Весільний намет, прикрашений білосніжними ліліями та мереживом, мав стати оазою щастя.
— Хто зіпсував весілля, хто? — передавалося від столу до столу, наче естафетна паличка.
— Кажуть, це друзі нареченого щось не те втерли, — прикриваючи рот долонею, мовила троюрідна тітка з боку нареченої.
— Та ні, — заперечив сусід, поправляючи краватку. — Ви бачили обличчя свах? Рідні це, точно вам кажу. Рідні найболючіше б’ють.
А розпочалося все за годину до цього, коли сонце почало хилитися до заходу, а гості чекали на головний танець.
Олена та Максим, сяючі від щастя, стояли біля торта, коли до мікрофона, ледь похитуючись від надміру емоцій (і, можливо, домашнього напою), підійшла мати Олени, пані Марія.
— Я хочу сказати слово, — її голос тремтів. — Оленко, доню, я все життя поклала, щоб ти мала найкраще. Я працювала на трьох роботах, щоб цей день був ідеальним. Але чомусь на головному столі я бачу не ті квіти, які ми обирали з тобою, а ті, що захотіла твоя… нова родичка.
У наметі запала тиша. Мати Максима, пані Світлана, випрямила спину. — Маріє Іванівно, якщо ви натякаєте на лілії, то вони принаймні не викликають алергії у половини гостей, на відміну від ваших польових трав, — спокійно, але з металевими нотками в голосі відповіла вона.
— Світлано, ви вирішили командувати на весіллі моєї доньки? — Марія зробила крок уперед.
— Я оплатила половину цього банкету!
— А я оплатила іншу половину, включно з вашим сукнею, про що ви, мабуть, забули згадати! — відрізала Світлана, підводячись із місця.
Олена відчула, як холодний піт проступає під атласом сукні. — Мамо, пані Світлано, будь ласка, не треба… — прошепотіла вона, стискаючи руку Максима.
— Ні, Олено, треба! — вигукнула Марія.
— Бо твій Максим уже зараз дивиться на матір більше, ніж на тебе. Він навіть сорочку вдягнув ту, яку Світлана купила, хоча ми домовлялися про іншу!
Максим відпустив руку дружини й зробив крок до тещі. — Маріє Іванівно, при всій повазі, при чому тут моя сорочка? Ми сьогодні святкуємо створення нашої сім’ї, а не з’ясовуємо, хто купив ґудзики.
— Ось! Бачите? — Марія звернулася до гостей. — Вже захищає! А моя донька буде на другому плані все життя. Оленко, ти бачиш, у яку сім’ю ти йдеш? Тут слово матері — закон, а твоє — порожній звук!
— Це у нас закон? — Світлана сплеснула руками. — Та ви ж за останні пів року випили з мого сина всі соки своїми порадами, де їм жити і яку машину купувати! Ви навіть медовий місяць спланували в санаторії біля вашої дачі!
— Бо там чисте повітря і я зможу за ними доглянути! — закричала Марія. — Доглянути? Їм по двадцять п’ять років! Дайте їм дихати! — Світлана вже не стримувала емоцій.
Гості заціпеніли. Офіціанти з підносами завмерли біля фуршетних столів. Хтось із родичів намагався втрутитися:
— Дівчата, ну схаменіться, діти ж дивляться… — Не втручайтеся, дядьку Степане! — вигукнула Марія. — Тут вирішується доля моєї дитини! Я не дозволю, щоб її з’їла ця «ідеальна» свекруха.
Олена раптом вихопила мікрофон у матері. Її руки тремтіли, а на очах закипали сльози.
— Досить. Просто досить. Ви кажете, що робите це заради нас? Ви зруйнували цей вечір заради свого его! Мамо, ти хотіла не мого щастя, а своєї перемоги над Світланою. А ви, пані Світлано, хотіли показати, хто тут мудріший. Ви обоє… рідні люди, а поводитеся як вороги.
— Ми просто хочемо як краще… — тихо мовила Світлана, опустивши очі. — «Як краще» не буває через приниження інших, — додав Максим, обіймаючи Олену за плечі. — Весілля закінчене. Ми їдемо.
Вони пішли до виходу, не озираючись. У наметі панувала мертва тиша, яку розрізав лише звук розбитого келиха — хтось випадково зачепив стіл.
Гості почали розходитися, обмінюючись тими самими фразами, з яких усе й почалося. Правда виявилася гіркою: найближчі люди, які мали б стати опорою, стали тими, хто власноруч розбив крихке свято на друзки.
Минув місяць. Весільні сукні було сховано у шафи, а подаровані квіти давно зів’яли, проте осад тієї розмови в наметі нікуди не зник.
Олена та Максим жили у своїй орендованій квартирі, насолоджуючись спокоєм, але тиша у стосунках із батьками ставала дедалі гучнішою.
— Ми не можемо просто викреслити їх із життя, Максе, — зітхнула Олена, розставляючи чашки на кухні.
— Скоро день народження мого тата. Якщо ми не зберемо їх разом зараз, ця суперечка триватиме вічно. — Ти ж знаєш свою маму, — Максим скептично підняв брову.
— Вона переконана, що це моя мати почала першою. А моя мама вважає себе жертвою обставин. Ти впевнена, що хочеш знову влаштувати цей «ринг»?
Але план було складено. Вони запросили обох матерів на нейтральну територію — у невеличку кав’ярню на околиці міста, де не було глядачів у вигляді десятків родичів.
Першою прийшла пані Марія. Вона сіла біля вікна, стискаючи сумочку, і виглядала так, ніби готувалася до оборони фортеці. За п’ять хвилин з’явилася пані Світлана. Вона кивнула присутнім, але сіла на самому краєчку стільця, максимально далеко від свахи.
— Дякуємо, що прийшли, — почала Олена, відчуваючи, як серце калатає об ребра. — Ми не будемо згадувати, хто що сказав на весіллі. Ми хочемо поговорити про те, що буде далі.
— А далі буде те, що я не збираюся терпіти повчання, — холодно промовила Марія, дивлячись у вікно.
— Маріє Іванівно, — м’яко перебив Максим. — Давайте без ультиматумів. Ми з Оленою чекаємо дитину.
У кав’ярні наче вимкнули звук. Пані Марія різко повернула голову, а пані Світлана впустила серветку.
— Що? — в один голос перепитали вони. — Так, — усміхнулася Олена, хоча на очах з’явилися сльози.
— І ми хочемо, щоб у цієї дитини були дві люблячі бабусі, які принаймні можуть сидіти за одним столом, не намагаючись вколоти одна одну.
Пані Світлана першою порушила мовчанку. Вона потягнулася через стіл і накрила руку Олени своєю. — Оленко… це ж таке щастя. Пробач мені. Я справді так захопилася організацією того свята, що забула — воно було ваше, а не моє. Я хотіла бути ідеальною в очах людей, а треба було бути просто мамою для вас.
Марія важко зітхнула. Її войовничий вигляд кудись зник, поступившись місцем розгубленості.
— Світлано, я теж… я перегнула. Мені весь час здавалося, що Олену в мене забирають. Що якщо я не буду головною, то стану нікому не потрібною. Пробачте мені, діти.
— Мам, — Максим взяв тещу за руку. — Ви нам потрібні. Але як бабуся, а не як генерал. Ми самі маємо право на свої помилки: на неправильні фіранки, невдалі ремонти чи польові квіти на столі.
Марія глянула на Світлану. У цьому погляді вже не було вогню, лише втомлене усвідомлення.
— То що, Світлано… купуватимемо разом візочок чи знову будемо битися за колір? — з легкою усмішкою запитала вона.
— Думаю, — відповіла Світлана, витираючи очі, — цього разу ми просто дамо гроші, а колір нехай обирають батьки.
Весілля було зіпсоване, і цього вже не змінити. Але того вечора в маленькій кав’ярні почалося щось значно важливіше за ідеальне свято — справжнє порозуміння рідних людей, які нарешті зрозуміли: любов — це не контроль, а вміння вчасно замовкнути.
Минув майже рік. Тепер замість весільного намету була затишна вітальня в квартирі Олени та Максима, наповнена запахом домашньої випічки та дитячої присипки. Настав день хрестин маленького Артемка.
Гості були ті самі — найближчі родичі, які ще пам’ятали той «гучний» фінал весілля. Всі поводилися насторожено, наче ходили по тонкій кризі.
— Маріє Іванівно, передайте мені, будь ласка, цукор, — спокійно попросила пані Світлана, розливаючи чай. У кімнаті на мить стало тихо. Дядько Степан навіть припинив жувати бутерброд, чекаючи на відповідь.
— Тримайте, Світлано. І візьміть ще мій фірмовий пиріг з яблуками. Я знаю, ви такий любите, — відповіла Марія, щиро всміхаючись.
Олена з Максимом перезирнулися. Це була маленька перемога. Але справжнє випробування чекало попереду, коли зайшла мова про те, на кого ж схожий малюк.
— Ой, дивіться, які очі! Чиста Оленка в дитинстві, — вигукнув хтось із родичів. Пані Марія вже відкрила була рота, щоб підтвердити, але раптом зупинилася, глянула на сваху і сказала:
— Очі Оленчині, це правда. Але гляньте на підборіддя! Максимів характер уже видно, такий же впертий і вольовий, як у батька.
Світлана вдячно кивнула. Вона підійшла до дитячого ліжечка, де сопів Артемко. — Головне, щоб здоровий був. А чий там ніс чи вуха — то таке. Маріє, ви ж допоможете мені завтра з коляскою? Максим на роботі, а я сама не впораюся з тими новими кріпленнями.
— Звісно, прийду. Ми ж домовилися: по парних днях — ви, по непарних — я, щоб молоді могли хоч трохи виспатися, — Марія поклала руку на плече Світлани.
Раптом у коридорі щось гучно впало — це дядько Степан випадково зачепив вазу з квітами. Вода розлилася по килиму. Олена злякано здригнулася, очікуючи, що зараз почнеться з’ясування стосунків через зіпсовану річ.
— Ой, лишенько! — сплеснула руками Марія. — Нічого-нічого, — підхопила Світлана, вже хапаючи ганчірку. — Це на щастя! Кажуть, як щось розбивається на хрестинах, то дитина буде багатою. Степане, ви молодець, забезпечили малому майбутнє!
Вся кімната вибухнула сміхом. Це був той самий теплий, щирий сміх, якого так бракувало рік тому.
— Знаєш, — прошепотів Максим дружині на вухо, — я ніколи не думав, що розбита ваза може принести таку полегшення. — Бо справжня рідня — це не ті, хто не свариться, — відповіла Олена, притискаючись до чоловіка, — а ті, хто навчився збирати уламки разом.
Вечір тривав. Не було ідеальних декорацій, не було професійних тамадів чи вишуканих делікатесів. Був лише шум розмов, дзвін чайних ложок і двоє жінок, які ще нещодавно були готові до війни, а тепер обговорювали рецепт заспокійливого чаю для онука.
Правда про рідних виявилася не тільки в тому, що вони можуть найсильніше поранити, а й у тому, що тільки вони можуть по-справжньому зцілити.
Любі читачі а як ви б уникали сімейних конфліктів на великих святах? Було в когось схожі ситуації?
Олеся Срібна
