Галя стояла біля вікна маленької квартири в старому будинку на околиці Києва, дивлячись, як Петро завантажує свої речі в стару вантажівку.
Сонце тільки-но сходило, фарбуючи небо в рожеві тони, але в її серці панувала тривога. Вона була на третьому місяці, і ця новина мала стати радістю для них обох. Але Петро, її чоловік, мусив їхати в довгу рейс – півроку за кермом через Європу, доставляючи вантажі для якоїсь фірми.
Гроші були потрібні, бо дитина на підході, а квартира потребувала ремонту.
– Галю, ти впевнена, що впораєшся сама? – запитав Петро, обіймаючи її міцно. Його руки були грубі від роботи, але в очах світилася турбота.
– Звичайно, коханий. Це ж не вперше ти їдеш. Я маю маму поруч, подруг. А дитина… вона чекатиме на тата, – відповіла Галя, намагаючись усміхнутися.
Вона не хотіла, щоб він хвилювався. Всередині ж її гризло передчуття, що все буде не так, як у всіх.
Петро поцілував її в чоло.
– Обіцяй, що дзвонитимеш щодня. І до лікаря ходи регулярно. Я повернуся з грошима, і ми все влаштуємо. Може, навіть більшу квартиру купимо.
– Обіцяю, Петрику. Бережи себе на дорозі. Не гони, як завжди.
Він засміявся, сів за кермо і помахав рукою. Вантажівка загуркотіла, зникаючи за поворотом. Галя залишилася не одна, вже билося маленьке серце. Або серця? Вона ще не знала.
Перші тижні пройшли спокійно. Галя працювала в маленькій крамничці, продаючи продукти, але незабаром відчула, що щось не так.
Втома накочувала хвилями. Вона пішла до лікаря, пані Олени, старої знайомої з поліклініки.
– Галю, сідай, люба. Давай подивимося, як там твоя крихітка, – сказала лікарка.
Екран монітора засвітився, і Галя завмерла. Замість одного дитяти, там було… чотири? Лікарка теж здивувалася, але швидко взяла себе в руки.
– Ого, Галю! Це четверня! Чотири малюки! Ти – щасливиця, але це буде непросто. Потрібен особливий догляд.
Галя розплакалася від почутого.
– Четверо? Як це можливо? Петро ж поїхав… Він не знає! Я не можу йому сказати по телефону, це ж сюрприз має бути. Або кошмар?
– Не панікуй, дівчинко. Багато жінок приводять у світ близнюків, а четверня – рідкість, але ми впораємося. Треба лягти на збереження, якщо буде потрібно. І мамі твоїй скажи, хай допомагає.
Галя вийшла з кабінету, тримаючись за стіну. Четверо дітей! Як вона впорається? Петро дзвонив щовечора, розповідаючи про дороги Німеччини, про дощі в Польщі, про смішні історії з колегами. Вона розповідала про роботу, про сусідів, але про четверню – ані слова.
– Галю, як ти там? – запитував він одного вечора, голос тремтів від втоми.
– Коханий. Все добре. Лікарка каже, що дитина здорова. А ти? Не втомився?
– Трохи. Але думаю про вас. Скоро Різдво, може, надішлю подарунки.
Вона посміхнулася в трубку.
– Не треба, просто повертайся цілим.
Мама Галі, пані Марія, дізналася про все наступного дня. Вона приїхала з села, з великими сумками продуктів.
– Дитино моя, четверо? Ти що, жартуєш? – вигукнула вона, обіймаючи доньку.
– Ні, мамо. Це правда. Але Петрові не кажи. Хочу, щоб це був сюрприз, коли повернеться.
– Сюрприз? Це ж бомба! Він зомліє. Але гаразд, мовчу. Тепер я тут, допомагатиму. Готуватиму, прибиратиму. Тобі лежати треба.
Так почалося нове життя. Галя звільнилася з роботи, бо втома стала нестерпною. Подруги приходили в гості, приносили дитячі речі.
– Галю, ти героїня! Четверо – це як виграш у лотерею, – сміялася подруга Іра, розкладаючи пелюшки.
– Або покарання. Я боюся, Іро. А якщо щось піде не так? Петро далеко, а я тут одна.
– Не одна. Ми всі з тобою. І лікарі хороші. Розповідай, як відчуваєшся?
Галя зітхнула.
– Вони рухаються, як у футбол грають. Один штовхає, інший відповідає. Ночами не сплю.
Тим часом Петро їхав через Європу. Він дзвонив з різних країн, розповідаючи історії.
– Галю, у Франції такі круасани! Привезу тобі. А як малюк?
– Добре! – відповідала вона.
Вона сміялася, але сльози котилися по щоках. Як сказати йому правду?
Місяці тягнулися. Галя лягла в лікарню на п’ятому місяці.
– Пані Галю, ваші малюки розвиваються добре. Четверо – це ризик, – сказав головний лікар, пан Ігор.
– Я розумію. Головне, щоб вони були здорові.
Мама сиділа біля ліжка щодня.
– Доню, ти сильна. Буде важко, але варто.
– Мамо, а якщо Петро не витримає? Він же мріяв про одну дитину спочатку.
– Витримає. Чоловіки – як дерева, гнуться, але не ламаються.
Подруги організовували все у лікарні. Прийшли з подарунками: чотири візочки, купа іграшок.
– Галю, уяви: чотири маленьких Петриків! – жартувала Оля.
– Або Галь! Хаос буде, – додала Іра.
– Дівчата, я вже боюся. Але радію. Вони – мій скарб.
Петро тим часом наближався до кінця рейсу. Він дзвонив все частіше.
– Галю, ще місяць, і я вдома. Куплю тобі квіти. І малюкові іграшку.
– Чекаю, коханий. Тут все готово.
Вона не брехала – кімната була заповнена дитячими речами для чотирьох.
Наближався термін. Галя відчувала, що малюки готові.
Все пройшло успішно. Чотири крихітки: два хлопчики і дві дівчинки. Вони кричали голосно, здорові, хоч і маленькі.
– Вітаю, мамо! Вони чудові, – сказав лікар.
Галя плакала від щастя.
– Дякую… Тепер Петро…
Мама тримала її за руку.
– Він приїде за тиждень. Сюрприз готовий.
Дні в лікарні були божевільними. Чотири немовлята потребували годування, переодягання, уваги.
– Ой, цей малий знову плаче! – скаржилася Галя медсестрі.
– Нормально, пані. Вони ж четверо. Давайте допоможу.
Подруги приходили допомагати.
– Галю, дай я потримаю дівчинку. Яка красуня!
– А хлопці – копія Петро.
Петро дзвонив, не підозрюючи.
– Галю, як ти? Голос втомлений.
– Все добре, просто не сплю. Чекаю тебе.
Нарешті день повернення. Петро їхав додому, серце калатало. Він уявляв, як обійме Галю з немовлям.
Двері відчинилися. В квартирі – хаос: чотири колиски, іграшки, плач.
– Галю? Що це? – вигукнув він, завмираючи.
Галя стояла з одним малюком на руках, мама – з іншим, подруги – з рештою.
– Сюрприз, коханий! Четверо!
Петро зблід.
– Четверо? Як? Коли?
Він сів на підлогу, сміючись і плачучи.
– Я думав, одна дитина… А тут…!
Малюки заплакали хором.
– Ласкаво просимо в божевілля, тату!
Петро сидів на підлозі, дивлячись на чотири маленькі личка. Двоє хлопчиків мали його ніс, дівчинки – Галин посмішку. Він не міг повірити.
– Галю, поясни! Як це сталося? Я поїхав, ти була на третьому місяці, а тепер… це?
Галя сіла поруч, передаючи йому одного сина.
– Пам’ятаєш я пішла, і лікарка сказала – четверня. Я хотіла сказати, але подумала: нехай буде сюрприз. Ти ж завжди казав, що любиш несподіванки.
– Несподіванки? Це ж не коробка шоколаду! Це чотири життя! – вигукнув він, але в очах блищала радість.
Мама Галі втрутилася.
– Петре, не кричи. Діти сплять. А Галя – героїня. Вона все пережила сама.
Подруги кивнули.
– Так, Петро. Ми допомагали, але вона не скаржилася.
Петро обійняв Галю.
– Вибач, кохана. Я вражений. Але… вони прекрасні. Як їх звати?
– Я чекала тебе. Давай разом придумаємо.
Вони сиділи всю ніч, годуючи малюків, міняючи підгузки.
– Цього хлопчика – Андрій, як мій батько, – запропонував Петро.
– А другого – Максим. Дівчаток – Анна і Софія.
– Ідеально.
Наступні дні були вихором. Петро взяв відпустку, допомагав.
– Галю, цей Максим знову голодний! – кричав він з кухні.
– Дай йому суміш. Анна спить?
– Ні, плаче. Ой, і Софія теж!
Галя сміялася.
– Вітаю в нашому світі, тату.
Сусіди приходили дивитися.
– Ого, четверня! Ви в новинах будете!
– Не треба, – відмахувався Петро. – Нам би виспатися.
Спочатку Петро намагався адаптуватися. Він узяв відпустку на місяць, щоб допомогти. Кожного ранку вставав рано, готував суміш для годування, міняв підгузки.
Але хаос був нестерпним. Чотири немовлята плакали по черзі або хором, ночі були безсонними, квартира перетворилася на поле бою з пляшками, іграшками та брудними пелюшками.
– Галю, я не можу так більше! – вигукнув Петро одного вечора, коли Андрій і Максим плакали одночасно, а дівчатка вимагали уваги. Він тримав Софію на руках, намагаючись заколисати її, але очі його були червоні від недосипання.
– Петрику, потерпи. Це ж наші діти. Вони скоро підростуть, стане легше, – відповіла Галя, годуючи Анну. Вона сама була виснажена, але в її очах горіла рішучість. Мама допомагала, але навіть з нею було важко.
– Легше? Коли? Я півроку за кермом був, мріяв про спокійне життя з тобою і однією дитиною. А тут… це ж божевілля! Я не підписувався на це!
Галя зітхнула, сльози навернулися на очі.
– Але ж це сюрприз від долі. Ми ж любимо одне одного. Разом впораємося.
– Сюрприз? Ти знала і не сказала! Я міг би підготуватися, або… або щось! – Петро поставив Софію в колиску і пішов на кухню, де мама Галі варила кашу.
– Петре, синку, не гнівайся. Діти – це благословення, – сказала пані Марія, помішуючи ложкою.
– Благословення? Для кого? Я не спав три ночі поспіль! Завтра на роботу, а як? Я вантажівку водити маю, а не няньчити чотирьох!
Подруги приходили, намагаючись розрядити атмосферу.
– Петро, давай ми посидимо з малюками ввечері. Ви з Галею сходіть у кіно, відпочиньте, – запропонувала Іра.
– Кіно? З чотирма немовлятами вдома? Ні, дякую. Мені треба подумати, – буркнув він.
Минуло два тижні. Петро старався, але тріщини в стосунках поглиблювалися. Він почав уникати дому, затримувався на роботі, де знайшов тимчасову посаду механіка в гаражі. Вечорами приходив пізно, мовчав.
– Петрику, поговори зі мною. Що з тобою? – запитала Галя одного разу, коли діти нарешті заснули.
Він сидів за столом, дивлячись у порожнечу.
– Галю, я люблю тебе. Але це… занадто. Я не готовий до такого. Півроку я мріяв про нас удвох з дитиною, а повернувся в хаос. Я відчуваю себе в пастці.
– Пастці? Це ж наша сім’я! – вигукнула вона, голос тремтів.
– Сім’я? Я не витримую цього плачу, цього безсоння. Я думав, ми будемо щасливі, але зараз я просто втомлений. Мені треба поїхати, подумати.
Галя заплакала.
– Поїхати? Знову в рейс? А ми? Діти?
– Фірма пропонує новий рейс. На три місяці. Гроші хороші, ми зможемо купити більшу квартиру. А ти… мама допоможе, подруги.
– Але ж ти обіцяв не їхати надовго!
– Я не можу, Галю. Вибач.
Наступного дня Петро зібрав речі. Діти плакали, ніби відчуваючи.
– Прощай, Галю. Я надсилатиму гроші. Може, пізніше… – сказав він, не дивлячись в очі.
– І навіщо все це, Галю? – запитала вона крізь сльози. – Оце все, плачі, хвороби, та вічне недосипання. Я ж не заради цього півроку був за кермом, щоб повернутися в таке божевілля.
– Та ні, я ще родити хочу. Прощай, – прошепотіла вона, повторюючи його слова з минулого, але тепер з болем.
Вантажівка загуркотіла, зникаючи за поворотом. Галя залишилася одна з чотирма малюками, серце розбите. Мама обійняла її.
– Доню, він повернеться. Чоловіки слабкі іноді.
Але Галя знала: сюрприз виявився надто великим. Життя тривало – з плачем, сміхом, але без нього.
Минули місяці. Галя виховувала дітей сама, з допомогою мами та подруг. Малюки росли, вчилися ходити, говорити. Андрій першим сказав “мама”, Максим – “баба” до пані Марії. Дівчатка, Анна і Софія, були спокійнішими, але все одно вимагали уваги.
– Мамо, як ми без тата? – запитувала Галя ввечері, коли втома накочувала.
– Впораємося, доню. Ти сильна. А Петро… може, зрозуміє, що втратив.
Петро дзвонив рідко, надсилав гроші. Його голос звучав втомлено.
– Галю, як діти? – запитував він з дороги.
– Ростуть. Питають про тата, – відповідала вона холодно.
– Я думаю про вас. Але рейс… це моя стихія.
– Стихія? А ми – тягар?
– Не те… Просто я не витримав.
Галя клала трубку, сльози котилися. Подруги підтримували.
– Галю, знайдеш кращого. Він слабак, – казала Оля.
– Але ж я люблю його, – зізнавалася Галя.
Рік минув. Діти святкували перший день народження без батька. Торт, свічки, сміх.
– Дмухайте, малюки! – кричала Іра.
Галя посміхалася, але в серці – пустка.
Петро не повернувся. Рейси ставали довшими, дзвінки – рідшими. Зрештою, він надіслав повідомлення: “Вибач, Галю. Я не можу. Розлучення.”
Вона підписала папери, не пручаючись.
– Прощай, Петре. Ми впораємося без тебе, – прошепотіла вона.
Історія закінчилася не щасливо, але Галя знайшла силу в материнстві. Четверня стала її світом, а минуле – уроком. Життя тривало, з плачем і сміхом, але вже без сюрпризів.
Валентина Довга
