І от сидить вона переді мною, у день свого нездійсненного весілля, а за вікном музика гримить, п’яний сміх розноситься. Я дивлюся на неї, а у самої серце плаче. Анна не плаче, ані сльозинки не проронила. А це, знаєте, найважче.
Було у нас на Кадлубиці весілля. Та ще й таке, що все село на вухах стояло. Василь, перший хлопець на селі, механізатор від Бога, руки золоті, на Катерині одружився. А Катька… Катька — вона наче маків цвіт. Яскрава, голосиста, сміх — що дзвіночок. Завжди в центрі, завжди перша. Ну, пара, ніби з картинки зійшла. Дім їм батьки Василя зробили, паркан новий поставили, стрічками ворота прикрасили. Гуляли з розмахом, три дні гуляли. Музика на всю вулицю, запах шашлику та солодких пирогів. Усі раділи, кричали «Гірко!».
Тільки я того дня не на весіллі була. Я у своєму медпункті сиділа, а навпроти мене — Анна. Анютка наша, тиха, непомітна. Вона наче є, а наче й немає її. Очі в неї, як лісові озера, — глибокі, тихі, а в них така вікова туга, що дивитися важко. Сиділа вона на кушетці, пряма, наче струна натягнута, і мовчала. А руки свої, тонкі, працьовиті, так у вузол скрутила, що кісточки побіліли. На ній була її найкраща сукня, ситцева, у дрібний волошок. Старенька, але чиста, випрасувана. У волоссі — стрічка блакитна. Вона ж теж на весілля збиралася. Тільки на своє. З Василем.
Вони ж з ним з дитинства були нерозлучні. Разом у перший клас, разом за однією партою. Він її рюкзак носив, від хлопчаків захищав. А вона йому пиріжки таскала, задачі розв’язувала. Усі в селі знали: Васька й Анька — це як небо й земля, як сонце й місяць, завжди разом. Він із армії повернувся, першим ділом до неї прибіг. І все пішло як по писаному: заяву подали, день призначили. Той самий день, коли Катерина з Василем весілля гуляла.
А потім у село з міста Катерина повернулася. У гості, наче як. І закрутилося, завертілося. Василь наш наче розум втратив. Де вона його Катька підціпила, чим приворожила — одному Богові відомо. Тільки став він від Анютки тікати, очі ховати. А потім прийшов до неї ввечері, коли вже смнішало. Не в дім, а до хвіртки підійшов, м’явся, шапку в руках тер. І вичавив із себе, наче цвях із гнилої дошки витягував: «Прости, Аню. Не кохаю я тебе. Катьку кохаю. На ній одружуся».
І все. Повернувся і пішов, а вона так і залишилася стояти біля хвіртки, дивлячись йому у спину. Вітер холодний тріпав її хустку, а вона й не відчувала. Село ахнуло, поспілкувало, та й забуло. Чуже горе — воно ж не своє, побалить та й перестане.
І от сидить вона переді мною, у день свого нездійсненного весілля, а за вікном музика гримить, п’яний сміх розноситься. Я дивлюся на неї, а у самої серце плаче. Анна не плаче, ані сльозинки не проронила. А це, знаєте, найважче. Коли людина кричить, плаче — це біль назовні виходить. А коли от так, каменем сидить, — значить, увесь біль усередині залишився, їсть його, спалює.
— Анечко, — кажу я тихо-тихо, — може, води тобі? Чи з валеріанкою крапель?
Вона підіймає на мене свої озерні очі, а в них — порожнеча. Наче випалена степова пустка.
— Не треба, Семенівно, — голос у неї тихий, наче шелест сухого листя. — Я до вас не за ліками. Я просто… посиджу. Вдома стіни тиснуть. Мамка плаче, а мені… мені байдуже.
І мовчить. А я сижу поруч і теж мовчу. Що тут скажеш? Які слова знайдеш, щоб цю діру в душі залатати? Немає таких слів. Тут лише час лікує, та й то — не лікує, а просто притуплює біль, затягує його тонкою кіркою, яку ледь торкни — і знову відкриється.
Ми так посиділи, може, годину, а може, й дві. За вікном стемніло. Музика стихла. Чути було лише, як цокають мій старенький годинник на стіні та як вітер у трубі завиває. Раптом вона здригається усім тілом, наче від холоду, і каже, дивлячись в одну точку:
— Я ж йому сорочку на весілля вишивала. Хрестиком, по коміру. Думала, надіне… оберегом буде.
Вона провела рукою по повітрю, наче розгладжуючи невидимий комір, і по щоці її повільно-повільно поповзла одна-єдина сльоза. Скупа, важка, наче розплавлене олово. Накреслила доріжку на щоці й упала на зчеплені руки. У ту мить мені здалося, що цокання годинників зупинилося. І все село, і весь світ завмер разом із цією сльозою. Горе гірке, невиголошене. Душа в мене в п’яти пішла, чесне слово. Я обняла її худу, тремтячу постать і просто тримала, колихала, як маленьку, а сама думала: «Господи, навіщо ж Ти так із нею? Навіщо такій тихій, ясній душі таке випробування?»
Минуло два роки. Сніг змінювався брудом, бруд — пилом, пил — знову снігом. Життя на Казновці текло своєю чергою. Василь з Катькою жили, на перший погляд, непогано. Дім — повна чаша, машину купили. Тільки от сміх Катерини став якимось іншим. Не дзвіночком дзвенів, а наче скло бите скрипіло. Різкий, злий. І Василь ходив наче у воду опущений. Почорнів, осунувся, в очах — туга. З мужиками в гаражі все частіше засиджувався. Говорили, Катька його гризе зранку до ночі: то грошей мало, то уваги не приділяє, то на сусідку не так подивився. Кохання їхнє, як весняна повінь, — бурхотало прийшло, все знесло, та так само швидко й пішло, залишивши після себе лише сміття та мул.
А Анюта… Анюта жила. Тихо, непомітно. Працювала на пошті, матері по господарству допомагала. Уся в себе пішла, наче в мушлю сховалася. На хлопців не дивилася, ні з ким не спілкувалася. Усміхалася зрідка, а в очах уся та ж глушина лісова. Я спостерігала за неї здалеку, серце стискалося. Думала, так і зів’яне, не розквітши.
І от одного разу, пізньої осені, коли дощ лив як з відра, а вітер зривав з берез останнє золоте листя, хвіртка мого медпункту скрипнула. На порозі стояв Василь. Мокрий наскрізь, брудний, і рука якось неприродно висить.
— Семенівно, — каже, а в самого губи тремтять. — Допоможи. Руку, здається, зламав.
Я провела його до кабінету. Поки обробляла рану, накладала шину, він мовчав, лише морщився. А потім, коли я закінчила, підвів на мене очі, а в них — стільки розпачу, хоч черпай.
— Це я сам, — видихнув він. — Зі злості. З Катькою посварилися. Вона поїхала. До матері, в місто. Сказала, назавжди.
І заплакав. Не по-чоловічому, навзрид, а тихо, беззвучно. Сльози текли по неголених щоках, капали на брудну куртку. Дорослий, сильний чоловік, а сидить переді мною, наче побите цуценя. Розповідав уривчасто, плутано. Про те, як не живеться йому, як усе не так, не те. Як Катьчина краса злою виявилася, а кохання її — вимогливим, задушливим.
— Я ж, Семенівно, щоночі Аньку уві сні бачу, — шепотів він. — Як вона мені усміхається. А я прокидаюся — і вити хочеться. Дурень я, сліпий дурень. Найдорожче, що було, своїми руками викинув, проміняв на яскраву обгортку…
Я налила йому корвалолу, сиділа поруч, слухала. І думала: от як життя повертає. Іноді потрібно все втратити, щоб зрозуміти, що для тебе насправді було важливим.
Наступного дня все село гуло: Василь розлучився. А через тиждень він прийшов до Анютиного дому. Не до хвіртки, як у той страшний вечір, а підійшов прямо до ґанку, зняв шапку під крижаним дощем і став. Просто стояв і дивився на її вікна. Годину стояв, дві. Промок до нитки. Аня не виходила. Мати її визирала, руками розмахувала, а він стояв.
Потім хвіртка відчинилася. Вийшла Аня. У старенькому плащі, з хусткою на голові. Підійшла до нього. Він упав перед нею на коліна, прямо у бруд. Схопив її руки і притис до свого обличчя.
— Прости, — тільки й зміг сказати.
Що там між ними було, які слова говорилися — я не знаю. Та й неважливо це. Важливо те, що я побачила в її очах, коли вона через кілька днів прийшла до мене за зелёнкою — Василю подряпини на руках обробити. У них більше не було випаленої пустки. У них знову плескалися лісові озера. І в самій глибині, несміливо, пробивався крихітний вогник.
Вони не гуляли весілля. Просто жили. Василь перебрався до неї, у її старенький дім. Лагодив дах, латав партан, перекладав піч. Працював зранку до ночі, наче намагався працею своєю спокутувати провину. А вона… вона відтала. Наче квітка, яка довго стояла без води, а її нарешті полили. Знову стала усміхатися, і усмішка в неї виявилася такою ясною, такою теплою, що поруч із нею самому хотілося посміхнутися.
І от якось влітку, у самий розпал сінокосу, коли повітря було густим і солодким від запаху свіжоскошеної трави та польових квітів, я йшла повз їхній дім. Хвіртка була відчинена. Я заглянула, а вони сидять на ґанку, на старій дерев’яній лавці. Він, сильний, ґрунтовний, обіймає її за плечі, а вона, тиха, ясна, притулилася до нього і щось тихенько наспівує, перебираючи в мисці суниці. А біля ніг їх, прямо на теплих дошках, спить у плетеному кошику крихітний згусток — синок їхній, Сашенька.
Сонце сідало за ріку, забарвлюючи небо в ніжні, акварельні тони. Десь далеко мукала корова, гавкав пес, а тут, на цьому ґанку, панувала така тиша, така упокійненість, що, здавалося, саме час зупинився. Я дивилася на них і усміхалася крізь сльози. Тільки це вже були зовсім інші сльози. Радісні.
