Осінній Київ виблискував у променях теплого сонця. Вулиці в центрі міста гуділи від шуму машин і поспішних перехожих, а високі хмарочоси відбивали світло, створюючи ілюзію нескінченного руху.
Яна стояла біля панорамного вікна своєї квартири на двадцятому поверсі, тримаючи в руках чашку еспресо. Її довге чорне волосся спадало хвилями на плечі, а строгий діловий костюм підкреслював струнку фігуру.
У свої 28 вона була успішною маркетологинею в міжнародній компанії, закривала угоди на мільйони й відчувала себе королевою цього метушливого світу. Але одна думка не давала їй спокою.
— І навіщо було тільки одружуватися такій красивій та успішній дівчині, як я? — пробурмотіла вона, дивлячись на місто внизу.
Її чоловік, Андрій, був добрим і турботливим, але простим інженером, який більше любив проводити вечори за книгою чи серіалом, ніж відвідувати гучні вечірки чи модні ресторани.
Яна любила його, але іноді відчувала, що заслуговує на когось амбітнішого, такого, хто відповідав би її блискучому стилю життя.
Тим часом у затишному будинку на околиці міста, де жили батьки Яни, Петро та Марія, панувала зовсім інша атмосфера. На кухні пахло свіжоспеченим яблучним пирогом, а вишиті рушники на стінах додавали тепла.
Петро, сивий чоловік із добрими очима, сидів за столом, тримаючи чашку чаю, а Марія, його дружина з теплою усмішкою і зморшками від років турбот, нарізала пиріг. Вони обоє думали про одне й те саме.
— Та коли ж ми дочекаємося онуків? — зітхнула Марія, кладучи шматок пирога на тарілку.
Петро кивнув, розмішуючи цукор у чашці.
— Я вже й не знаю, Маріє. Яна вся в роботі, Андрій теж зайнятий. Вони молоді, але час іде. Пам’ятаєш, як ми в їхньому віці вже мали двоє дітей?
— Пам’ятаю, — усміхнулася Марія, але в її очах промайнула тривога. — Яна така амбітна, але сім’я — це ж головне. Може, наступного разу, коли приїдуть, натякнемо?
— Обережно, не налякаймо їх, — відповів Петро, поправляючи окуляри. — Але сказати щось треба. Онуки — то ж радість!
У квартирі Яни тим часом пахло смаженою куркою. Андрій, високий чоловік із коротким темним волоссям і окулярами, стояв біля плити, готуючи вечерю.
Він завжди любив готувати — це був його спосіб розслабитися після роботи над складними інженерними проектами. Яна зайшла до кухні, знімаючи туфлі на високих підборах.
— Кошеня, ти сьогодні пізно? — запитав Андрій, обертаючись до неї з теплою усмішкою.
— Так, Андрію, зустріч із клієнтами затягнулася, — відповіла Яна, кидаючи сумку на диван. — Але все пройшло чудово. Ми підписали контракт на мільйон!
— Вітаю, люба! — вигукнув Андрій, обіймаючи її. — Ти в мене зірка. А я сьогодні нарешті виправив той баг у програмі, про який розповідав. Довелося повозитися, але воно того варте.
Яна посміхнулася, але в її голові промайнула думка: «І це все? Баг у програмі? А я закриваю угоди на мільйони…» Вона не хотіла його образити, бо справді любила Андрія за його спокій, надійність і турботу. Але іноді їй здавалося, що їхні світи надто різні.
Наступного дня Яна зустрілася з подругою Оксаною в модній кав’ярні в центрі міста. Оксана, яскрава блондинка в стильній сукні, уже чекала за столиком із латте в руках.
— Яно, ти виглядаєш стомленою! — сказала Оксана, обіймаючи подругу. — Робота знову?
— Так, але це добре, — відповіла Яна, сідаючи й замовляючи собі капучіно. — Ми закрили велику угоду, я отримую бонус. А в тебе як? Зустрічаєшся з тим банкіром?
— О, так! — Оксана оживилася. — Він такий амбітний, возить мене на яхтах, запрошує в ресторани з зірками Мішлен. А твій Андрій? Все ще сидить удома з книжками?
Яна зітхнула, крутячи ложечку в руках.
— Він добрий, Оксанко. Але іноді я думаю: навіщо я одружилася? Я красива, успішна, а він… ну, простий. Без цих усіх амбіцій, які є в моїх колег.
Оксана підняла брови, відпиваючи ковток кави.
— Ой, подруго, може, час подумати про зміни? Ти молода, можеш знайти когось, хто відповідатиме твоєму стилю життя. Життя одне, Яно!
Яна не відповіла, але слова подруги засіли в голові. Вона почала згадувати, як познайомилася з Андрієм п’ять років тому на вечірці в університеті.
Тоді він здавався їй милим і розумним, із ним було легко. Але тепер, коли її кар’єра стрімко йшла вгору, вона почала сумніватися, чи правильний вибір зробила.
Тим часом батьки Яни готувалися до їхнього з Андрієм візиту. Марія пекла свій фірмовий пиріг із вишнями, а Петро накривав стіл, дістаючи найкращі тарілки.
— Думаєш, скажемо про онуків? — запитала Марія, перевіряючи пиріг у духовці.
— Обережно, не налякаймо їх, — відповів Петро, розставляючи чашки. — Але натякнути треба. Вони ж не вічні молодята.
Коли Яна з Андрієм приїхали до батьків, їх зустріли теплими обіймами й запахом свіжої випічки. Яна одразу відчула себе вдома, хоча й трохи напружено через останні думки про шлюб.
— Доню, як ти? — запитала Марія, цілуючи Яну в щоку.
— Добре, мамо. Робота кипить, — відповіла Яна, сідаючи за стіл.
— А ти, зятю? — звернувся Петро до Андрія, наливаючи йому чай.
— Все гаразд, тестю. Працюю над новим проектом, — відповів Андрій, усміхаючись. — Система автоматизації для заводу. Цікава штука.
За столом розмова текла легко: говорили про погоду, нові серіали й плани на зимові свята. Але Марія не витримала й перевела розмову на те, що її хвилювало.
— Діти, а коли ж ви нас онуками порадуєте? — сказала вона, намагаючись виглядати невимушено. — Ми з татом уже старіємо, хочемо побавити малюків!
Яна закотила очі, відкушуючи шматок пирога.
— Мамо, не починай, — сказала вона, намагаючись стримати роздратування. — Ми ще молоді, кар’єра на першому місці.
— Але сім’я важливіша! — втрутився Петро, піднімаючи брови. — Пам’ятаєте, як ми з мамою вас ростили? То була радість, хоч і не завжди легко.
Андрій мовчав, але Яна відчула, як напруга повисла в повітрі.
— Тату, ми подумаємо, — сказала вона, щоб заспокоїти батьків. — Але не зараз, добре?
Марія зітхнула, але кивнула.
— Гаразд, доню. Але не затягуйте.
Вдома того ж вечора Яна не витримала. Вона сиділа на дивані, гортаючи телефон, коли раптом повернулася до Андрія, який читав книгу.
— Андрію, ти чув, що батьки знову про онуків? — сказала вона, відкладаючи телефон. — Що ти взагалі думаєш про це?
Андрій закрив книгу й зняв окуляри, уважно подивившись на неї.
— Яно, я хочу дітей, але тільки коли ти будеш готова, — відповів він м’яко. — Я не хочу тебе тиснути.
Яна зітхнула, відчуваючи, як у ній борються суперечливі емоції.
— А я не впевнена, Андрію. Я успішна, красива, у мене кар’єра на піку. Навіщо мені зараз діти? І взагалі… — Вона замовкла, але потім випалила: — Чому я одружилася з тобою? Ти не амбітний, як мої колеги. Ти не ходиш на вечірки, не закриваєш угоди. Ти просто… простий.
Андрій завмер, його обличчя стало серйозним.
— Яно, ти це серйозно? — тихо запитав він. — Я люблю тебе, підтримую в усьому. Я думав, цього достатньо. Хіба ні?
— Може, й ні, — буркнула Яна, відвертаючись. — Мені треба подумати.
Наступні дні були напруженими. Яна поринала в роботу, уникаючи серйозних розмов із Андрієм. Вона проводила вечори на ділових вечерях, де її колеги розповідали про свої амбітні плани й розкішне життя.
Це тільки підсилювало її сумніви. Андрій, своєю чергою, намагався помиритися. Одного вечора він запропонував:
— Любонько, давай поїдемо у відпустку? На море чи в Карпати. Тільки ми вдвох.
— Немає часу, — відмахнулася Яна, не відриваючись від ноутбука. — У мене презентація наступного тижня.
Батьки тим часом телефонували, відчуваючи, що щось не так.
— Доню, як справи? — запитувала Марія, намагаючись звучати невимушено.
— Нормально, мамо. Не турбуйся, — коротко відповідала Яна.
— А про онуків подумали? — не втрималася Марія.
— Мамо, досить! — різко сказала Яна й поклала слухавку.
Оксана, зустрівшись із Яною в черговий раз, тільки підливала масла у вогонь.
— Яно, ти заслуговуєш кращого! — переконувала вона. — Розлучайся, знайди когось, хто буде на твоєму рівні. Ти ж зірка!
Але одного вечора Яна повернулася додому раніше, ніж зазвичай. Вона була виснажена після чергової наради й відчувала порожнечу.
У квартирі пахло свічками й пирогом — Андрій влаштував романтичну вечерю. На столі стояли її улюблені страви: паста з морепродуктами й тирамісу.
— Що це? — здивувалася Яна, зупиняючись на порозі.
— Хочу нагадати, чому ми разом, — сказав Андрій, посміхаючись. — Пам’ятаєш наше перше побачення? Ти сміялася з моїх жартів, а я не міг відвести від тебе очей.
Яна сіла за стіл, і вони почали розмовляти. Вперше за довгий час вона відчула тепло.
— Я боюся втратити себе в шлюбі, — зізналася вона, дивлячись на нього. — Я хочу бути успішною, досягати вершин. А діти, сім’я… це ніби поставить заборону на моїх мріях.
Андрій узяв її за руку.
— Яно, ти не втратиш себе. Я поруч, щоб підтримувати твої мрії, а не заважати. Діти — це не кінець, це новий початок. Але якщо ти не готова, я почекаю.
Яна відчула, як сльози навертаються на очі. Вона згадала, як Андрій завжди був поруч: коли вона отримала першу велику угоду, коли плакала через невдачі, коли святкувала підвищення. Він ніколи не змагався з нею, а просто любив.
Наступного тижня батьки запросили їх на вечерю. Яна з Андрієм приїхали, і цього разу атмосфера була іншою. Марія помітила, що донька виглядає спокійнішою.
— Діти, як ви? — запитала вона, подаючи салат.
— Добре, мамо, — відповіла Яна, усміхаючись. — Ми з Андрієм багато говорили.
Петро підняв брови.
— І що ж ви наговорили?
— Поки що вирішили працювати над собою, — сказав Андрій, стискаючи руку Яни. — Але обіцяємо, що онуки будуть. Тільки дайте нам час.
Марія з Петром переглянулися й усміхнулися.
— Гаразд, діти. Головне, щоб ви були щасливі, — сказала Марія.
— І онуки прийдуть, коли час, — додав Петро, підморгнувши.
Минали місяці. Яна й Андрій почали більше часу проводити разом: їздили в Карпати, ходили в кіно, планували майбутнє. Яна зрозуміла, що Андрій — її опора, а не перешкода. Одного вечора, сидячи на балконі, вона сказала:
— Я люблю тебе, Андрію.
— І я тебе, Яно, — відповів він, обіймаючи її.
Батьки, дізнавшись, що стосунки в пари налагодилися, раділи. А коли через рік Яна повідомила, що чекає дитину, Марія з Петром ледь не розплакалися від щастя.
— Онуки! — вигукнула Марія, обіймаючи доньку.
— Я ж казав, що дочекаємося, — усміхнувся Петро.
Яна, тримаючи руку Андрія, зрозуміла, що шлюб — це не втрата себе, а партнерство, яке робить життя повнішим. І хоча її кар’єра залишалася важливою, вона знала, що разом із Андрієм вони створять щось більше — сім’ю, про яку мріяли її батьки.
Галина Червона
