— Хочуть стирчати у нас в квартирі — нехай хоч самі собі готують! — дружина втомилася бути прислугою для родини
Олена протерла стіл уп’яте за день і подивилася на годинник. Пів на сьому неділі. Кухонна раковина повна брудного посуду, на підлозі валяються крихти від дитячого печива, а в вітальні на новому дивані залишилися плями від соку. Знову.
— Сергію, вони коли збираються їхати? — тихо спитала вона чоловіка, який сидів з братом на балконі й курив.
— Та ось-ось, — відмахнувся Сергій, не повертаючись. — Світлана ще дітей збирає.
Олена зітхнула. «Ось-ось» у виконанні родичів чоловіка могло розтягнутися до пізнього вечора. А завтра знову на роботу, а вдома — гори невипраної білизни й генеральне прибирання.
Три місяці тому вони з Сергієм нарешті обміняли свою однокімнатну на околиці на простору трикімнатну ближче до центру. Олена мріяла про це роками: високі стелі, паркет, велика кухня з барною стійкою, простора вітальня. Квартира була їхньою спільною мрією, на неї вони збирали, відмовляючи собі у відпустках і дорогих покупках.
— А де печиво? — заскиглив семирічний племінник Дьомка, вриваючись на кухню. — А можна ще соку?
— Печиво закінчилося, — втомлено відповіла Олена. — І соку теж більше немає.
— Фу, блін! — Дьомка засмучено надув губи й побіг у вітальню скаржитися мамі.
Олена відчинила холодильник. Пусто. Абсолютно пусто. Навіть та курка, яку вона готувала вчора на вечерю, зникла. І суп теж. І салат олів’є. Усе з’їли за вихідні. Адже вона спеціально готувала із запасом, розраховуючи, що їм із Сергієм вистачить на тиждень.
— Лєн, а в тебе нема чогось солодкого? — на кухню зазирнула Світлана, дружина брата Сергія. — Дьомка просить.
— Немає, — коротко відповіла Лєна. — Усе з’їли.
— Та годі, напевно щось є, — Світлана почала відкривати шафки, нічого не знайшовши, полізла в морозилку. — О, морозиво! Дьомка, йди сюди!
Лєна мовчки спостерігала, як зникає остання пачка морозива — те саме, яке вона вчора сховала для себе, мріючи з’їсти його ввечері перед телевізором, сподіваючись, що це хоч якось поправить їй настрій.
У вітальні пролунав дитячий плач. Маленька Катя, дочка Сергієвої сестри Олі, перекинула склянку з соком просто на новий килим. Кремовий, дорогий, який вони з Сергієм обирали цілий місяць.
— Ой, нічого страшного, — заметушилася Оля. — Зараз ми все витримо.
Але витирати пішла, звісно, Олена. Вона мовчки промокала пляму серветками, думаючи про те, що завтра доведеться везти килим у хімчистку. І це буде коштувати грошей, які вони планували витратити на нові штори.
— Лєно, а в тебе є контейнери? — спитала Світлана, з’являючись з кухні. — Ми хочемо взяти з собою трохи супу, дуже смачний вийшов.
Олена підвела голову від килима.
— Супу більше немає.
— Як немає? — здивувалася Світлана. — Я щойно бачила каструлю.
— Там на дні трішки залишилося, — терпляче пояснила Олена. — Ми з Сергієм завтра цим вечеряти збиралися.
— Ой, та годі, ви собі ще наготуєте, — безтурботно махнула рукою Світлана. — А ми завтра з роботи прийдемо втомлені, готувати не хочеться.
Лєна мовчки встала й пішла по контейнери. Світлана вже переливала залишки, прихопивши заодно й останні котлети.
— Лєночко, а можна ще трішки салату? — попросила Оля. — І от ці млинці з сиром, якщо не шкода.
«Якщо не шкода». Олена усміхнулася. А що, як шкода? Що вона скаже — ні, мені шкода моєї їжі, яку я готувала всю неділю, поки ви відпочивали? Або: ні, мені шкода моїх вихідних, які я проводжу як офіціантка у власному домі?
— Звісно, беріть, — сказала Олена.
Сергій зайшов на кухню по воду.
— Слухай, а що це вони все в контейнери збирають? — тихо спитала Олена.
— Та ти що, не шкода ж, — відмахнувся чоловік. — Сам знаєш, у Вовки зарплата невелика, в Олі теж. Їм важко.
Олена подивилася на чоловіка. На його задоволене обличчя, розслаблену позу. Йому було добре. Він провів вихідні в колі родини, нікого не годував, не прибирав, не прасував. Він приймав захоплення родичів новою квартирою, вислуховував компліменти, наче це тільки його заслуга.
— Сергію, може, попросимо їх приїжджати рідше? — обережно запропонувала Олена. — Ну, не кожних вихідних…
— Та ти що! — обурився Сергій. — Ми ж родина. І потім, їм подобається до нас їздити, квартира гарна, простора. Що поганого в тому, що родичі нас навідують?
«Що поганого?» — подумала Олена. Поганого те, що вона вже два місяці не може нормально відпочити у вихідні. Що витрачає всі свої гроші на продукти для ненажерливої рідні. Що її нова квартира перетворилася на прохідний двір, де вона виконує роль безплатної домробітниці.
Надвечір родичі нарешті зібралися додому. Світлана загортала у фольгу останній шматок пирога, Оля пакувала залишки салату, діти бігали квартирою в пошуках забутих іграшок. Вовка, Сергіїв брат, поплескав його по плечу:
— Дякую за гостинність, брате. Дружина твоя — золото, як завжди нагодувала по-царськи.
Олена видавила усмішку.
Коли двері за останнім гостем зачинилися, Олена оглянула квартиру. Вітальня виглядала так, наче тут пройшов ураган. На дивані — плями й крихти, на підлозі — сліди дитячих черевиків, на столі — липкі розводи від соку. На кухні гора брудного посуду, а холодильник сяє пустотою.
— Ну що, люба, — Сергій обійняв дружину за плечі, — добре посиділи. Родина — це святе.
Олена вирвалася з його обіймів.
— Сергію, мені набридло.
— Що набридло?
— Усе це, — Олена обвела рукою квартиру. — Кожних вихідних одне й те саме. Приїжджають, жеруть усе підчистку, дітлахи псують меблі, а потім ще й залишки з собою забирають. А я що — прислуга? Куховарка? Покоївка?
Сергій нахмурився.
— Ти перебільшуєш. Ну, діти трохи пустували, з ким не буває. Зате як добре, що вся родина збирається, спілкується…
— Добре кому? Тобі? — голос Олени ставав дедалі голоснішим. — Ти сидиш з братом на балконі, базікаєте про футбол, а я зранку до вечора біля плити! Готую, подаю, прибираю, прасую. І щоразу купую продуктів на тисячі гривень!
— Лєн, заспокойся. Що з тобою?
— Що зі мною? — Олена відчула, як у ній підіймається хвиля давно стримуваного гніву. — А те, що я втомилася! Втомилася бути безплатною куховаркою для твоєї рідні! Хочуть стирчати у нас в квартирі — нехай хоч самі собі готують!
Сергій розгублено кліпав. Такою дружину він бачив рідко.
— Але вони ж… це ж родина…
— Родина! — фиркнула Олена. — Родина — це коли всі одне одному допомагають, а не коли одні жеруть, а інші готують і прибирають!
— Лєн, ти несправедлива. Ну, принесла б Світлана салат чи пиріг…
— Світлана? Світлана за три місяці жодного разу не принесла навіть пакета молока! Оля теж! Вони приїжджають з порожніми руками, але їдуть з повними сумками!
Олена сіла на диван, не зважаючи на плями.
— Знаєш, що мене найбільше бісить? Не те, що я готую і прибираю. А те, що ви всі вважаєте це само собою зрозумілим. Ніхто ніколи не спитав — може, я втомилася? Може, я теж хочу відпочити у вихідні?
Сергій ніяково переминався з ноги на ногу. Уперше він бачив ситуацію очима дружини. І йому не сподобалося те, що він побачив.
— Лєн, я… я не думав…
— Не думав, — кивнула Олена. — Ніхто з вас не думає. Для вас я — частина інтер’єру. Як холодильник чи плита.
— Що ти хочеш, щоб я зробив?
— Поговори з ними. Скажи, що приїжджати кожних вихідних — це занадто. Нехай приїжджають раз на місяць, максимум — двічі. І нехай привозять їжу з собою. Або готують самі.
— Але вони образяться…
— А мені яке діло? — спалахнула Олена. — Нехай ображаються! Може, тоді зрозуміють, що гостинність — це не одностороння вулиця!
Сергій мовчав. Потім важко зітхнув:
— Добре. Поговорю.
Розмова з родичами виявилася важкою. Вовка образився, заявивши, що раніше вони були родиною, а тепер стали чужими людьми. Оля схлипнула, кажучи, що вони завжди вважали квартиру Сергія своїм домом. Світлана взагалі заявила, що Олена зазналася після переїзду в центр.
— Гаразд, — сказав Вовка наприкінці розмови, — якщо ми вам не потрібні, знайдемо, де відпочивати.
Два тижні ніхто не приїжджав. Олена вперше за місяці провела вихідні вдома в тиші. Читала книжку, дивилася фільми, готувала тільки для себе й чоловіка. Сергій ходив похмурий, кілька разів поривався подзвонити братові, але Олена зупиняла його поглядом.
А потім сталося те, чого ніхто не очікував. Оля купила дачу. Невелику, в передмісті, але свою. І вся рідня переключилася на неї. Тепер кожних вихідних вони їздили до Олі — допомагати з ремонтом, садити город, смажити шашлики на свіжому повітрі.
— Слухай, — сказав якось Сергій, — вони тепер взагалі до нас не їздять. Може, запросити їх у гості?
Олена усміхнулася:
— Звичайно, запроси. На наступному тижні. Я приготую щось смачненьке. Одну страву. Решту нехай приносять самі.
— А якщо не принесуть?
— Отже, будемо їсти те, що є. Зате всі будуть рівні — і хазяї, і гості.
Сергій невпевнено кивнув. Але коли родичі приїхали наступної неділі й побачили на столі тільки один салат і м’ясо, яке приніс Вовка, ніхто не обурився. Навпаки — всі дружно готували вечерю, накривали на стіл, а потім разом прибиралися.
— А знаєш, — сказала Світлана, помиваючи посуд, — це навіть веселіше. Як у молодості, пам’ятаєш? Коли всі разом готували.
Олена кивнула. Так, це було набагато краще. Тепер вона була не прислугою, а хазяйкою. І різниця була величезною.
Увечері, коли всі роз’їхалися по домівках, а квартира залишилася в тому самому стані, в якому була вранці, Сергій обійняв дружину:
— Дякую, що відкрила мені очі.
— На що?
— На те, що родина — це не лише права, а й обов’язки. Я думав тільки про те, як добре, що всі збираються в нас. А про те, як тобі, не думав.
Олена пригорнулася до чоловіка. Нарешті він зрозумів. Нарешті їхня квартира знову стала домом, а не готелем з безкоштовним харчуванням і прибиранням.
— Знаєш, — сказала вона, — я не проти того, щоб родичі приїжджали. Просто хочу, щоб це було на радість, а не в тягар.
— Тепер буде саме так, — пообіцяв Сергій.
І стримав свою обіцянку. Родичі приїжджали тепер не кожних вихідних, а раз на місяць. Кожен щось привозив або готував. Діти навчилися прибирати за собою іграшки. А Олена нарешті відчула себе хазяйкою у власному домі, а не прислугою для чужих людей.
