Христина повернулася додому о шостій вечора, і в кишені її легкої куртки лежав конверт із зарплатою та відпускними. Це була найкраща частина місяця: коли гроші ще не розтеклися по рахунках, кредитах і продуктах, а лежали цілою купюрою, теплою, майже живою.
Вона посміхнулася сама до себе в ліфті, уявляючи, як увечері сяде з Павлом за кухонним столом, розкладе гроші, і вони разом вирішать: може, нарешті замінити той старий диван, чи поїхати кудись на вихідні, чи просто дозволити собі трохи розкоші — хороший ресторан, нову сукню, квитки в кіно.
Двері квартири відчинила тихо — Павло мав бути вдома, він останнім часом працював віддалено, і зазвичай зустрічав її біля порога.
Але в коридорі було тихо. На вішалці висіла його куртка, черевики стояли акуратно, значить, удома.
«Павлику?» — покликала вона, знімаючи туфлі.
кухні долинуло якесь бурмотіння, схоже на відповідь, але невиразне. Христина посміхнулася — мабуть, знову в навушниках сидить, код пише.
Вона пройшла до спальні, кинула сумку на ліжко, дістала конверт і поклала його в гаманець. Там уже лежала банківська картка, на яку сьогодні перерахували відпускні — велику суму, яку вона чекала пів року.
Гаманець був важкий, приємно важкий. Христина зітхнула від задоволення.
«Я в душ, добре? День був жахливий, ноги гудуть,» — крикнула вона в бік кухні.
«Ага,» — долинуло у відповідь.
Вона швидко роздяглася, закинула одяг у кошик і пішла до ванної та наспівувала собі під ніс якусь дурнувату пісеньку з радіо.
Думала про вечерю, про те, як розкаже Павлові про премію, про те, як вони поїдуть у відпустку вдвох, без дітей, без батьків, просто вдвох, як колись.
Вийшла вона хвилин через двадцять, загорнута в рушник, з мокрим волоссям, що капало на плечі. Спальня була порожня.
Сумка лежала на тому ж місці, але… щось було не так. Христина нахилилася, відкрила її. Гаманець лежав, але коли вона взяла його в руки, він був легкий. Надто легкий.
Вона відкрила його. Конверт з готівкою зник. Картка зникла. Залишилися тільки дріб’язок, права, проїзний і кілька старих чеків.
Павло!» — голос її тремтів. — «Павле, ти бачив мій гаманець?»
Він з’явився в дверях спальні миттєво, ніби чекав за рогом. Обличчя спокійне, навіть трохи байдуже. В руках тримав телефон, пальцем гортав стрічку.
«Бачив,» — сказав він коротко.
«Де гроші? Де картка?»
Павло зітхнув, ніби вона запитала щось дурне.
«Я взяв. Зарплату, відпускні, все. І картку заблокував тимчасово, щоб ти не витрачала.»
Христина відчула, як усередині щось стиснуло.
«Ти… що? Ти взяв мої гроші? Мої?»
«Так, твої. Але ж ми сім’я, Христино. Все спільне.»
«Спільне?! Це моя зарплата! Мої відпускні! Я їх заробила!»
Він підняв очі від телефону, подивився на неї холодно.
«А я заробив моральну шкоду. Ти ж останні місяці тільки й робиш, що гуляєш по кафе та ресторанах. Сиджу тут один, а ти там з ким попало каву п’єш, обіди, вечері… Думаєш, я сліпий?»
Христина завмерла. Вона не відразу зрозуміла, про що він говорить.
«Павле… ти про що?»
Він посміхнувся кутиком губ, але посмішка була не тепла, а якась зла.
«Я все бачу. Ти ж викладаєш фото в сторіз. Ось ти в “Кофе Хаузі”, ось у тому модному ресторані на Подолі. Кожного дня! Кожного тижня! А я тут сиджу, борщ варю, посуд мию, а ти там розважаєшся.»
Христина відчула, обурення.
«Павле… ти серйозно? Ти думаєш, що я просто так по кафе ходжу?»
«А як інакше? Ти ж сама викладаєш. “Чудовий ланч з командою”, “Зустріч з клієнтом у затишному місці”, “Презентація в ресторані”. Це що, робота? Чи просто привід погуляти?»
Вона сіла на край ліжка, рушник все ще був на ній, волосся капало на підлогу.
«Павле, це і є робота. Я менеджер з продажу. Я зустрічаюся з клієнтами. Це не “гулянки”, це переговори. Ти ж знаєш, як я працюю.»
Він фиркнув.
«Знаю. Знаю, як ти “працюєш”. Ти ж раніше вдома була о п’ятій, а тепер о сьомій, восьмій. І завжди “зустріч”, завжди “ланч”. А я тут один. Ти думаєш, мені приємно?»
«Ти… ти справді думаєш, що я тебе зраджую чи що?»
«Я не знаю, що ти робиш. Але знаю, що ти витрачаєш гроші на ресторани, каву, десерти. А я сиджу вдома. То я вирішив: компенсуєш мені моральну шкоду. Всі гроші — мені. На цей місяць. Щоб ти зрозуміла, як це — сидіти вдома без копійки.»
Христина подивилася на нього, ніби вперше бачила.
«Ти вкрав мої гроші. Ти вкрав мою зарплату. Ти називаєш це “моральною шкодою”?»
«Не вкрав. Взяв те, що належить сім’ї. А ти… ти просто трохи поживеш, як я. Без ресторанів, без кави за 200 гривень, без “зустрічей”.»
Він розвернувся і пішов на кухню. Христина сиділа, не рухаючись. Потім повільно встала, пішла до шафи, дістала одяг. Одяглася мовчки. Взяла телефон, ключі, стару картку, на якій було 300 гривень — на проїзд і хліб.
Куди ти?» — крикнув він із кухні.
«На роботу,» — відповіла вона тихо.
«Я ж сказав — гроші в мене. Куди ти підеш без грошей?»
Вона не відповіла. Вийшла з квартири, зачинила двері тихо, без грюкання.
На вулиці було холодно, грудень, сніг трішки падав. Христина пішла пішки до метро. В кишені — 300 гривень. В голові — порожнеча.
Наступного дня вона прийшла на роботу раніше звичайного. Сіла за стіл, увімкнула комп’ютер. Колеги віталися, питали, як справи. Вона посміхалася, казала: «Нормально».
О дванадцятій у неї була зустріч із клієнтом — великим, важливим. Ресторан у центрі, той самий, де вона часто проводила переговори.
Вона прийшла, замовила мінералку і салат — найдешевше, що було в меню. Клієнт замовив стейк і пояшку. Вони говорили про контракт на пів мільйона. Христина посміхалася, кивала, записувала. В кінці клієнт сказав:
«Христино, ви сьогодні якась тиха. Все гаразд?»
Вона посміхнулася ширше.
«Все чудово. Просто багато думаю про новий проєкт.»
Вони підписали попередню угоду. Клієнт пішов задоволений. Христина залишилася, допила воду. Офіціант підійшов:
«Щось іще?»
«Ні, дякую. Рахунок, будь ласка.»
Вона заплатила зі своєї старої картки — залишилося 120 гривень.
Вдома Павло сидів на дивані, дивився серіал. На столі — піца, чотири пляшки, чіпси. Він навіть не підвівся, коли вона зайшла.
«Ну як, погуляла?» — запитав із посмішкою.
«Працювала,» — відповіла вона, знімаючи куртку.
«Ага. В ресторані, напевно.»
«Так. З клієнтом. Підписали угоду.»
Він засміявся.
«Звісно. “З клієнтом”.»
Христина пішла на кухню, налила собі води з-під крана. Сіла за стіл. Павло ввімкнув телевізор голосніше.
Так минув тиждень.
Христина вставала о шостій, їхала на роботу, проводила зустрічі — в кафе, в офісах, в ресторанах. Замовляла найдешевше або взагалі нічого. Колеги почали помічати.
«Христино, ти чому не їси? Давай я тобі каву замовлю,» — казала Оксана.
«Ні, дякую, я не голодна.»
Вдома Павло жив, як король. Замовляв доставку, купив нову відеокарту, ходив із друзями в бар. Гроші Христини танули швидко — він не економив.
Одного вечора вона прийшла додому пізно — була презентація в ресторані на Хрещатику. Втомлена, голодна. Павло сидів за комп’ютером, грав.
«Привіт,» — сказала вона.
«Привіт, рестораторко,» — відповів він, не відриваючись.
Вона сіла навпроти.
«Павле, давай поговоримо.»
Він зітхнув, поставив гру на паузу.
«Про що?»
«Про гроші. Мені потрібні хоча б на проїзд і їжу. Я не можу так.»
Він подивився на неї.
«Ти ж по ресторанах ходиш. Там тебе годують.»
«Павле… я там працюю. Я не їм. Я п’ю воду. Я голодна вже тиждень.»
Він засміявся.
«Ой, не перебільшуй. Ти ж завжди в меню щось замовляєш. Я бачу фото.»
«Я замовляю для клієнта. Себе — ні.»
Він похитав головою.
«Не вірю. Ти просто хочеш, щоб я повернув гроші. А я ще не компенсував моральну шкоду.»
Христина встала.
«Знаєш що, Павле? Тримай свої гроші. Я зароблю нові.»
Вона пішла до спальні, дістала валізу.
«Куди ти?» — крикнув він.
«До мами. На якийсь час.»
Він встав, підійшов.
«Христино, ну ти що. Не гарячкуй. Я ж пожартував трошки.»
«Ні, не пожартував. Ти вкрав мої гроші. Ти мене принизив. Ти не віриш мені. То живи сам.»
Вона зібрала речі за годину. Він ходив навколо, бурмотів щось, просив пробачення, але вже пізно.
«Я поверну гроші, добре? Завтра поверну.»
«Ні. Тримай. Компенсуй собі моральну шкоду далі.»
Вона вийшла з дому о півночі. Поїхала до мами.
Через місяць Христина підписала великий контракт — той самий клієнт, із яким пила воду, дав рекомендацію. Премія була вдвічі більшою, ніж відпускні.
Вона зняла собі маленьку квартиру в центрі. Купила новий диван — сама для себе.
Павло дзвонив, писав, просив повернутися.
«Христино, я зрозумів. Я помилився. Я не думав, що ти справді працюєш так.»
Вона відповідала коротко:
«Я завжди працювала так. Ти просто не бачив.»
Він просив зустрітися.
Вона погодилася — в кафе. Замовила собі велику каву з десертом. Заплатила своєю новою карткою.
Павло сидів навпроти, дивився, як вона їсть.
«Виглядаєш добре,» — сказав він.
«Дякую. Працюю багато.»
«Я… я поверну тобі все. З відсотками.»
Вона посміхнулася.
«Не треба. Я вже заробила більше. Сама.»
Він мовчав.
«Павле, ти знаєш, що найгірше? Ти не вірив мені. Ти думав, що я гуляю, а не працюю. Ти покарав мене за те, що я стараюся для нас.»
Він опустив голову.
«Я боюся втратити тебе.»
«Ти вже втратив. Коли вирішив, що мої гроші — твоя компенсація.»
Вона встала, залишила гроші за каву.
«Бувай, Павле.»
Він дивився їй услід.
Христина вийшла на вулицю. Сніг падав великими пластівцями. Вона підняла комір куртки, посміхнулася.
В кишені лежала нова картка. З великою сумою. Заробленою самій.
І вперше за довгий час вона відчула себе вільною.
Галина Червона
