Марина вирішила запросити на вечерю майбутніх свекра та свекруху. З Денисом вони познайомилися через спільних друзів, він запропонував проводити її додому — і так залишився у її житті. Той факт, що у Марини є дитина від попереднього шлюбу, Дениса зовсім не засмучував. Йому подобалася жінка.
— Дітей я люблю, завжди мріяв мати сина і дочку. А те, що не рідний він, нічого, дочку мені подаруєш, і повний комплект, так би мовити. Максима твого не ображатиму, називатиму своїм сином.
— Добре, Денисе, — відповіла жінка. — Мій колишній чоловік вчасно платить аліменти, у цьому плані порядна людина. Якби не його характер, мабуть, досі жили б разом.
— Аліменти — це добре, гроші зайвими не бувають. У тебе хороша зарплата, я теж щось заробляю. Квартира у тебе трикімнатна, місця всім вистачить.
Те, що вони будуть жити разом у Марини, Дениса зовсім не турбувало, навіть навпаки — його це радувало. Він досі жив із матір’ю в її квартирі, мріяв колись заробити на власне житло, але поки що це були лише мрії.
Три місяці Денис жив у Марини. Її син навчався у п’ятому класі, проблем з ним не було: спокійний, розсудливий, не по роках серйозний. До Дениса ставився байдуже, а той і не намагався особливо завоювати його довіру. Лише пару разів сходили на футбол — і на цьому все.
Денис сплачував комунальні послуги, купував продукти. Інколи вони разом ходили у кафе. Влітку планували поїхати всі разом на море — Марина мала отримати гарні відпускні.
Про батьків Денис розповідав мало. Звичайна родина, нічим не примітна. Мама працювала перукаркою, батько — завгоспом у школі. Ще була сестра, заміжня, з двома дітьми.
Батьки Марини жили за двісті кілометрів від неї, бачилися рідко. У це місто Марину привіз перший чоловік, тут вона й залишилася. Після розлучення жінка переїхала в орендоване житло. Повертатися додому не хотіла — тут була хороша робота, друзі. Пізніше батьки допомогли купити квартиру.
Але одній було самотньо, їй хотілося чоловіка поруч. І тоді з’явився Денис. Високий, симпатичний, щедро дарує компліменти. Марина розтанула…
— Денисе, запроси батьків на вечерю. Якось незручно, живемо разом, плануємо одружитися, а з ними я ще не знайома.
— Добре, я їм передам. На який день запросити?
— Давай на суботу. Що вони люблять їсти? Що приготувати?
— Ой, мама вибаглива, навіть не знаю. Придумай сама, — сказав Денис.
І ось настав суботній день. Марина з хвилюванням оглянула накритий у вітальні стіл. Запекла м’ясо у духовці, приготувала кілька салатів, нарізала свіжі овочі, фрукти, спекла торт. Здавалося, все добре.
Денис поїхав за батьками на автомобілі жінки, свого у нього ще не було. Максим сидів у кімнаті та грав у комп’ютерні ігри.
І ось вони прийшли.
— Мамо, Ларисо, знайомтеся, це Марина. Моя… жінка.
Марина — а це мама Алла Романівна і моя сестра Лариса. Батько приїхати не зміг через справи, тож Лариса його замінила.
Алла Романівна виявилася невисокою, худорлявою жінкою близько п’ятдесяти п’яти років, з рідким волоссям та густо підведеними бровами. Сестра була точнісінька копія мами, тільки молодша.
— От значить, яка вона, твоя Марина… Ну, здоровенька. Я одразу на «ти» перейду. Покажи свої апартаменти, де Денис живе…
— Квартира велика, гарна. Штори тільки не пасують до шпалер, — почала мати. — А спите ви де?
— У спальні, де ж ще? — здивувалася Марина. — Це вітальня, там кімната сина, а тут наша спальня. Сподіваюся, ви її не будете оглядати?
— Чому б і ні? — здивовано підняла брови Алла Романівна.
Марина відчинила двері в їхню спальню. Раз вже так цікаво, хай гляне…
— Хм, якось некомфортно, повісьте картину, а люстра — взагалі сюди не підходить. Це що, мода така?!
— Мені подобається, і цього достатньо! — різко закрила двері перед носом допитливої жінки Марина.
— Марино, ви тут живете не самі, а з моїм сином, треба враховувати його думку. Дениска, тобі справді подобається спальня?
— Мамо, мені байдуже, яка там люстра, чесно…
— Даремно ти так. Ти повноправний мешканець, не бійся висловлювати свою думку. Хоч квартира Марини й належить їй. Це від чоловіка тобі дісталося житло? — допитувалася мати.
— Ні, батьки купили. З чоловіком ми майно не ділили, його квартира була записана на його маму, адже від бабусі дісталася.
— І правильно. Чому він мав би ділити квартиру, куплену до шлюбу?
Гості розташувалися за столом. Марина покликала сина. Він вийшов, привітався і відмовився від вечері, знову пішов у свою кімнату.
— Дивний хлопець. Денис у його віці мав великий апетит. Він здоровий? І такий худенький, явно не у тебе, Марино.
— У Максима все в порядку з апетитом, не хвилюйтеся.
— Це новий салат, рецепт знайшла в інтернеті, дуже смачний. З морепродуктів, — запропонувала господиня.
— Ой, ні. Я буду м’ясо й овочі. Слідкую за своїм зовнішнім виглядом. У нас у сім’ї всі стрункі, якщо ти помітила…
— Це ваш вибір, їжте, що хочете… У мене ще торт у холодильнику, сама пекла.
— Сама? Дивно, зараз рідко хто сам пече. Ну, спробуємо. Ларисо, чого сидиш, бери м’ясо, воно смачне. А соус є? Чи кетчуп? Марино, принеси. І торт заодно, — скомандувала мати.
Марина пішла на кухню. Взяла кетчуп із холодильника, увімкнула чайник і почала діставати десертні тарілки із шафи.
— Синку, ну що ти в ній знайшов? Мало того, що з дитиною, так ще й за собою не слідкує. А що буде, якщо вона другу дитину приведе? Ще більшою стане, — почула Марина голос Алли Романівни.
— Мамо, все нормально. Дитина не проблема, вона мені подобається і такою. Зате живу тут безплатно. До роботи близько, квартиру винаймати не треба. Поживу поки що, а там видно буде.
— І правильно, синку, треба користуватися, поки вона тебе приймає. А там зустрінеш струнку й красиву жінку та сім’ю заведеш. А Марина повинна дякувати, що ти звернув на неї увагу! Хто ж на неї подивиться, та ще й з дитиною.
Марину ніби обдало холодною водою. Оце так новини. Вона думала, що все серйозно з Денисом, а він просто жив у неї. Безплатно.
— Марина, тобі допомогти, може? — крикнула Алла Романівна.
Жінка зайшла у кімнату. Вона не подала знаку, що почула розмову матері з сином. Марина глибоко вдихнула й вирішила діяти мудро, не роблячи різких кроків. У голові вже будувався план: повільно віддалятися від Дениса, зберігаючи гідність й спокій. До того ж її син почав звикати до чоловіка.
Коли гості розійшлися й посуд було вимито, Марина звернулася до чоловіка. Вона не хотіла сваритися.
— Денисе, — сказала вона спокійним голосом, — у вихідні краще залишайся у себе або знайди якісь заняття. Я хочу провести час із сином.
Він здивовано підняв брови, але нічого не відповів. Марина не поспішала, діяла поступово. Вона залишалася ввічливою та спокійною, адже знала, що різкі слова тільки погіршать ситуацію. Кожен її крок був продуманим: дистанція, повага до себе і власного простору. Денис почав усвідомлювати, що без згоди Марини тут нічого не вирішити.
Максим відчував зміни, але не переймався: для нього найголовніше було бачити маму спокійною й усміхненою. Марина розуміла, що її сила у мудрості та спокої. І хоч історія з Денисом могла б закінчитися сваркою, вона хотіла відправити його красиво.
Минуло два тижні, Денис все рідше залишався у квартирі з Мариною. Він сам почав розуміти, що її терпіння не безмежне. Жінка діяла м’яко, але впевнено: вона дозволяла собі контролювати простір, встановлювати правила, яких Денис мав дотримуватися. Йому звісно це не подобалося, проте він не хотів сваритися, адже знав, що кожна сварка може стати останньою.
Марина почала проводити більше часу з Максимом: вони разом готували, грали у настільні ігри, вечорами читали книги. Дениса й це влаштовувало. Йому було достатньо, що є дах над головою і що не потрібно винаймати житло.
Вони все менше говорили про спільне майбутнє, про мрії й плани. Пропозицію Денис Марині так і не зробив. Його мати більше не приходила й не дзвонила, і жінка зрозуміла, що їх нічого не об’єднує.
— Денисе, — сказала одного ранку, коли він зайшов до Марини, — забери всі свої речі, будь ласка. І залиш ключі від квартири.
— Чому, Марино? Що сталося? У тебе хтось є? — ставив він багато питань.
— У нас з тобою немає майбутнього, — різко відповіла жінка.
— Ми ж хотіли одружитися? — заперечив чоловік.
— Ні, ти хотів тут жити, поки тобі зручно, а коли зустрінеш жінку, то підеш від мене, — сказала спокійно Марина.
У цей момент у неї згасли всі емоції, залишилися тільки факти. Після довгої паузи вона продовжила:
— Я чула, що про мене говорила твоя мати й ти!
— Як? Цього не може бути… — заперечив чоловік. — Ти все неправильно зрозуміла.
— Я все правильно почула, — відповіла Марина. — Твоя мати мені відкрила очі. Вона більше не приходила, твій тато удає, що мене не існує, а твоя сестра навіть повідомлення мені не написала. Жодного! Вони мене не прийняли у сім’ю, і ти не збираєшся зі мною одружуватися. Тоді що ти робиш у моїй квартирі?
Денис не знав що відповісти. Тільки запитав:
— Чому тоді ти так довго мовчала?
— Я не мовчала, — відповіла Марина. — Я говорила, вчинками. Тільки ти мене не слухав.
Денис зібрав свої речі й залишив ключі. Він був спокійним, адже у кімнаті грався Максим, якому він нічого не хотів пояснювати. Чоловік тихо пішов.
Марина ніколи не забувала слова Алли Романівни, але зрозуміла головне: її сила у мудрості. Вона дозволила собі обрати спокій, повагу до себе та до свого сина. І ця перемога була набагато важливішою за будь-які слова чи сварки. Жінка знала, що тепер їхній дім — тільки їхній, і це відчуття свободи, спокою та безпеки було неоціненним.
