Олексій розвалився на стільці з блідо-рожевою оббивкою, закинувши ногу на ногу так, що брудний кросівок майже торкався краю щойно вимитого кухонного столу.
У руці він крутив запальничку, яка з неприємним клацанням раз по раз видавала короткий язик полум’я.
— Ну, Оленко, ти ж доросла жінка, маєш розуміти, — ліниво протягнув він, навіть не дивлячись на господарку дому. — Ми з Христиною вирішили, що пора виходити на новий рівень.
Скільки можна гроші на оренду викидати? Це ж фінансова безграмотність! А у вас із Вадимом три кімнати. Оця кутова, де в тебе майстерня, взагалі половину тижня стоїть зачинена. Навіщо простору пустувати?
Олена завмерла з порцеляновим заварником у руках. На мить їй здалося, що гарячий пар, який підіймався від трав’яного чаю, просто затуманив їй слух. За вікном шумів вечірній затишний Київ, на плиті допікався пиріг, а прямо перед нею розгортався сценарій якогось абсурдного фільму.
Вона повільно повернула голову до чоловіка. Вадим інтенсивно вивчав малюнок на своїй серветці, наче там були зашифровані секрети всесвіту. Його вуха помітно почервоніли, але він мовчав.
— Олексію, — голос Олени прозвучав тихо, але в ньому вже прокинулися небезпечні сталеві нотки. — Ти живеш у нас чотири місяці. Чотири. Коли твоя мама благала нас пустити тебе «на два тижні, поки зорієнтуєшся в столиці», ми погодилися. За цей час ти не знайшов ні роботи, ні житла. І тепер ти плануєш привести сюди свою дівчину?
— Ой, ну починається! — Олексій роздратовано закотив очі й нарешті сховав запальничку. — «Не знайшов, не влаштувався»… Я шукаю проект, який буде відгукуватися моїй внутрішній філософії! Я не збираюся за копійки сидіти в офісі з дев’ятої до шостої, я творча людина, мені потрібен простір.
А у Христини зараз криза, вона з батьками розсварилася вщент. Мені що, на вокзал її везти? Чи під міст? Ти пропонуєш мені кинути кохану людину в біді?
— Я пропоную тобі згадати, що ти в гостях, — Олена з глухим стуком поставила заварник на стіл. — Христинині кризи — це питання Христини та її батьків. У нас своя родина, свій графік і свої плани. Моя майстерня — це не просто «кутова кімната». Я дизайнер, я вечорами й ночами там працюю, там мої ескізи, тканини, дорогі швейні машини й комп’ютер.
— Лєночка, ну послухай, — нарешті подав голос Вадим, так і не підвівши очей. — Простір дійсно дозволяє. Ну що тобі варто перенести ноутбук і поточну роботу в нашу спальню? Молоді люди поживуть усього пару місяців, зберуть кошти на перший внесок за оренду і з’їдуть. Це ж мій рідний брат, Олено. Я не можу виставити його на вулицю, як собаку. Мама дізнається — у неї знову серце схопить.
Олена подивилася на чоловіка таким важким, крижаним поглядом, що той мимоволі зщулився. Вона згадала кожну гривню, яку відкладала на цю квартиру протягом семи років до їхнього знайомства.
Згадала свої дві роботи, хронічне недосипання, відмову від елементарних речей і той день, коли вона тримала в руках ключі від власного, вистражданого житла. Вадим прийшов сюди три роки тому — з однією валізою, колекцією настільних ігор та великими планами на майбутнє. І тепер він із дивовижною легкістю розпоряджався її фортецею.
— Вадиме, вийди зі мною на хвилину. Зараз же, — скомандувала вона й попрямувала до спальні.
Щойно двері зачинилися, Олена повернулася до чоловіка, ледь стримуючи тремтіння в голосі:
— Ти при своєму розумі?! Які «пару місяців»? Твій брат за чотири місяці не купив у цей дім навіть буханки хліба. Продукти зникають із холодильника зі швидкістю світла, комунальні послуги виросли вдвічі, а я маю терпіти тут сторонню дівчину, яку взагалі ні разу не бачила?
— Лєно, ну не будь такою жорстокою, — Вадим спробував узяти її за руки, але вона різко відсахнулася. — Олексію потрібна підтримка, він зараз уразливий.
А Христина, мама казала, дуже тиха, вихована дівчинка. Вони сидітимуть у кімнаті, ти їх навіть не помітиш. Ну, будь ласка, давай зробимо добру справу. Мама сьогодні телефонувала, у неї знову тиск під двісті через переживання за Альошу. Ти ж не хочеш бути причиною її хвороби?
Згадка про свекруху, Ніну Павлівну, була улюбленим емоційним шантажем Вадима. Олена заплющила очі. Вона так довго намагалася побудувати хороші стосунки з його родиною, що цей страх «бути поганою» вже став її слабкістю. І Вадим цим користувався.
— Добре, — скрізь зуби процідила Олена, відчуваючи, як усередині все протестує проти цього рішення. — Один місяць. Рівно тридцять днів. Жодних вечірок, жодної гучної музики, ніякого безладу.
Майстерню я повністю не звільняю — мій робочий стіл і машинки залишаються там, мені потрібен доступ до них у будь-який час. Нехай сплять на розкладному дивані.
Вадим просіяла, швидко чмокнув її в щоку і вилетів із кімнати, вигукуючи: «Альоха, з тебе могорич, ми домовилися!». Олена залишилася стояти перед дзеркалом, дивлячись на свої втомлені очі.
Вона знала, що робить колосальну помилку, але сил сперечатися з двома маніпуляторами цієї миті просто не було.
«Тиха й вихована» Христина з’явилася наступного вечора. Вона виглядала як виклик усьому консервативному світу: яскраво-рожеве волосся, масивний пірсинг у носі, ультракоротка спідниця та дві валізи розміром із невеликі холодильники. Вона переступила поріг так, ніби робила величезну послугу цій квартирі.
— Привіт усім, — кинула вона крізь жувальну гумку і, навіть не подумавши роззутися, покотила свої гігантські валізи по світлому, ідеально чистіому паркету прямо вглиб коридору. — Ой, а де тут наша кімната? Альош, помагай, у мене руки відвалюються.
Олена, яка весь день готувала квартиру до прийому гостей і намагалася налаштувати себе на позитив, відчула, як посмішка миттєво зникає з її обличчя.
— Добрий вечір, Христино, — стримано промовила вона, виходячи в коридор. — У нас у домі прийнято знімати взуття біля порога. І, будь ласка, зверни увагу на колеса валіз — вони залишають брудні смуги на підлозі.
Дівчина зупинилася, окинула Олену поглядом із ніг до голови й ледь помітно пирхнула:
— Та гаразд вам, не переживайте так, витру я потім. Альоха, ну де ти там застряг? Неси другу сумку, вона реальна важка!
Це «потім» не наступило ні через годину, ні наступного дня. Брудні сліди Олена врешті-решт витерла сама, бо просто фізично не могла терпіти хаос у власному домі.
Перші три дні минули відносно тихо, якщо не враховувати того, що Христина окупувала ванну кімнату по дві години вранці та ввечері. Після її візитів там залишалися стійкий шлейф ядучих парфумів, калюжі на підлозі та порожні флакони від дорогого оливкового гелю для душу, який Олена купувала виключно для себе. Але справжня буря вибухнула в суботу.
Олена прокинулася о дев’ятій ранку — це був єдиний день на тижні, коли вона могла дозволити собі поспати довше після виснажливих нічних замовлень. Проте її розбудив не будильник, а дикий регіт, гуркіт посуду та різкий, задушливий запах гару.
Стрибнувши в халат, вона вибігла на кухню і завмерла від шоку.
Кухонний стіл, який завжди виблискував чистотою, був заляпаний чимось липким, всюди валялися крихти, відкриті банки з варенням та пролита кава.
У мийці височіла гора брудного посуду, яка за формою нагадувала карпатську вершину. А біля плити стояла Христина в одній лише розтягнутій футболці Вадима, яка ледве прикривала її стегна.
У руках дівчина тримала улюблену млинцеву сковорідку Олени з дорогоцінним антипригарним покриттям і шкребла її металевою виделкою, намагаючись віддерти чорне вугілля.
— Що тут відбувається?! — голос Олени здригнувся від люті, яку вона вже не могла контролювати.
— О, прокинулися, соні! — Олексій, який сидів за столом і пив пиво (!) о дев’ятій ранку, весело замахав рукою. — А ми тут романтичний сніданок організували. Христя вирішила млинців посмажити, але щось пішло не так. Тісто у вас якесь браковане, борошно не тієї марки, мабуть. Все пригоріло нанівець.
Олена підскочила до плити й буквально вихопила сковорідку з рук дівчини. Дно дорогого посуду було повністю покрите глибокими сріблястими подряпинами. Вона була зіпсована назавжди.
— Хто тобі дозволив брати цю сковорідку?! — закричала Олена, втрачаючи самовладання. — І чому ти шкребеш її металом?! Ти взагалі знаєш, що таке тефлон?!
Христина зневажливо надула губи й відступила на крок, склавши руки на грудях:
— Та чого ви репетуєте через якесь залізяччя? Ну подряпала трохи, велика біда! Не будьте такою скупою, Олено. Ми, між іншим, і на вашу долю хотіли залишити, якби вони вийшли. А ви відразу з криками кидаєтесь. Жіноча солідарність, чи як там у вас?
— Не смій зі мною так розмовляти в моєму домі! — Олена аж зблідла. — Негайно приберіть цей жах. Очистіть стов, вимийте посуд і щоб через десять хвилин тут було чисто!
— Ой, які ми нервові, просто жах, — Христина демонстративно закотила очі й повернулася до Олексія. — Альош, ходімо в кімнату. Мені тут повітря не вистачає, весь настрій зранку зіпсували своєю істерикою.
Вони гордо покинули кухню, гупнувши дверима майстерні. Олена залишилася стояти посеред розгромленого приміщення, стискаючи в руках зіпсовану сковорідку. У цей момент із ванної кімнати, де він успішно перечікував конфлікт, боязко визирнув Вадим.
— Вадиме, це межа, — тихо, але так, що кожне слово карбувалося в повітрі, сказала Олена, навіть не повертаючись до нього. — Це був останній раз. Якщо вони ще хоч раз зіпсують мою річ або дозволять собі хамство в мій бік — вони вилетять звідси в ту ж секунду.
— Лєночка, ну вона ж молода, не вміє ще господарювати, не привчена… — почав виправдовуватися Вадим, підходячи ближче. — Я поговорю з Олексієм, чесно. Ну не кричи так, сусіди почують. Сковорідку нову купимо, я дам гроші, обіцяю.
— Справа не в грошах і не в сковорідці, Вадиме! Справа в елементарній повазі! Це мій дім, я тут господарка, а не обслуга для твоїх невдячних родичів!
Наступний тиждень перетворився для Олени на справжнє пекло. Вона намагалася максимально затримуватися на роботі, брала додаткові зустрічі з клієнтами в кафе, аби тільки не повертатися додому.
Кожен вечір приносив нові «сюрпризи». То свіжоприготований суп, якого мало вистачити на три дні, повністю зникав із холодильника, а каструля залишалася порожньою на плиті.
То вся підлога у ванній була завалена мокрими, кислими рушниками. То о першій ночі з майстерні доносилися баси та звуки комп’ютерних ігор.
Олексій остаточно відчув себе королем ситуації. Він цілі дні проводив на дивані, підключивши без дозволу свою ігрову приставку до великого плазмового телевізора у вітальні.
При цьому він не втомлювався годинами розповідати Вадиму про свої майбутні «мега-стартапи» та інвестиційні плани, які от-от зроблять його мільйонером.
Христина теж не обтяжувала себе ні навчанням, ні роботою — вона просто ліниво мігрувала між диваном і кухнею, беззупинно базікаючи по телефону на підвищених тонах.
Кульмінація цього абсурду настала в четвер. Олена поїхала в одноденне відрядження до Житомира і повернулася пізно ввечері, знесилена після важких переговорів та дороги. Вона відкрила вхідні двері, зробила крок у темний коридор і ледь не розбила ніс, перечепившись об якусь масивну перешкоду.
Увімкнувши світло, Олена заніміла від обурення.
Посеред коридору, прямо на брудній підлозі, стояли три величезні картонні коробки. З однієї з них стирчали її улюблені книги з мистецтва та дизайну.
Поруч, абияк кинуті в купу, валялися її папки з кресленнями, дорогі лекала та зразки тканин. А зверху на всьому цьому хаосі, ледь не падаючи, лежав її робочий комп’ютерний монітор, притиснутий зверху якимось дротами.
Важко дихаючи від передчуття катастрофи, Олена кинулася до своєї майстерні. Двері кімнати були розчинені навстіж.
Її великого, важкого дубового робочого столу в кімнаті не було. Через засклені двері балкона вона побачила, що його просто випхали туди, на холод і вогкість.
На місці її робочої зони тепер стояв якийсь обшарпаний, старий комод, стіни були завішані плакатами з рок-виконавцями, на підлозі лежав брудний надувний матрац, а на розкладному дивані височіла гора брудного одягу.
На матраці сиділа Христина й незворушно фарбувала нігті на ногах яскравішим лаком. У повітрі стояв такий густий і задушливий запах ацетону, що аж виїдало очі. А Олексій у цей момент із ревом вкручував дрилем якусь полицю прямо в її дизайнерські шпалери.
— Що… що ви накоїли? — голос Олени перейшов на шепіт, але в тиші квартири він прозвучав як вибух бомби.
— О, Оленко, привіт! А ти вже повернулася? — Олексій вимкнув дриль і радісно посміхнувся, витираючи лоб рукою. — А ми тут легку перестановку зробили, оптимізували простір, так би мовити. Христі було занадто тісно, цей твій стіл дурний півкімнати займав. Ну ми його на балкон і виставили тимчасово. На вулиці ж не зима, по стоїть там трохи.
— Мій стіл… на балконі? — Олена відчувала, як у неї починає сіпатися око. — Там сиро. Це натуральний шпон, він розбухне й зіпсується за одну ніч! А монітор… Чому мій робочий монітор кинутий на підлозі в коридорі, як непотріб?!
— Ой, та що ви вічно панікуєте, — Христина з підкресленим подихом подмухала на свої нігті. — Нічого вашому столу не зробиться, зате у нас тепер просторо. Ми взагалі-то молода сім’я, нам потрібен особистий простір і комфорт. Маєте ж розуміти такі речі.
— Де Вадим? — максимально спокійно, але з такою люттю, від якої повітря навколо здавалося гарячим, запитала Олена.
— Вадос у магазин побіг, — відповів Олексій, знову піднімаючи дриль. — Хотіли наш маленький ремонт обмити. Давай з нами, якщо обіцяєш не бурчати, як стара бабця.
У цей момент клацнув замок вхідних дверей. У коридор зайшов Вадим, тримаючи в руках два важкі пакети, з яких стирчали пляшки.
— О, Лєнуська, ти вже приїхала! А ми тут, знаєш… — він миттєво замовк, зустрівшись поглядом із дружиною. Його посмішка зів’яла, а пакети в руках важко зашаруділи.
Олена повільно підійшла до нього впритул.
— Ти знав про це? — запитала вона, вказуючи рукою на коробки з її речами.
— Ну, Лєно… вони попросили, сказали, що це буде сюрприз… Хотіли як краще, облаштувати кімнату під себе, стіл же дійсно великий був…
— Великий?! Це італійський дизайнерський стіл, на який я збирала три місяці! Але справа навіть не в ньому! Ти дозволив їм викинути мої робочі речі, мої інструменти, мій комп’ютер з МОЄЇ кімнати у МОЇЙ квартирі?!
— Та чого ти кричиш, ми ж одна родина! — спробував захиститися Вадим.
— Родина?! — Олена засміялася диким, гірким сміхом. — Родина — це ти, твій нахабний брат і ця невихована дівка. А я для вас — просто безкоштовна прибиральниця, спонсор і терпило, яка має посунутися, бо «молодим треба простір»!
— Хто тут невихована дівка?! — Христина вискочила з майстерні в коридор, розмахуючи руками з мокрим лаком. — Чуєш ти, тьотю, слідкуй за своїм язиком! Ми тут затишок створюємо, намагаємося по-людськи, а від тебе тільки вічне незадоволення й бурмотіння! Скнара нещасна!
— Замовкни, — несподівано тихо, але з такою силою сказала Олена, що Христина аж поперхнулася повітрям. Усередині Олени все раптом заспокоїлося. Туман образи й сумнівів розсіявся, залишивши кришталево чітке розуміння того, що треба робити. — У вас є рівно двадцять хвилин.
— Що? — Олексій визирнув з-за плеча своєї дівчини, тримаючи дриль як безглуздий скіпетр. — Що ти мелеш?
— Двадцять хвилин, щоб зібрати всі свої манатки й звільнити приміщення, — Олена дістала з кишені мобільний телефон. — Час пішов.
— Ти що, з глузду з’їхала?! — заверещала Христина. — На ніч дивлячись?! На вулицю?! Вадиме, скажи їй! Вона взагалі хвора на голову!
Вадим переминався з ноги на ногу, переводячи переляканий погляд з брата на дружину:
— Лєно, ну давай хоча б до ранку… Ну куди вони зараз підуть, одинадцята година вечора… Ну давай спокійно поговоримо…
— Куди забажають, — Олена розблокувала екран і впевнено почала набирати номер.
— Алло, поліція? Добрий вечір. У моїй квартирі перебувають сторонні особи, які проникли до приватного приміщення, псують моє майно і відмовляються його залишати. Я єдиний власник квартири, всі документи на руках. Записуйте адресу…
Олексій миттєво зблід, а Христина задихнулася від обурення:
— Та ти… ти психічна! Поліцію на рідного брата?! Вадиме! Ти чоловік у цьому домі чи ганчірка підложна?! Зроби щось! Твою родину з гряззю змішують!
Вадим подивився в очі Олени й побачив там те, чого не бачив ніколи за всі роки спільного життя. Там не було сліз, не було вагань. Там було чітке й безкомпромісне послання: «Якщо ти зараз відкриєш рота на їхній захист — ти йдеш разом із ними».
— Олексію… Христино… — тихо, майже пошепки сказав Вадим, опустивши голову. — Збирайте речі. Ви дійсно перегнули палицю. Стіл… Лєна права, стіл дуже дорогий. І кімната її. Збирайтеся.
— Ах так?! — Олексій зі злості швирнув дриль на коробку з книгами, від чого пластиковий корпус інструменту тріснув. — Подавіться своєю квартирою! Щоб ви тут самі від своєї жовчі згнили! Я мамі все розкажу, вона дізнається, який ти брат! Стерва твоя тобою крутить, як хоче! Ноги моєї тут більше не буде!
— І слава Богу, — холодно відрізала Олена. — П’ятнадцять хвилин залишилось. Швидше ворушіться.
У квартирі почався справжній хаос. Христина з криками й прокльонами хапала свої речі, запихаючи їх у валізи впереміш із кухонними рушниками й косметикою. Олена стояла у дверях майстерні, уважно спостерігаючи за кожним рухом.
— Фен поклади на місце, — спокійно сказала вона, коли Христина спробувала кинути у валізу пристрій, що лежав на полиці. — І мій крем для обличчя витягни з кишені.
— Та потрібен мені твій крем, жаднюга! — закричала дівчина, з силою швирнувши тюбик на підлогу.
Олексій сопів, нашвидкуруч заштовхував свій одяг у рюкзак, продовжуючи бурчати про сімейну зраду, про те, що світ став жорстоким, і що Вадим більше не чоловік.
Рівно через двадцять хвилин пара стояла в коридорі з валізами. Олена відчинила вхідні двері нарозстіж.
— Таксі я вам викликати не буду, пішки дійдуть ваші благородні ноги, — спокійно сказала вона.
— Ти пошкодуєш про це, Олено! — пафосно промовив Олексій на порозі. — Ти відьма, яка зруйнувала родину! А ти, Вадиме, підкаблучник нещасний, тьху на тебе!
Важкі броньовані двері грюкнули, і в квартирі нарешті запанувала абсолютна, майже дзвінка тиша.
Олена повільно опустилася на пуфик біля дверей. Тільки зараз, коли джерело роздратування зникло, вона відчула, як сильно в неї тремтять руки. Весь гнів кудись випарувався, залишивши після себе лише тотальну, всеохопну порожнечу та дику втому.
Вадим стояв посеред коридору, все ще тримаючи в руках пакети з пивом. Він виглядав настільки жалюгідним, маленьким і розгубленим, що Олені на мить навіть стало його шкода.
— Ти… ти дійсно в поліцію дзвонила? — ледь чутно запитав він.
Олена дістала телефон і повернула екран до нього — він був заблокований, вона просто імітувала розмову.
— Ні. Але я б туди подзвонила через хвилину, якби вони не почали збиратися.
Вона підвелася й пішла до понівеченої майстерні. Монітор на підлозі мав помітну подряпину на пластиковому корпусі, на дизайнерських шпалерах зяяли дві потворні дірки від криво повішеної полиці, а повітря все ще було отруєне запахом ацетону.
— Завтра вранці ти занесеш мій стіл з балкона назад, — сказала Олена, навіть не дивлячись на чоловіка. — Якщо шпон пошкоджений — ти оплатиш реставрацію зі своїх особистих грошей, а не з нашого спільного бюджету. І ремонт у цій кімнаті робитимеш ти: купуєш такі ж шпалери й заклеюєш ці дірки.
— Звичайно, Лєно… Я все зроблю, — Вадим швидко кивнув, поставив пакети на підлогу й зробив крок до неї, але так і не наважився протягнути руку, щоб торкнутися її плеча. — Пробач мені. Я такий дурень. Я просто хотів, щоб усім було добре, щоб ніхто не сварився…
— Усім не буває добре, Вадиме, — Олена нарешті повернулася й подивилася йому прямо в очі. — Дуже часто «добре для всіх» купується за рахунок когось одного. Ти дозволив цим людям принижувати мене в моєму власному домі. Ти дивився, як вони руйнують мої речі й виживають мене з моєї кімнати, і мовчав. Ти мене не захистив.
— Я знаю. Я винен. Я просто не думав, що вони зайдуть так далеко…
— Ти чудово знав, який Олексій. Ти просто вибрав позицію «бути для всіх хорошим», тому що так зручніше. А розгрібати весь цей бруд довелося мені.
Вона розвернулася й пішла на кухню. Гора брудного посуду все ще височіла над мийкою, але тепер, без чужих людей і нахабного реготу, це була просто брудна кухня, а не поле бою.
— Все прибирати будеш ти, — кинула вона з порога. — Я йду у ванну. Коли я вийду, кухня має блищати, а цей жахливий запах пива й дешевих парфумів має зникнути.
Вадим нічого не відповів. Він мовчки зняв куртку, закотив рукава сорочки й увімкнув гарячу воду. Вперше за довгий час він не сперечався, не шукав виправдань і не скаржився на те, що втомився після робочого дня.
Шум води та тихий дзвін порцеляни здалися Олені найкращою музикою, яку вона чула за останній місяць.
Вона набрала повну ванну гарячої води, висипала туди залишки лавандової піни, яку Христина якимось дивом не встигла використати, і занурилася в тепло. Вперше за тридцять днів її тіло й розум повністю розслабилися.
Раптом на полиці завібрував її телефон. Прийшло довге повідомлення від свекрухи, Ніни Павлівни. Олена навіть не стала його відкривати.
Вона й так знала, що там написано: звинувачення в безсердечності, розповіді про раптовий серцевий напад, прокльони й нарікання на те, яку «змію» пригрів її син. Олена спокійно натиснула кілька кнопок і відправила номер свекрухи в чорний список. Туди ж полетів і номер Олексія.
«Так буде набагато краще для мого здоров’я», — подумала вона, заплющуючи очі.
Через годину Олена вийшла з ванної кімнати. На кухні панував ідеальний порядок. Посуд був вимитий і розставлений по місцях, стіл витертий до блиску.
Вадим якраз закінчував мити підлогу, ретельно протираючи кожен куток біля плінтуса. Побачивши дружину, він випрямився і витер піт із чола.
— Я вже все закінчив. Сміття виніс на вулицю. Стіл з балкона повернув на місце… Там дійсно є невелика подряпина на ніжці, але я завтра куплю спеціальний віск і все виправлю. Монітор я підключив — екран цілий, усе працює, тільки на пластику ззаду слід залишився.
Олена підійшла до фільтра, налила собі склянку води й уважно оглянула приміщення. На кухні знову пахло затишком і чистотою.
— Добре, — коротко відповіла вона.
— Лєно… — Вадим зробив невпевнений крок у її бік, заглядаючи в очі. — Ми ж… ми ж не розлучаємося через це?
Олена зробила ковток води й подивилася у вікно. За склом світилися вогні нічного міста, відбиваючись у калюжах від весняного дощу.
— Поки що ні, — відповіла вона після тривалої паузи. — Але відсьогодні у тебе починається випробувальний термін. І запам’ятай раз і назавжди, Вадиме: ще одна спроба влаштувати тут благодійний фонд для твоїх родичів — і наступна валіза на сходах буде твоєю.
— Я все зрозумів. Клянуся тобі, цього більше ніколи не повториться.
— Побачимо.
Вона допила воду й пішла до спальні. Цієї нічної пори вона спала так міцно й спокійно, як ніколи раніше, розкинувшись на ліжку «зіркою», і жодні кроки чи чужі голоси в коридорі більше не турбували її сон.
Вранці Олена прокинулася від неймовірного аромату свіжої кави. Вадим несміливо заглянув у кімнату, тримаючи в руках тацю. Тост був трохи пересмаженим, а кава — солодшою, ніж вона любила, але це була його щира, перша за довгий час спроба повернути її довіру.
За сніданком він тихо промовив:
— Слухай, Лєно… Я тут подумав. Може, нам сьогодні ж змінити замки на вхідних дверях? Олексій мав ключі, і в усій цій метушні я забув забрати свій дублікат. Мало що…
Олена здивовано й схвально підняла брову. Це була перша розумна й самостійна думка чоловіка за останні чотири місяці.
— Викликай майстра, — дозволила вона, роблячи ковток кави. — Просто зараз.
Життя поступово поверталося у своє звичне, спокійне русло. Звісно, довіра до чоловіка потребувала тривалого ремонту, а поранене серце — часу для повного загоєння.
Але головне Олена зробила: вона відстояла себе, свої кордони й свій простір. Вона нарешті зрозуміла одну важливу істину: інколи просто необхідно побути для когось «відьмою» та «стервом», аби захистити свій дім і власну гідність. І це точно коштувало однієї зіпсованої сковорідки та кількох метрів витрачених нервів.
Як потім по секрету розповіли Олені спільні знайомі, «ідеальна пара» Олексія та Христини розпалася рівно через два тижні після виселення.
Христина швидко знайшла собі іншого кавалера — з власним автомобілем та більшою квартирою. А Олексій, так і не знайшовши «проект своєї мрії», з ганьбою повернувся в рідне містечко до матері.
Тепер він цілими днями лежить на маминому дивані й детально розповідає всім сусідам про те, яка жахлива й жорстока жінка дісталася його братові, і як цей несправедливий світ зламав його тонку, творчу душу.
Але Олену це вже абсолютно не цікавило. Це була зовсім не її історія.
Валентина Довга
