― Хто батько твоєї дитини? Я тебе питаю! Від кого ти носиш дитину? ― батько суворо дивився на вісімнадцятирічну Варю.
Дівчина сиділа на дивані, опустивши голову, і витирала сльози. Тато нічого їй не робив, тільки сварив, але й цього вистачило, щоб розплакатися.
― Тату, я його люблю, ― промовила вона, хлипаючи.
― Та що ти знаєш про кохання! Ти ще життя не бачила! Ти школу тільки минулого місяця закінчила, що ти далі робитимеш? На що жити з дитиною?
Варвара упермо кивнула головою й ковтнула сльози. Вона знала, що батько не любить, коли вона плаче, тому спокійним тоном промовила:
― Тату, ми з Льошою все вирішили. Він піде працювати, а я буду дитину виховувати. В три роки віддам у садочок і буду вчитися.
― А Льоша твій на собі все тягтиме? Його батьки-то в курсі такого «щастя»?
Варя трохи почервоніла, але потім знизала плечима.
― У нього тільки бабуся, вона вже все знає. Ми з Льошкою їй учора все розповіли. Вона поплакала спочатку, потім сказала, що робити вже нічого й щоб ми самі розбиралися зі своїм життям.
― Права його бабуся. Робити вже точно нічого…
Костянтин Олегович важко зітхнув, дивлячись на доньку. Коли вона сказала, що у неї є новина, яку їм треба обговорити, він навіть не думав, що звістка виявиться такою несподіваною. Ні, звичайно, у появі дитини не було нічого поганого, але й Варя, і її хлопець були ще такими молодими.
Варя була вже на п’ятому місяці, тому треба було потроху готувати її до нового життя. Дівчина спеціально тягнула так довго з новиною, а сам Костянтин Олегович нічого й не помічав. Він майже й не бачив доньку — багато працював.
«Була б моя дружина тут, ― гірко подумав Костянтин Олегович, розглядаючи доньку й думаючи, що з нею робити. ― Людочка не допустила б такого». Він ще раз зітхнув, потім промовив:
― Ви одружуватиметесь?
― Так, звичайно!
Костянтин Олегович знову пройшовся по кімнаті, потім кинув:
― Варю, от що ви наробили, а? Вам обом вчитися треба, а ви життя своє губите! Ви ж обидва без освіти залишитесь! Усе життя потім мучитиметесь.
― Тату, не кажи так! У нас з Льошею все буде добре!
― І де твій Льоша? Вже хотілося б з ним познайомитися!
Варя посміхнулася крізь сльози. Це було добрим знаком. Значить, батько поступово звикає до думки, що у неї буде дитина. Звичайно, він сварив, але Варя знала, що так усе й буде, тому не дуже засмутилася.
― Якщо хочеш, він прийде до нас ввечері. І ми всі втрьох спокійно побалакаємо.
― Щодо «спокійно» обіцяти не буду!
― Тату, він мій майбутній чоловік, тож не сварися з ним, будь ласка!
Костянтин Олегович сердито подивився на доньку. Йому навіть не хотілося думати про те, що його маленька дівчинка вже виросла настільки, що скоро сама народить йому онука чи онуку. Від цієї думки він несподівано розчулився й вийшов із кімнати, щоб не показувати своїх почуттів.
Варя провела його поглядом, потім швидко взялася писати повідомлення Льоші. «Тато все знає, чекаю тебе сьогодні вечором. Буде важлива розмова, але боятися нічого. Люблю тебе».
Вона відправила повідомлення й взялася чекати відповіді. Прочекала весь день, але її все не було, і Варя схвилювалася. До того ж тато вже двічі питав, о котрій прийде наречений. А вона навіть не знала, що відповісти.
― Тату, я піду прогуляюся, ― нарешті, наважилася Варвара.
Швидко зібралася й вирушила до дому Льоші. Спочатку двері ніхто не відчиняв, і Варя вже хотіла йти, але потім почулися кроки, і на порозі постарав її хлопець. Він сердито подивився на Варю й буркнув:
― Чого ти прийшла? Що тобі від мене треба?
Варя похитнулася, ці слова образили її.
― Льошу, ти що таке говориш?
Хлопець зморщився, йому не хотілося влаштовувати сцени в під’їзді, тому він кивнув головою в бік дверей:
― Зайди, я тобі дещо поясню.
― Ти чому на повідомлення не відповідаєш? Що з тобою трапилося?
Льоша до того не спав усю ніч і довго думав. Бабуся, яка напередодні дізналася про стан дівчини, не сварила їх, а тільки спитала, коли Варя вже пішла:
― Льошко, і навіщо воно тобі треба? Ти молодий хлопець, а життя своє зараз погубиш. Освіти не буде, роботи нормальної теж. Тільки здоров’я втратиш і час. А з Варею все одно розбіжетеся, я ж бачу, що ти не особливо її любиш. І навіщо тобі через неї себе втрачати?
― Бабу, ти що таке говориш? Я люблю Варю.
― Я ж бачу все. Ти не любиш її. Ти з неї просто з нею зустрічатися став, що тебе твоя Наталка кинула. І собі майбутнього не буде, і дівчинку обманеш. Згадай тата! Що він тобі казав?
Тоді Олексій промовчав, але він пам’ятав слова батька: «Ніколи не роби того, про що шкодуватимеш потім. Життя ― воно тільки один раз дається людині, і прожити його треба з розумом».
Льоша всю ніч мучився й думав, що робити. З одного боку, Варю було шкода, вона ж теж не винна, що в них буде дитина. Вони обоє надурнували, поклалися на удачу. Але, з другого боку, Льошка знав, що ніколи собі не простить, якщо зараз забере документи з університету й піде працювати вантажником.
Тепер, стоячи перед Варею, Льоша твердо дивився на неї й знав, що не зрадить свою мрію бути програмістом. Його вже прийняли до університету, і дитина від Варі його не зупинить.
― І чого ти мовчиш? ― у голосі Варвари почулися сльози. ― Прийдеш сьогодні ввечері чи ні? Тато чекає тебе!
― Я не прийду! ― голос Льоші звучав глухо.
― Чому? ― Варя відступила. ― Ти злякався? Але мій тато тобі нічого не зробить. Він уже змирився!
Льоша поморщився й пояснив:
― Я не боюся твого батька, але одружуватися на тобі я не буду. Я вступив до університету й буду вчитися. Мені зараз не про дітей треба думати, а про своє майбутнє!
Варя наче не зрозуміла з першого разу, що говорить її вже колишній наречений, і перепитала:
― Не одружишся?..
― Ні! Я тебе не люблю! Іди звідси й більше не з’являйся! Я від’їжджаю й не повернуся.
Варине обличчя зблідло, а по щоках побігли сльози. Вона з труднощами усвідомила слова Льоші, який на мить навіть пожалкував про свою грубість. Потім Варвара відміряла хлопцеві дзвінку ляпаса, розвернулася й вибігла з квартири.
Олексій спочатку штовхнувся за нею, але потім тихо пробурмотів: «Слушно мені! Сам заслужив!», захлопнув двері й із сумом подивився кудись у порожнечу. Він не хотів, щоб усе так вийшло, і навіть шкодував Варю, але залишитися з нею й виховувати дитину не міг. Льоша знав, що батько Варі допоможе їй, тому не хвилювався з цього приводу.
А Варя повільно йшла вулицею. Однією рукою вона повільно гладила живіт, наче захищала малюка. Чомусь Варя була твердо впевнена, що там хлопчик. Вона навіть хотіла назвати його Олегом ― на честь дідуся, якого дуже любила. Іншою рукою Варвара змахувала сльози.
― Яка я дурна! ― прошепотіла вона сама собі. ― Знала ж, що Льоша любить іншу.
Вона купилася на гарні слова хлопця, який не любив її, а просто хотів потішитися. Коли Льоша дізнався, що вона при надії, він дуже злякався, але удав, що все добре. Мабуть, це суперечило його сумлінню.
― Зате кинути мене йому сумління чудово дозволило, ― сумно сказала Варя.
Вона не хотіла йти додому. Розуміла, що батько побачить її й зрозуміє, що щось трапилося. Вислуховувати повчання й крики Варі зовсім не хотілося. Вона довго гуляла вулицями міста й дуже втомилася. Телефон залишила вдома, тож ніхто їй не заважав думати. Правда, думки в голову не йшли, зате вперто лізли Льошині слова про кохання й спогади, як вони разом проводили час.
Додому Варвара прийшла пізно. Костянтин Олегович зустрів її сердитими словами:
― Я так розумію, вам з Льошею тоді не вистачило часу? І де він? Злякався мене? Коли я познайомлюся із зятем?
― Тату, Льоша не прийде, ― Варвара намагалася говорити спокійним тоном, але розуміла, що в неї погано виходить і її голос тремтить.
― Чому? ― Костянтин Олегович уважно подивився на доньку й зрозумів, що вона плакала. ― Що трапилося, Варе? Він тебе образив?
Варя похитала головою й хотіла щось сказати, але потім знову розплакалася. Костянтин Олегович тихо вилаяся, підійшов до доньки й обійняв її, як колись у дитинстві. Варвара вдячно втулилася в його плече й якийсь час тихо плакала, а батько гладив її по спині й лагідно щось шепотів.
Нарешті, Варька затихла й трохи відступила від тата. Той уже все зрозумів, але все-таки сказав:
― Тепер підемо на кухню, вип’ємо чаю, ти, напевно, голодна. І спокійно побалакаємо. Ти мені все розповіси, і ми подумаємо, що будемо робити далі.
Через півгодини вони сиділи за столом і мовчали. Костянтин Олегович навіть не знав, що робити. За цей день життя перевернулося, і чоловік розгубився. Варя неправильно розцінила його мовчання й тихо сказала:
― Тату, я знаю, що ти сердишся. Але, будь ласка, не виганяй мене. Малюк не зробив нічого поганого! Не треба сердитисяч на нього. Я буду багато працювати, буду мити підлоги, буду нянечкою чи доглядальницею. Я все…
― Ти що таке говориш, доню? ― перебив Костянтин Олегович. ― Хто ж тебе виганяє? Як ти могла таке подумати? Я ж тебе люблю! І малюкові буду радий! Просто це все несподівано для мене.
― Правда?
― Звичайно! Ти, може, своє життя й зіпсувала, але наче моя любов від цього меншою стала! Просто треба буде трохи більше попрацювати, приготувати дитячу. Слухай, я тебе стільки років виховував і годував, невже ще з одним не впораємося з тобою разом?
― Тату, дякую! ― Варині очі вперше за день радісно засяяли.
― Доню, ти, головне, не переживай, більше відпочивай і народи мені здорового онука.
Костянтин Олегович знав, що попереду буде ще багато проблем і клопотів, але кидати доньку й онука він не збирався.
― Тату, я малюка хотіла Олегом назвати, ― зізналася Варя.
― Так? Це ж круто! Будемо сподіватися, що він буде схожий на свого прадіда!
― Або діда, ― Варя вдячно дивилася на тата.
Той усміхнувся доньці й раптом відчув приплив сил. Він знав, що заради своєї принцеси зробить усе. Хай вона й наробила помилок, але всі колись спотикаються. Головне, що вони є один в одного, і скоро в їхній родині буде поповнення.
― Треба буде вибрати кольори для дитячої та ліжечко купити з візочком, ― пробурмотів Костянтин Олегович, намагаючись позбутися сентиментальних думок.
― Так, а ще пелюшки, і розпашонки, і підгузки, і ще купу всього!
Костянтин Олегович похитав головою й усміхнувся:
― А я-то думав, що мені на пенсії нудно буде!
― Тобі на пенсію ще рано! І занудьгуватися я тобі не дам!
― Та я в цьому й не сумніваюся вже!
Кухню наповнив сміх батька й доньки, які знали, що зможуть вистояти в труднощах і будуть триматися разом, адже вони одна родина й люблять одне одного.
