Дмитро сидів за старим дерев’яним столом у їхній тісній кухні, тримаючи в руках чашку з охололим чаєм.
Слова дружини, Ольги, ще гуділи в голові, наче набридлива муха.
«І не думай батькам гроші пропонувати, це просто гроші на вітер. Їм і так уже не довго залишилося».
Її голос був різким, як холодний зимовий вітер, але за цією різкістю ховалася тривога. Дмитро знав, що Ольга не з тих, хто говорить просто так. Вона завжди зважувала слова, особливо коли йшлося про його батьків.
Вони жили в невеличкому селі на Черкащині, де час, здається, зупинився ще в дев’яностих. Будинок батьків Дмитра стояв на краю села, старий, але затишний, із садом, де яблуні гнулися під вагою плодів.
Його батько, Іван Петрович, був колись головою колгоспу, а мати, Галина Степанівна, вчителювала в місцевій школі. Вони були людьми старої “закалки” — горді, самодостатні, але останнім часом здоров’я їхнє підводило.
Дмитро, єдиний син, уже десять років жив у місті, працював інженером на заводі, а в село приїздив лише на свята. І щоразу, коли він пропонував батькам фінансову допомогу, вони відмовлялися.
«Ми не жебраки, синку», — казав Іван Петрович, а Галина Степанівна лише усміхалася і переводила розмову на інше.
Цього разу Дмитро приїхав до села не просто так. У нього була мета — переконати батьків переїхати до міста.
Їхній будинок потребував ремонту, а найближча лікарня була за тридцять кілометрів. Ольга наполягала, що це єдиний розумний вихід, але її слова про «гроші на вітер» зависли у голові Дмитра.
Він знав, що вона права, але серце стискалося від думки, що батьківське життя наближається до кінця.
Наступного ранку Дмитро стояв перед батьківським будинком. Сонце ледь піднялося над горизонтом, і в саду ще лежала роса. Він постукав у двері, і через хвилину почув знайомий голос матері:
— Хто там? Дмитрику, це ти? — Галина Степанівна відчинила двері, тримаючи в руках ганчірку для пилу. Її обличчя, зморшкувате, але все ще красиве, осяяла тепла усмішка. — Чого так рано? Ми ж тебе завтра чекали!
— Мамо, я вирішив раніше приїхати, — відповів Дмитро, обіймаючи її. — Де тато?
— У сараї, як завжди, щось майструє, — вона махнула рукою в бік подвір’я. — Заходь, я тобі чаю наллю. Чи, може, борщу хочеш? Учора варила.
Дмитро увійшов до хати. Запах свіжоспеченого хліба і трав’яного чаю наповнював кімнату.
На столі лежала вишита скатертина, а на стіні висіли старі фотографії: він у шкільній формі, батьки на весіллі, дід із бабою в молодості. Усе тут було знайоме до болю, і водночас усе здавалося крихким, наче могло зникнути в будь-який момент.
— Мамо, я хочу серйозно поговорити, — почав Дмитро, коли вони сіли за стіл.
Галина Степанівна підняла брови. — О, це щось нове. Ти зазвичай не починаєш із серйозного. Що сталося?
— Я хочу, щоб ви з татом переїхали до нас у місто. У вас тут немає умов, лікарня далеко, а ви обоє вже не молоді. Ми з Ольгою все обдумали, у нас є місце, ми впораємося.
Мати відставила чашку і подивилася на нього з сумішшю подиву й жалю.
— Дмитрику, ти ж знаєш, що ми нікуди звідси не поїдемо. Це наш дім. Тут ми все життя прожили. І що ми в тому місті робитимемо? На балконі квіти поливати?
— Мамо, це не про квіти, — Дмитро намагався стримати роздратування. — Ви з татом хворієте, а я не можу бути тут щодня, щоб допомагати. У місті є лікарі, аптеки, все поруч.
— Ми не хворіємо, ми старіємо, — різко відповіла Галина Степанівна. — Це різні речі. І не треба нас хоронити раніше часу.
Двері рипнули, і до хати увійшов Іван Петрович. Його руки були в пилюці, а на обличчі грала звична вперта усмішка. — Що за галас? Дмитро, ти вже приїхав? А я думав, то сусідський пес гавкає.
— Тату, я хочу, щоб ви з мамою подумали про переїзд до нас, — повторив Дмитро, відчуваючи, як розмова стає важчою.
Іван Петрович сів за стіл, узяв шматок хліба і почав його кришити. — Переїзд? Ти це серйозно? А що я в місті робитиму? На заводі твоєму гайки крутити? Чи в парку на лавці сидіти?
— Тату, це для вашого ж добра, — Дмитро відчував, як у горлі застрягає ком. — Я не хочу, щоб ви тут самі залишалися. Ольга каже…
— Ольга, — перебив Іван Петрович, і його голос став твердішим. — Ольга хай краще за дітьми дивиться, а не нам вказує, куди їхати. Ми ще не такі старі, щоб нас із дому виганяти.
Дмитро зітхнув. Він знав, що батьки не погодяться одразу, але не чекав, що розмова буде такою напруженою. Він спробував змінити тактику:
— Гаразд, не хочете переїжджати — не треба. Але дозвольте мені хоча б відремонтувати будинок. Дах протікає, вікна старі, опалення ледь працює. Я можу все оплатити.
Галина Степанівна похитала головою. — Дмитрику, ми не хочемо твоїх грошей. Ти краще собі щось купи, дітям своїм. Ми тут якось справляємося.
— Мамо, це не милостиня, — Дмитро перевів дихання. — Я ваш син, я хочу, щоб вам було комфортно.
— Комфорт, — пирхнув Іван Петрович. — Комфорт у місті, де повітря гниле, а люди один одного не знають? Ні, синку, ми тут залишимося. І не треба нам твоїх ремонтів.
Розмова зайшла в глухий кут. Дмитро відчував, як наростає безсилля. Він знав, що батьки вперті, але цього разу їхня відмова здавалася якоюсь остаточною.
Він вийшов на подвір’я, щоб заспокоїтися. У саду гуділи бджоли, а яблуні стояли в повному цвіту.
Дмитро згадав, як у дитинстві бігав тут із друзями, як батько вчив його майструвати, а мати розповідала казки вечорами. Цей дім був не просто будинком — це було його коріння.
Наступного дня Дмитро вирішив спробувати ще раз. Він знав, що відкрита конфронтація не спрацює, тому придумав інший план.
Увечері, коли батьки сиділи на веранді, попиваючи трав’яний чай, він приєднався до них.
— Тату, мамо, давайте подивимося старі фотоальбоми, — запропонував він.
— О, це вже краще, ніж твої розмови про переїзд, — усміхнувся Іван Петрович.
Атмосфера стала легшою. Дмитро вирішив зайти здалеку:
— Тату, пам’ятаєш, як ти розповідав, що цей дім дід збудував? Як він усе своїми руками робив?
— Аякже, — Іван Петрович оживився. — Твій дід був майстер на всі руки. Цей дім ще його батько заклав, а він його добудував. Кожна балка тут — це його піт і праця.
— От я й думаю, — обережно продовжив Дмитро, — що цей дім — це спадщина. І її треба зберегти. Якщо ми його не відремонтуємо, він розвалиться. А я хочу, щоб мої діти, ваші онуки, знали, звідки вони родом.
Галина Степанівна зиркнула на нього з-під лоба. — Хитрий ти, Дмитрику. Думаєш, нас на спадщину візьмеш?
— Мамо, я не хитрю, — відповів він, намагаючись звучати щиро. — Я просто хочу, щоб цей дім стояв і після нас. Для дітей, для онуків.
Іван Петрович задумливо потер підборіддя. — Спадщина, кажеш… А що, може, ти й правий. Але ремонт — це недешево. І хто його робитиме? Ти ж у місті, а тут майстрів нормальних немає.
— Я знайду людей, — швидко відповів Дмитро. — Є фірми, які спеціалізуються на старих будинках. Вони все зроблять як треба. А я проконтролюю.
Батьки переглянулися. Галина Степанівна зітхнула. — Добре, синку. Якщо це так для тебе важливо, ми подумаємо. Але ніяких переїздів.
Дмитро кивнув, відчуваючи маленьку перемогу. Він знав, що це лише початок, але хоча б двері до діалогу відчинилися.
Наступні тижні Дмитро провів у пошуках будівельної бригади. Він найняв майстрів із сусіднього міста, які обіцяли відреставрувати будинок, зберігши його автентичний вигляд.
Робота почалася в середині літа. Дах замінили, вікна утеплили, а стару піч переклали так, щоб вона гріла краще. Батьки спочатку бурчали, але з часом почали цікавитися процесом.
Іван Петрович навіть узявся допомагати майстрам, а Галина Степанівна готувала їм обіди.
Одного вечора, коли Дмитро приїхав перевірити хід робіт, він застав батька в сараї. Іван Петрович тримав у руках стару дерев’яну скриню, яку Дмитро не бачив раніше.
— Тату, що це? — запитав він, підходячи ближче.
— Це твого діда, — відповів Іван Петрович, обережно відкриваючи скриню. Усередині лежали старі листи, фотографії, кілька медалей і пожовклий зошит. — Він казав, що це сімейна спадщина. Я думав, усе давно загубилося, але ось знайшов.
Дмитро взяв зошит і почав гортати. Це був щоденник діда, написаний дрібним, але чітким почерком. У ньому він описував своє життя, будівництво будинку, мрії про майбутнє.
На останній сторінці було написано: «Цей дім — для моїх дітей і онуків. Хай він стоїть вічно».
— Тату, це неймовірно, — тихо сказав Дмитро. — Чому ти раніше не показував?
— Бо не думав, що тобі це цікаво, — зізнався Іван Петрович. — Ти ж у місті, у тебе своє життя. А це… це наше, сільське.
Дмитро відчув, як у горлі знову застряг ком. — Тату, це не просто сільське. Це наше. І я хочу, щоб мої діти це знали.
Тієї ночі Дмитро довго не міг заснути. Він думав про дідів щоденник, про батьків, про себе. Він зрозумів, що справа не лише в ремонті будинку чи переїзді. Справа була в тому, щоб зберегти зв’язок — із минулим, із корінням, із сім’єю.
Через рік будинок сяяв новизною, але зберігав свою душу. Дмитро привіз Ольгу і дітей до села. Ольга, яка раніше скептично ставилася до ідеї ремонту, була вражена. Вона ходила по будинку, торкалася нових вікон, гладила вишиту скатертину.
— Ти був правий, — сказала вона Дмитрові, коли вони сиділи на веранді. — Цей дім — це не просто стіни. Це щось більше.
— Я знаю, — відповів Дмитро, дивлячись на дітей, які бігали в саду. — І я радий, що ми це зберегли.
Галина Степанівна підійшла до них, тримаючи в руках дідів щоденник. — Дмитрику, я хочу, щоб ти забрав це до міста. Нехай твої діти читають. Нехай знають, звідки вони.
Дмитро кивнув. Він знав, що зробив правильно. І хоча батьки так і не погодилися переїхати, він був упевнений: їхня спадщина житиме вічно.
Галина Червона
