Це мав бути вечір нашої перемоги. П’ята річниця шлюбу — дерев’яне весілля. Для когось це просто дата, але для нас із Андрієм це був рубіж. П’ять років ми будували свій світ: вигризали кредит на квартиру, вибирали кожну плитку у ванну, вчилися чути одне одного. Я приготувала качку з апельсинами та розмарином — аромат стояв такий, що, здавалося, самі стіни посміхалися. Я одягла ту саму сукню кольору стиглої вишні, яку Андрій обожнював. Свічки вже теплилися, вино дихало в келихах…
Різкий, вимогливий дзвінок у двері розірвав цю ідилію. Не делікатне натискання, а серія коротких, агресивних гудків. Так дзвонять або колектори, або…
— Мамо? — голос Андрія здригнувся, коли він відчинив двері.
На порозі, оточена трьома величезними сумками, стояла Марія Іванівна. Її обличчя виражало суміш жертовності та бойової готовності.
— Ой, Андрюшенько! — вона навіть не подивилася на сина, її погляд миттєво сканував передпокій, затримуючись на моїх нових туфлях. — Квитки раніше з’явилися! Та й серце так стислося, так заболіло… Снилося мені, синку, що ти зовсім схуд, блідий, очі впали. Мати відчуває!
Вона влетіла в квартиру, відштовхнувши Андрія плечем.
— Оксано? — вона зміряла мою сукню поглядом, у якому читалося «спідниця занадто коротка для порядної жінки». — А що це за запах? Солодким тхне, аж нудить. Ти що, знову м’ясо зіпсувала своїми заморськими фруктами? Чоловіку потрібна сила, білок, а не твій сироп!
Я заціпила зуби. Вечір полетів у прірву.
Наступного ранку я прокинулася о 6:15 від звуку, який нагадував ремонтні роботи. Гуркіт заліза об камінь, шипіння, стукіт ножа. Коли я зайшла на кухню, моє серце ледь не зупинилося.
Мої дорогі італійські пательні з антипригарним покриттям були виставлені в ряд. Марія Іванівна енергійно шкребла одну з них залізною щіткою.
— Що ви робите?! — вигукнула я. — Цю пательню не можна так терти, ви ж псуєте покриття!
— Яке покриття, дитино? — вона подивилася на мене з щирим жалем. — Тут же шар жиру був! Я три години відмивала. Ви взагалі за чистотою не стежите. Я заглянула у ваш холодильник — це ж не життя, а поступове самознищення. Якась кольорова капуста, смузі, йогурти без цукру… Тьху! Де сало? Де смалець? Я ось встала о п’ятій, на базар збігала, купила справжню свинячу голову. Будемо варити холодець і борщ. Наваристий, щоб ложка стояла!
— Маріє Іванівно, ми не їмо свинину. У Андрія була підозра на панкреатит, йому лікар прописав дієту. Ніякого жирного, ніякої засмажки!
Вона зупинилася, тримаючи в руках ніж, на якому висіли шматки сирого м’яса.
— Лікарі — це шарлатани в білих халатах. Їм аби таблетки дорогі продавати. А я Андрія на ноги поставила на домашньому молоці та шкварках. Подивися на нього — він же прозорий став! Ти його голодом мориш, щоб він швидше… — вона не договорила, але зміст був зрозумілий.
— Будь ласка, залиште кухню. Я сама приготую сніданок.
— Ти вже вчора «приготувала», — пирхнула вона. — Андрій вночі тричі до вбиральні вставав. Мабуть, отруїла бідного своїми апельсинами. Яка нормальна жінка готує м’ясо з варенням?
Весь день вона «наводила лад». Я працювала в кабінеті (я фрілансер, мені потрібна тиша), але кожні десять хвилин двері відчинялися без стуку.
— Оксано, а де у вас ганчірки?
— Оксано, я переставила твої баночки у ванній, вони тільки місце займали.
— Оксано, а навіщо тобі стільки книг? Тільки пил збирають. Я їх у коробку склала, винесемо на балкон.
Коли Андрій повернувся з роботи, я була на межі істерики. Його піджак висів на стільці, а не в шафі.
— Андрію, твоя мама випрала мої шовкові блузки на режимі «Виварювання». Вони тепер підійдуть хіба що на твою племінницю-першокласницю.
— Оксан, ну сонечко, потерпи, — він обійняв мене, але я відчула, як він сам напружений. — Вона ж хотіла допомогти. Вона старенька, у неї такий спосіб прояву любові.
— Це не любов, Андрію. Це анексія.
Вечеря стала справжнім випробуванням. Марія Іванівна поставила перед Андрієм миску жирного, червоного борщу, на поверхні якого плавали великі кола жиру.
— Їж, синку. Це справжня їжа. Не те, що ті твої салати з трави.
Андрій блідо посміхнувся, глянув на мене, потім на матір і почав їсти. Через двадцять хвилин він схопився за бік.
— Мамо, щось мені недобре…
— Це організм очищується від хімії! — авторитетно заявила вона. — Треба ще чарочку домашньої наливки випити. Оксано, а ти чого сидиш, як нежива? Чому чоловікові не підливаєш?
Я мовчала. Я знала цей стан — коли слова вже не мають значення.
— Знаєш, що я тобі скажу, невістко, — раптом почала вона, примруживши очі. — П’ять років ви разом. А в хаті — пусто. Ні дитячого сміху, ні пелюшок. Ти все кар’єру будуєш? Все для себе живеш?
— Маріє Іванівно, це не та тема, яку ми обговорюємо за столом.
— А коли її обговорювати? Коли мені вісімдесят стукне? Ви ж хворі обоє. Ти зі своїми дієтами зовсім зсохла. Жінка має бути при тілі, щоб дитину виносити. А ти — як тріска. Я ось домовилася з бабою Ганною з нашого села. Вона на травах знається, на змовах. Поїдемо наступного тижня, вона тобі допоможе.
— Досить! — я вдарила рукою по столу. — Жодна баба Ганна не буде торкатися мене. І моє репродуктивне здоров’я — це справа моя, Андрія і нашого лікаря. Крапка.
Марія Іванівна відсахнулася, театрально схопившись за горло.
— Ти чуєш, Андрію? Вона на матір кричить! Вона мені рота закриває у твоєму домі! Та я ж тільки про ваше щастя печуся! Я ночами не сплю, молюся за вас! А вона… змія підколодна!
Субота почалася відносно спокійно. Я пішла на манікюр, щоб хоч на дві години втекти з цього пекла.
Повернувшись, я не почула гуркоту каструль. У квартирі панувала дивна, зловісна тиша.
Я зайшла в спальню. Марія Іванівна сиділа на нашому ліжку. Біля неї лежала відкрита шкатулка з моїми прикрасами та… папка з моїми документами. Але найгірше було не це. Вона тримала в руках моє мереживне боді — подарунок Андрія на річницю.
— Оксано, я вирішила у вас у шафі порядок навести, — сказала вона крижаним тоном. — І що я бачу? Це що за сором? Це одяг для жінки, чи для повії? Як ти можеш це одягати на себе? Ти ж заміжня! Ти маєш бути скромною, цнотливою… А це? Це розпуста!
Вона кинула боді на підлогу.
— І ось ці папери… Виписка з банку? Навіщо тобі окремий рахунок від чоловіка? У сім’ї все має бути спільне! Ти що, гроші від Андрійка ховаєш? Збираєшся тікати?
Я відчула, як у мене темніє в очах. Це було не просто втручання. Це було нахабне вторгнення в мій особистий простір.
— Вийдіть звідси, — прошепотіла я.
— Що ти сказала? — вона підвелася, намагаючись здаватися вищою.
— Вийдіть. З моєї. Спальні. Зараз.
— Це дім мого сина! Я маю право знати, чим живе моя дитина і з ким він спить! Ти маніпулюєш ним, ти висмоктуєш з нього гроші, ти не даєш йому спадкоємців!
У кімнату забіг Андрій, який, мабуть, почув мій голос.
— Що сталося?
— Андрію, твоя мати рилася в моїй білизні та моїх банківських рахунках, — я вказала на розкидані речі. — Вибирай. Прямо зараз. Або вона їде в готель, або я збираю сумку і ти мене більше не побачиш. Ніколи.
Андрій дивився на маму. Потім на розірване мереживо на підлозі. Його обличчя стало попелястим.
— Мамо… Навіщо? Ви обіцяли, що не будете лізти в наші речі.
— Сину! Вона тебе накрутила! Вона ж тебе не любить, вона тільки гроші твої рахує! — Марія Іванівна раптом схопилася за лівий бік грудей. — Ой… Ой, дихати важко… Рука німіє… Швидку! Андрійку, серце! Вона мене вбиває!
Вона почала повільно осідати на підлогу, закочуючи очі. Андрій кинувся до неї, підхопив під руки.
— Мамо! Мамо, де ліки?! Оксано, що ти стоїш? Дзвони в швидку!
Я не поворухнулася. Я бачила, як її пальці міцно тримаються за його сорочку. Занадто міцно для людини, яка непритомніє.
— Андрію, подивися на неї, — сказала я холодно. — Три роки тому, коли ми вибирали ресторан, у неї був такий самий «напад». Рік тому, коли ми купили машину не того кольору — теж. Вона не вмирає. Вона тобою керує.
— Ти бездушна потвора! — закричала Марія Іванівна, раптово «воскреснувши». — Сину, ти бачиш?! Я при смерті, а вона сміється! Вибирай: або я, або ця відьма! Якщо вона залишиться — я зараз піду на балкон і стрибну! Будеш знати, як матір міняти на хвіст спідниці!
Вона вирвалася з його рук і побігла до балкона. Андрій закричав: «Мамо, ні!».
Вона вискочила на балкон, відчинила вікно і… зупинилася. Чекаючи, що він почне її благати.
Я підійшла до дверей балкона і спокійно сказала:
— Стрибайте, Маріє Іванівно. Тільки врахуйте — у нас другий поверх. Ви максимум ногу зламаєте. Але тоді я точно викличу психіатричну бригаду, і вас закриють на обстеження. Там борщ на свинячій голові не дають.
Вона завмерла. Потім повільно обернулася. Її обличчя було перекривлене від люті. Це була не старенька мама, це була людина, яка програла свою гру.
— Ти… ти… — вона задихалася від гніву. — Ти його знищиш!
— Ні, — я підійшла до Андрія і взяла його за руку. Його рука тремтіла, але він не відштовхнув мене. — Це ви його знищуєте. Ви хочете, щоб він назавжди залишився вашим маленьким хлопчиком, у якого немає своєї долі. Але він чоловік. Мій чоловік.
Була друга година ночі. На вулиці йшов дрібний, колючий дощ.
Марія Іванівна збирала сумки. Цього разу мовчки. Тільки іноді голосно зітхала, демонструючи всім своїм виглядом, що її виганяють на страту.
Андрій стояв біля вікна.
— Я викличу вам таксі до готелю, — сказав він, не повертаючись. — Завтра вранці я куплю вам квиток на потяг.
— Ти виганяєш рідну матір в ніч? — її голос здригнувся, тепер уже по-справжньому. — Андрійку, ти ж мій єдиний…
— Мамо, ви не дали нам вибору. Ви не приїхали в гості. Ви приїхали руйнувати. Я люблю вас, але я не дозволю вам знищити мою сім’ю. Більше ніяких перевірок білизни. Ніяких порад про дітей. Якщо ви хочете бути в моєму житті — ви будете гостем. А гості поважають господарів.
Коли за нею зачинилися двері, у квартирі стало порожньо і холодно. Андрій сів на підлогу прямо в коридорі та закрив обличчя руками. Я сіла поруч. Ми не обіймалися. Було занадто боляче.
— Я відчуваю себе останнім покидьком, — прошепотів він.
— Ти не покидьок. Ти просто вперше в житті захистив свою територію.
Ми пішли на кухню. На плиті все ще стояла величезна каструля з її борщем. Холодний жир застиг на поверхні білою кіркою, схожою на лід. Це був символ усього того «добра», яким вона намагалася нас нагодувати.
Андрій взяв каструлю і одним рухом вилив усе в унітаз. Змив. Раз, другий. Потім ретельно вимив каструлю — ту саму, мою улюблену.
— Оксан, — він подивився на мене. — Ми впораємося?
— Не знаю, Андрію. Але принаймні ми будемо намагатися у своєму домі. Самі.
Ми не лягли спати. Ми сиділи на балконі, загорнуті в один плед, і дивилися, як місто поступово прокидається. Десь там, у готелі, Марія Іванівна вже писала гнівні повідомлення всім родичам. Завтра нам почнуть дзвонити тітки, дядьки, сусіди… Вони будуть проклинати мене і соромити його. Буде важко. Можливо, це початок великої війни.
Але коли зійшло сонце, я вперше за тиждень відчула, що можу дихати на повні груди. Бо любов — це не терпіння знущань. Любов — це здатність сказати «ні» навіть найріднішим, щоб врятувати те, що ви побудували вдвох.
Дорогі читачі, ця історія про кордони. Багато хто скаже: «Це ж мати! Треба терпіти!». А я скажу: терпіння, яке руйнує вашу особистість — це не доброчесність, це слабкість. Чи були у вас подібні ситуації?
Автор:Наталія
