти квартиру? Я оплачу.
— Ти ж знаєш Любу, — пробурмотіла Іванка. — Вона скаже: «Ой, ми ж рідня, навіщо гроші?» А потім скаржитиметься, що ми «скнари».
— Тоді скажемо, що в нас ремонт, — запропонував Богдан.
— А ялинка? Саша вже хвалиться в школі, що буде Новий рік із бабусею.
Вони замовкли. З дитячої долинув голос доньки.
— Мамо, тату, а коли бабуся Люба приїде? Вона обіцяла привезти варення!
Іванка з Богданом переглянулися.
— Бачиш? — тихо сказав Богдан. — Саша чекає.
Іванка зітхнула.
— Гаразд. Але цього разу за правилами. Я складаю список обов’язків. І ніякого «побудемо тиждень». Максимум три дні.
Богдан кивнув.
— Домовилися. Я поговорю з Любою.
Він набрав сестру. Іванка слухала.
— Любо, привіт. Слухай, щодо Нового року… Так, запрошуємо, але є нюанси. У нас квартира маленька, тому тільки з 31-го по 2-ге. І мама з дітьми, Віталіка… ну, бачиш, тісно. — Богдан слухав. — Що? Ні, не виганяємо, просто реально немає місця.
Можна зняти квартиру, я допоможу. — Знову пауза. — Любо, не кричи. Добре, я передзвоню.
Він поклав слухавку.
— Каже, що ми «збожеволіли» і що мама «не переживе такої зради».
Іванка закотила очі.
— Зрада — це коли твоя сестра хоче жити в нас тиждень безкоштовно.
Наступного дня Люба передзвонила сама. Іванка взяла слухавку.
— Іванко, ну що ти вигадуєш? — почала Люба без привітання. — Ми ж рідня! Мама хоче з вами свято, діти мріють про Київ. А ви нас на три дні? Це що, в готелі жити?
— Любо, у нас три кімнати, — спокійно відповіла Іванка. — Вісім людей — це занадто. Ми пропонуємо 31-го по 2-ге. Або зніміть квартиру, Богдан оплатить.
— Оплатить? — Люба розсміялася. — А чому не ви? Ви ж у Києві, багаті!
— Ми не багаті, — відрізала Іванка. — Ми працюємо. І маємо свою дитину.
— Ой, Іванко, ти завжди була «правильна», — єхидно сказала Люба. — Добре, ми приїдемо 30-го і поживемо, скільки треба.
Мама так хоче.
Іванка поклала слухавку.
— Вони приїдуть 30-го, — сказала вона Богдану. — І тиждень будуть.
Богдан зітхнув.
— Що поробиш. Рідня.
Підготовка до приїзду стала випробуванням. Іванка склала графік прибирання, купила нові постільні комплекти, склала меню.
— Олів’є — 5 кілограмів, холодець, котлети, салати, — бурмотіла вона. — І ще варення Люби не забудь поставити в холодильник.
Саша раділа.
— Мамо, а Діма покаже мені свою дрон?
— Покаже, — посміхалася Іванка крізь зуби.
30 грудня о десятій ранку пролунав дзвінок. На порозі стояла Люба з чемоданом, Віталік із сумками, двоє дітей — Діма й Настя — із рюкзаками, і бабуся Ганна Петрівна з кошиком.
— Привіт, рідненькі! — закричала Люба, обнімаючи Богдана. — Ой, як ви нас чекали!
Іванка привіталася, допомагаючи заносити речі.
— Любо, ми ж домовилися на три дні, — тихо сказала вона.
— Та які три дні? — відмахнулася Люба. — Мама хоче з вами, діти хочуть гуляти. Ми до 7-го.
Віталік, кремезний чоловік із пивним животом, поставив сумки.
— Богдане, де можна квас поставити? Холодильник є?
— Є, — зітхнув Богдан.
Бабуся Ганна Петрівна обняла Іванку.
— Іванко, доню, як я скучила! А це що, ялинка ваша? Маленька яка.
— Нормальна, — відповіла Іванка. — Проходьте.
Квартира миттєво наповнилася шумом. Діти бігали, Люба розкладала речі, Віталік увімкнув телевізор.
— Іванко, а де в вас розетка для зарядки? — кричала Настя.
— А ковбаси немає? — питав Діма.
Іванка пішла на кухню, щоб не вибухнути.
Вечеря 30-го була хаотичною. Іванка готувала, Люба «допомагала», тобто розповідала, як у Житомирі краще.
— У нас олів’є з крабовими паличками, — казала вона. — А ти з ковбасою? Ну, міська ти.
— Крабові палички закінчилися, — бурмотіла Іванка.
Бабуся сиділа за столом.
— Іванко, а чому борщу немає? Я ж просила.
— Буде завтра, — пообіцяла Іванка.
Богдан намагався розрядити.
— Мамо, у нас свято, давай без борщу.
Новий рік настав із салютом і шампанським. Діти кричали «Ура!», Віталік співав. Іванка посміхалася через силу.
1 січня Люба оголосила:
— Ми йдемо на Софійську площу! Діти хочуть ялинку!
— Я з вами, — сказала Іванка. — Саша теж хоче.
Вони пішли ввосьмеро. На площі було людно, сніг хрущав під ногами. Діма й Настя бігали, Саша трималася за маму.
— Іванко, сфоткай нас! — кричала Люба.
І
ванка фоткала, поки телефон не сів.
Повернувшись, Люба сказала:
— А давай завтра на ВДНГ? Там ковзанка!
— Любо, ми втомилися, — сказала Іванка.
— Та що ти! Діти хочуть!
Так минув тиждень. Іванка готувала, прибирала, возила дітей на атракціони. Люба з Віталіком гуляли, бабуся скаржилася на ноги.
— Іванко, а чому в вас батареї холодні? — питала вона.
— Опалення центральне, — пояснювала Іванка.
Богдан узяв відгули, щоб допомагати.
— Іванко, ти героїня, — шепотів він ночами.
6 січня Іванка не витримала.
— Любо, ви ж казали до 7-го. Завтра збирайтеся.
Люба образилася.
— Іванко, ти нас виганяєш? Мама хоче ще побути.
— Любо, ми втомилися, — втрутився Богдан. — Квартира маленька, Саша не спить, Іванка виснажена.
Бабуся заплакала.
— Я ж рідна мати! А ви мене виганяєте!
Іванка зітхнула.
— Ганно Петрівно, ми вас любимо. Але тиждень — це забагато. Давайте до наступного року.
Люба бурчала, але почала збирати речі.
7 січня вони поїхали. Квартира залишилася в безладі, але Іванка була щаслива.
— Богдане, більше жодного тижня, — сказала вона.
— Обіцяю, — він обняв її.
Через місяць Люба передзвонила.
— Іванко, а на Великдень можна до вас? Тільки на три дні!
Іванка розсміялася.
— Любо, приїжджайте. Але три дні — це три дні.
Вони навчилися домовлятися. Рідня залишилася ріднею, але з кордонами. Іванка зрозуміла: любов — це не тільки приймати,
а й вміти сказати «ні». А Богдан навчився захищати свою сім’ю.
Наступного Нового року Люба приїхала на три дні. Іванка зустріла їх із посмішкою. Бо тепер правила були чіткі.
— Заходьте, рідненькі, — сказала вона. — Але чемодани в коридорі, а посуд миєте самі!
Люба розсміялася.
— Домовилися, невістко.
І свято вдалося. Без зиску, із любов’ю.
Наталія Веселка
