“Хто він, батько твоєї дитини? Хіба забула, що у мене ніколи не буде дітей?”: Не повірив, пішов, та життя розставило крапки

Він і досі згадує ту осінь, коли вперше побачив Оксану. Вона йшла вулицею, раз у раз зупиняючись і щось підіймаючи з мокрого асфальту.

Що б це могло бути? – подумав. І тільки потім здогадався: каштани. Мокрі, колючі їжачки падали на землю, весело потріскуючи. Їх і збирала у свою сумочку Оксана. Щось смішне і наївне було у її постаті, щось таке, що пройти мимо Володимир не міг.

– Може, допомогти? – зупинився біля Оксани.

Дівчина посміхнулася, тепло і щиро, мов давньому знайомому:

– Вони такі кумедні. І нагадують мені дитинство. Тато майстрував нам з отаких каштанчиків всіляких звірків.

Він узяв незнайомку за руку. На дівочій долоні лежали каштани.

Шановні читачі запрошуємо вподобати нас у Telegram та Instagram

Так почалося їхнє знайомство. Потім Оксана не раз жартома казала, що саме каштани звели їх докупи. Володимирові ж було все одно. З тієї хвилини він знав, відчував: щось сталося у його житті, змінилося, і без Оксани він жити не може.

Він сказав їй усе це під час наступної зустрічі. Розповів чесно й відкрито про своє попереднє життя. Про те, що уже був одружений. З дружиною розлучився. Не тому, що Володимир пияк чи якийсь пройдисвіт. А тому, що у них не було дітей.

Дружина після відвідин усіляких лікарських світил запевнила: вона здорова, в усьому винен він, Володимир. Слyжив у нeбeзпечних для здоров’я військах, от і має результат. І хоча він пробував заперечувати, мовляв, живуть же люди без дітей, дружина була невблаганна – лише розлучення.

– Ось такий я, – завершив перед Оксаною свою сповідь. – Хоч приймай, хоч

Вона не дозволила йому продовжити. Запросила додому, познайомила з батьками. Невдовзі Володимир з Оксаною одружилися.

Тепер з відряджень його чекала ніжна і любляча дружина. І Володимир, який раніше всіляко затягував повернення додому, волів би взагалі нікуди не їздити. Якось і сказав про це шефу. Просив:

– Знайдіть для поїздок когось молодшого. А я – людина сімейна. І це моя остання тривала поїздка.

Оксана смажила йому у дорогу пиріжки, вкладала у валізу чисту білизну. Він милувався дружиною. Думав, що через роботу приділяє їй мало уваги.

– Ось побачиш, повернуся з відрядження, і все буде по-іншому. Чуєш, Оксано, – пригорнув до себе дружину.

– Справді, тоді все буде по-іншому. Все, – видихнула Оксана, ніби поставила крапку. І якось загадково посміхнулася. А, може, йому це тільки здалося?

Відрядження затягнулося. Володимир телефонував Оксані, вкотре зізнавався, як сумує за нею.

– Приїжджай швидше, тебе чекає приємний сюрприз відповідала вона йому. І Володимир не міг дочекатися закінчення відрядження. Може, Оксана нарешті знайшла роботу, про яку мріяла? – ламав голову над домашнім «сюрпризом».

І ось відрядження закінчилося, він їде додому. Зателефонував дружині. Вона, як звичайно, чекала його. Тільки що це? На столі – святкова вечеря. І Оксана вся аж світиться, навіть одягнула білу сукню, його подарунок з попереднього відрядження.

– Оце і є твій сюрприз, Оксаночко? Справді, ти для мене – найкращий подарунок у житті.

– Ні, це не зовсім так, – вивільнилася з його обіймів Оксана. – Я вaгiтна. У нас буде дитина.

Він не простягнув до неї рук. Вони якось раптом жалюгідно й безсило, мов непотрібна річ, повисли уздовж тіла.

– Чому ти мовчиш, чому? – десь здалека доносився голос Оксани. – Невже ти не радий? Я тобі все розповім.

Вона смикала його за рукав пальто, яке Володимир і досі не зняв. І раптом до нього дійшло, ніби щось прорвало.

– І хто ж він, якщо не таємниця? – відсторонив дружину.

Вона благально і нерозуміюче дивилася на нього.

– Хто він, батько твоєї дитини? Оце справді сюрприз. А я так поспішав додому. Як же це ти, Оксано, так влипла? Хіба забула, що у мене ніколи не буде дітей?

Вона щось казала, доводила, що лікарі помилилася, вела мову про якусь сумісність і навпаки, про те, що його попередня дружина – теж не свята, і могла просто його обманювати.

Це останнє зауваження чомусь геть збісило Володимира, вивело з рівноваги.

– Не чіпай її, – кричав. – Вона, принаймні, чесна жінка. А ти

Образливі слова виривалися з його уст. Він кричав і кричав, обзивав Оксану і, здається, нічого не могло його зупинити.

Оксана мовчала. Тільки щораз більше блідло її обличчя.

– То хто ж він, той, з ким ти зраджувала мене під час моїх відряджень? – не вгамовувався Володимир.

– Ти. Ти – батько моєї дитини. А тепер – іди. Назавжди. І не приходь. Ніколи.

Він зібрав речі і пішов. Усю ніч просидів у якомусь барі, запиваючи своє нещастя. Наступного дня подав шефові заяву на звільнення. Витер з мобільного номер телефону Оксани. І все-таки хтось з колег переказав, що дружина телефонувала йому на робочий, просила, аби передзвонив додому. «Для чого? Здається, ми про все поговорили учора», – подумав.

А ввечері поїзд віз його уже до батьків у село на Житомирщині.

Через деякий час від Оксани надійшов лист, потім ще один. «Повернися, повір – і ми будемо щасливі», – писала дружина.

Він не відповів. І листи перестали приходити. Лише якось поштарка принесла офіційний бланк. Оксана просила дозволу на розлучення.

Може, все і забулося б. Якби не оті прокляті відрядження. Володимир влаштувався на роботу, і вони знову з’явилися у його житті. Якось приїхав до Тернополя. Покінчивши зі справами, прогулювався вулицями міста. І раптом таке рідне, таке знайоме:

– Володю

Повернувся. Навпроти стояла вона, Оксана. Тримала за руку хлопчика. Чекайте, Володимир десь уже його бачив: цей кирпатий ніс, це густе ластовиннячко, ці веселі блакитні очі.

Господи, та це ж він сам. У дитинстві. Навіть родимка на лівій щоці. За неї завжди дражнили у школі Володимира дівчата.

Цей хлопчик схожий на нього і теперішнього. Хіба що ластовиння у Володимира менше, хіба непокірний чуб уже просвічує першими сивими волосками. І блакитні очі рідко бувають веселими.

– Оксано, це мій

Вона не дала йому продовжити. Як тоді, коли він оповідав їй про свій перший нещасливий шлюб.

Читайте також: “Їхня мати в мoгилі, як і батько. А ти ніхто, просто нянька”: Ніхто не вірив, що лікар-удівець запав на молоденьку медсестру. Батьки були проти невістки-простачки

– Це – Андрійко, – сказала. – Мій син. А он іде наш тато. Біжи, Андрійку, – підштовхнула малюка до чоловіка, що виходив з магазину. – Сьогодні в Андрійка день народження. От ми і вибралися в місто за подарунками.

– Оксано

Та вона вже не слухала його. Ішла назустріч синові і чоловіку.

А Володимир? Тепер він часто-часто приїжджає у відрядження до Тернополя. І досі згадує день, коли вперше побачив Оксану. Може, тому що надворі знову осінь. І знову падають, розбиваючись об асфальт, каштани.

А колись каштани так гарно лежали на долоні в Оксани.

Автор – Зіна КУШНІРУК