Христина сиділа за своїм робочим столом у маленькому офісі на Подолі, переглядаючи електронні таблиці з фінансовими звітами.
День був звичайним – кава з автомата, колеги, що базікають про вихідні, і вічний шум принтера. Раптом задзвонив телефон. На екрані висвітилося
“Мама”. Христина зітхнула, але взяла трубку. “Привіт, мамо. Що сталося?”
“Христинко, доню! – загомоніла мама веселим голосом, ніби нічого особливого. – Ми з татом і тіткою Олею вирішили приїхати до тебе на вихідні! Давно не бачилися, скучили за онуками. Тітка Оля спеціально з села їде, привезе солінь і варення. Будемо в п’ятницю ввечері, готуйся!”
Христина відчула, як серце впало в п’яти. “Приїдете? Усі троє? На вихідні?”
“Так, доню! – радісно підтвердила мама. – Тітка Оля каже, що хоче побачити твою квартиру, як ти живеш у великому місті. І онуків, звичайно. Ми не будемо заважати, просто побудемо разом. Ти ж рада?”
“Звичайно, рада,” – видавила Христина, намагаючись звучати щиро. Але в голові вже крутилися думки: відгул на завтра, щоб прибрати; половина зарплати на продукти, бо гості завжди голодні; і найгірше – весь вікенд грати роль ідеальної господині.
“Добре, мамо. Чекаю вас. Бувай.”
Вона поклала трубку і вперлася лобом у стіл. “Знову,” – прошепотіла вона. Це був уже п’ятий раз за рік. Батьки з тіткою приїжджали “просто погостювати”, але кожного разу це перетворювалося на марафон: готування, розваги, посмішки через силу.
Христина любила родину, але це її дістало. Вона працювала менеджеркою в IT-компанії, виховувала двох дітей – п’ятирічного Сашка і трирічну Аню – і чоловік Віталій був вічно на роботі. А тепер ще й це.
“Насте, що з тобою? – підійшла колега Іра, помітивши її сумний вигляд. – Погані новини?”
“Батьки з тіткою приїжджають. На вихідні,” – зітхнула Христина.
Іра засміялася. “О, сімейний фестиваль? Співчуваю. Бери відгул і готуйся.”
“Саме так і зроблю,” – кивнула Христина. Вона підійшла до шефа. “Олександре Петровичу, можна відгул на завтра? Сімейні обставини.”
Шеф глянув на неї поверх окулярів. “Знову? Гаразд, бери. Але звіт здай до кінця дня.”
“Дякую,” – сказала вона і повернулася до столу. “Половину зарплати на продукти,” – подумала Христина. Гості завжди хотіли “домашнього”: борщ, вареники, салати.
Тітка Оля критикувала магазинні продукти: “Це ж хімія!” А батько любив м’ясо – “щоб соковите, як у селі”. Мама ж коментувала все: від чистоти до виховання дітей.
Вдома ввечері Христина розповіла Віталію. “Любий, батьки з тіткою приїжджають. Знову.”
Віталій, який саме грав з дітьми в конструктор, підняв голову. “Знову? Ого. А що, радісна новина?”
“Для них – так. Для мене – катастрофа. Треба прибрати квартиру до блиску. Вони ж перевірятимуть кожен куток.”
“Давай допоможу,” – запропонував Віталій. “Але завтра я на роботі до пізна.”
“Звичайно,” – зітхнула Христина. Вона подзвонила няні, щоб та забрала дітей на завтра. “Маріє, візьмеш Сашка і Аню на день? Гості приїжджають, треба готуватися.”
“Звичайно, Христинко. Не переживай,” – відповіла няня.
Наступного дня, з відгулом в кишені, Христина почала операцію “Ідеальний дім”. Вона прокинулася о шостій, заварила каву і взялася за прибирання.
“Спочатку кухня,” – сказала вона собі. Витерла шафки, помила підлогу, викинула старі продукти. “Мама скаже: ‘Доню, а чому в холодильнику порожньо?’ Треба в магазин.”
Вона склала список: м’ясо, овочі, фрукти, сир, ковбаса – все свіже.
“Половину зарплати,” – подумала Христина, дивлячись на гаманець. Зарплата була 25 тисяч, тож 12 тисяч на продукти – це реально. Вона поїхала в супермаркет.
Там, штовхаючи візок, вона набирала: картоплю – 10 кг, моркву, буряк, капусту для борщу. “Тітка Оля любить солянку,” – згадала вона і додала гриби. М’ясо – свинину і курку. “Батько скаже: ‘Де яловичина? В селі м’ясо справжнє!'”
Повернувшись додому з повними пакетами, Христина розклала все.
“Тепер готування,” – сказала вона. Почала варити борщ. “Мамо, твій рецепт,” – прошепотіла, ріжучи овочі. Потім – вареники з картоплею. “Діти люблять з вишнею, але гості – з м’ясом.”
Прибирання тривало весь день. Вона помила вікна, витерла пил, перепрала білизну. “Квартира має блищати,” – думала Христина. “Тітка Оля завжди каже: ‘В селі все чисто, бо праця!'”
Ввечері прийшов Віталій. “Вау, як чисто! Ти героїня.”
“Дякую, але це ще не кінець. Завтра приїжджають – і почнеться роль господині. Посмішки, чай, розмови. Мене це дістало,” – зізналася Христина.
“Може, скажи їм? Що втомлюєшся,” – запропонував він.
“Не можу. Вони ж родина.”
Наступного дня, в п’ятницю ввечері, гості прибули. Христина зустріла їх на вокзалі. “Мамо, тату, тітко Олю! Як доїхали?”
“Ой, Христинко, дорога жахлива! Поїзд трясло, як у візку,” – скаржилася мама, обіймаючи доньку.
Тато, кремезний чоловік з вусами, потис руку. “Добре, доню. А де Віталій?”
“Вдома з дітьми. Ходімо, таксі чекає.”
Тітка Оля, круглолиця жінка в хустці, тягнула сумку. “Я привезла солінь, варення, мед! В місті такого не купиш.”
Вдома гості оглянули квартиру. “Ой, гарно, але тісно,” – сказала мама. “В селі хата велика.”
“Так, мамо, але тут зручно,” – усміхнулася Христина, граючи роль. “Сідайте, чай заварю.”
Діти кинулися до бабусі. “Бабусю, дідусю!”
“Онучки мої! – раділа мама. – Сашко, виріс! Аня, красуня!”
Вечеря почалася. Христина подала борщ. “Смакуйте.”
Тато скуштував. “Добрий, але в селі борщ на печі – смачніший.”
Тітка Оля додала: “Так, Христинко, але ти старалася. А вареники? З м’ясом?”
“Звичайно,” – сказала Христина, подаючи.
Розмови текли. “Христинко, а чому діти не в садку весь день? В селі ми з ранку працювали,” – сказала мама.
“Тут школа, мамо. Вони вчаться,” – пояснила Христина.
Тітка Оля втрутилася: “А Віталій? Чому не допомагає? В селі чоловік – голова.”
Віталій усміхнувся. “Я допомагаю, тітко. Але робота.”
Вікенд почався. Субота: Христина встала рано, приготувала сніданок – омлет, сирники. “Доброго ранку! Смакуйте.”
“Ой, доню, смачно, але в селі яйця свіжі,” – сказала мама.
Потім – прогулянка парком. “Дивися, тітко, Київ красивий,” – показувала Христина.
“Красивий, але шумно. В селі тихо,” – скаржилася тітка.
Вдома – обід. Христина готувала салат, м’ясо. “Мамо, допоможеш?”
“Звичайно! Але твій ніж тупий,” – сказала мама.
Вечір – ігри з дітьми. “Бабусю, пограймо в лото!” – просив Сашко.
“Граємо! Але в селі ми грали в карти,” – сміялася мама.
Христина посміхалася, але всередині кипіла. “Знову роль. Посміхайся, пригощай.”
Неділя була кульмінацією. Христина спекла пиріг. “Смакуйте!”
Тато: “Добрий, але начинка суха.”
Тітка: “Так, в селі пиріг з печі – соковитий.”
Христина не витримала. “Знаєте, це дістало! Я стараюся, а ви тільки критикуєте. Я втомилася грати господиню!”
Мама здивувалася. “Доню, ми ж любимо тебе.”
“Але дайте відпочити! Наступний раз – готель.”
Мама здивувалася. “Доню, ми не хотіли. Ми ж любимо тебе.”
Тітка: “Вибач, племіннице. В селі так прийнято – гості.”
Тато: “Ми не думали, що важко.”
Вони поговорили. “Наступний раз – готель або рідше,” – сказала Христина.
“Гаразд, доню,” – погодилася мама.
З того часу візити стали приємнішими, а Христина – вільнішою.
Юлія Хмара
