Світлиця старого батьківського дому дихала холодом і пилом. Христина, старша з-поміж трьох, стояла біля вікна, нервово зминаючи край своєї хустки.
Її обличчя було застиглим, ніби витесаним із каменю, а очі горіли рішучістю, яку дає лише крайня потреба.
— Мені хати треба, ви ж самі розумієте — четверо дітей! — промовила вона, і її голос пролунав як вирок у тиші порожньої кімнати. — Де мені їх зимувати? У найнятих кутках? На чужих лавах? Я тут народилася, я тут кожну тріщину в стіні знаю.
Павло, який до того сидів на лаві, важко спершись ліктями на коліна, підвів голову. Його очі звузилися, а на лобі виступила глибока зморшка.
— Тобі хату? — перепитав він із гіркою усмішкою. — А мені що, Христино? Мені куди голову прихилити після десяти років праці на цих землях? Я тут спину гнув, поки ти по містах за кращим життям бігала. Якщо тобі хата зі стінами та дахом, тоді все господарство моє: корова, свині та качки. Ну от і все, вирішили. І щоб завтра ж я не чув ніяких нарікань!
— Все господарство? — Христина сплеснула руками, і її голос підскочив на октаву вище. — Ти, Павле, совість маєш? Корова — це молоко для моїх дітей! Чим я їх годуватиму в цій хаті? Голими стінами? Ти хочеш забрати худобу і лишити мене з чотирма ротами без жодної копійки? Це не поділ, це розбій посеред білого дня!
— Розбій? — Павло схопився на ноги, його стілець із гуркотом відлетів до стіни. — А не розбій — забирати будинок, у який я кожен цвях власноруч забивав, поки ти листи писала про те, як тобі важко? Бери хату, живи в ній, але не смій зазіхати на моїх качок чи корову. Я їх вигодував, я за ними гній прибирав!
— Ти такий самий егоїст, як і був! — крикнула Христина, підходячи до брата впритул. — Тобі тварини дорожчі за племінників? Подивися мені в очі й скажи: «Нехай ваші діти голодують, аби в мене повний хлів був»! Скажи це!
— Не маніпулюй дітьми! — відрізав Павло, червоніючи від гніву. — Ти хочеш і хату, і корову, і ще, мабуть, щоб я тобі дрова на зиму рубав? Може, мені ще й піти в найми, щоб тобі податки платити?
Саме в цей момент двері скрипнули, і до хати повільно ввійшла Тетянка, наймолодша сестра, про яку вони, здавалося, геть забули в розпалі сварки. Вона зупинилася на порозі, тримаючи в руках маленький кошик, і глянула на розлючених родичів своїм лагідним, але проникливим поглядом.
— А про мене, сестру, ви не забули часом? — зайшовши до хати, тоненьким, але крижаним голосом сказала Тетянка. — Бачу, ви вже все поділили. Одному — стіни, іншому — м’ясо. А мені що? Повітря з батьківського саду в баночку закатати?
Христина і Павло замовкли, наче на них вилили цебро холодної води.
— Тетянко, ти ж ще молода, тобі ще… — почала було Христина, але сестра її перебила.
— Що мені? Мені ще життя влаштовувати? Так саме тому мені й потрібна моя частка! Ви тут кричите про справедливість, а самі поводитеся як шуліки над здобиччю. Павло забирає худобу — добре! Христина забирає хату — нехай! А де моя земля? Де та частина городу, що виходить до річки? Чи ви думали, що я в місті заміж вийду і про село забуду?
— Та навіщо тобі той город, Тетяно? — буркнув Павло, витираючи піт із чола. — Ти ж рук не хочеш бруднити. Ти ж у нас «панночка».
— Панночка чи ні, а право маю таке саме, як і ви! — Тетянка зробила крок вперед, і її голос налився силою. — Якщо ви зараз же не припините цей базар, я подам у суд. І тоді ні хати не буде, ні худоби — все піде на мито та на адвокатів. Ви цього хочете? Щоб чужі люди наші статки розтягли?
— Судом лякаєш? — Христина притисла руки . — Рідну сестру? Я ж тобі колиски гойдала, я тобі коси заплітала!
— А тепер ти готова мене без копійки залишити заради зайвої кімнати! — відпасувала Тетянка. — Де ваша любов? Де те, що батько казав перед смертю? «Тримайтеся купи», казав він. А ви що робите? Гризетеся за качок і цеглу!
— Я не віддам город, — вперто сказав Павло. — Там найкращий чорнозем. Якщо я віддам город, то де я буду пасти ту корову, яку вигриз у Христини?
— Тоді ділимо інакше! — Христина знову пішла в атаку. — Тетяна бере город, але тоді Павло віддає мені половину сіна і дві свині, щоб я могла їх продати й купити дітям одяг. А Павло нехай забирає хлів і будує собі там що хоче!
— Хлів? Ти пропонуєш мені жити в хліві поруч із качками? — закричав Павло так, що шибки задзвеніли. — Ти зовсім з глузду з’їхала від своєї жадібності?
— А ти від своєї черствості! — не лишалася в боргу Христина.
Тетянка сіла на стілець посеред кімнати й спокійно спостерігала за ними.
— Кричіть, кричіть, — тихо промовила вона. — Тільки знайте: поки ви тут воюєте за кожну качку, хата пустує, дах починає протікати, а корова в хліві вже дві години не доєна. Ви не спадок ділите, ви пам’ять про батьків руйнуєте.
У хаті знову запала тиша. Лише важке дихання Павла та далеке крякання качок на подвір’ї порушували цю гнітючу атмосферу.
Кожен стояв у своєму кутку, переповнений образою, але слова наймолодшої сестри посіяли перше зерно сумніву в їхній «правоті». Проте до справжнього миру було ще дуже далеко — попереду була довга ніч розмов, взаємних докорів і важких компромісів.
Ніч опустилася на село, але в старій хаті вогонь не згасав. Тетянка сиділа за столом, підперши підборіддя руками, і спостерігала, як Христина міряє кроками світлицю, а Павло запекло шкрябає щось олівцем на клаптику газети.
— Ось, дивись! — Павло тицьнув папірець Христині під ніс. — Якщо я віддаю тобі хату і сарай, то забираю весь реманент. Плуг, сівалку, косарку — все моє. І корова, само собою. А сіно, що на горищі, ділимо навпіл. Це моє останнє слово, Христино. Не згодна — пали вогонь, будемо до ранку сидіти.
Христина зупинилася, очі її блиснули в напівтемряві.
— Плуг? — вона ледь не захлинулася від обурення. — А чим я буду город орати, га? Руками гребтиму? Ти забираєш реманент, забираєш тяглову силу, а мені лишаєш порожні стіни й піч, яку ще треба перекласти! Ти хочеш, щоб я дітей у плуг запрягала?
— А ти хочеш, щоб я голими руками в полі працював? — гаркнув Павло, знову закипаючи. — Ти хату отримуєш, жінко! Готовий дах! А я під старість маю на пустирі курінь будувати? Ти про мою долю подумала, чи тільки про свої пелюшки та каші?
— Твої «курені» — це твої проблеми, ти чоловік! — відрізала Христина. — У тебе руки є, збудуєшся. А в мене четверо малих, і найстаршому тільки десять! Як я без інструменту виживу? Тетяно, ну хоч ти йому скажи!
Тетянка повільно підвела очі. Її спокій дратував обох навіть більше за сварку.
— А що мені казати? — тихо мовила вона. — Ви вже й плуг розпиляли, і сіно переполовинили. Тільки от що я вам скажу: город біля річки, про який я згадувала, — він без воза і коня нічого не вартий. Тож, Павле, якщо ти забираєш реманент, то будеш мені щовесни орати безкоштовно. А ти, Христино, якщо хочеш жити в цій хаті, будеш мені частку врожаю віддавати за те, що я на свої метри не претендую.
Павло аж підскочив на лаві:
— Безкоштовно орати? Ти що, сестро, блекоти об’їлася? Я солярку купую, я спину гну, а ти будеш на печі лежати й чекати, поки я тобі ниву переверну? Та де це бачено!
— А де бачено, щоб молодшу сестру без посагу лишали? — Тетянка випрямилася, і її голос став твердим, як криця. — Ви хочете все і відразу. Павло хоче бути господарем без землі, Христина — матір’ю без обов’язків перед ріднею. Ви ж як вовки! Батько б там перевернувся, якби почув, як ви тут за іржаву косу торгуєтеся.
— Я не про косу торгуюся, а про виживання! — вигукнула Христина, і в її очах нарешті з’явилися сльози, але не від слабкості, а від люті. — Ти, Тетяно, ще не знаєш, що таке, коли діти їсти просять, а в тебе в коморі лише миші вінчаються. Павло — сухар! Йому аби залізо в сараї блищало, а на рідню йому начхати!
— Хто сухар? Я сухар? — Павло вдарив кулаком по столу так, що склянка з водою здригнулася. — Та я вам обом останню сорочку віддавав, коли ви вчитися їздили! Хто гроші слав? Хто батькові ліки купував? Тепер я ворог, бо не хочу з протягнутою рукою під церквою стояти? Бери, Христино, свій плуг! Бери й корову! Забирай усе, хай я піду світ за очі з одним вузликом, раз ти така бідна й нещасна!
— Не треба мені твоїх подачок! — заверещала Христина. — Ти даєш, а потім усе життя дорікати будеш! Я хочу, щоб усе було по закону і по совісті!
— По совісті вже не буде, — холодно перебила Тетянка. — Совість ви ще ввечері за порогом залишили. Тепер лишився тільки розрахунок. Павле, віддай їй корову, але забирай коня і воза. Христино, ти береш хату, але Тетянина частка городу — недоторканна, і допомагати обробляти її будеш ти. А реманент нехай лишається спільним. Хто перший встав — того й плуг на сьогодні.
Брат і сестра перезирнулися. В повітрі висіла важка, густа ненависть, змішана з безвихіддю. Кожен розумів, що це єдиний шлях не залишитися взагалі ні з чим, але жоден не хотів визнавати поразки.
— Спільний реманент? — процідив Павло. — Та вона ж його зламає в перший же день і не зізнається.
— Я зламаю? — Христина вхопилася за спинку стільця. — Це ти його заіржавіти згноїш у своєму новому хліві!
— Досить! — Тетянка встала і загасила лампу. — Завтра вранці підемо до нотаріуса. А зараз спіть. Якщо зможете, звичайно, після всього, що одне одному наговорили.
У темряві було чути лише, як за вікном вітер хитає старе яблуневе гілля, що билося об скло, ніби дух старого господаря намагався достукатися до зачерствілих сердець своїх дітей.
Валентина Довга
