Оксані нещодавно виповнилося п’ятдесят два. Це той вік, коли жінка вже має право на спокій, на затишні вечори з книжкою, на поїздки з подругами у санаторій хоча б раз на рік. Але реальність Оксани пахла корвалолом, дешевими макаронами та розчаруванням.
Її чоловік, п’ятдесяти п’ятирічний Віктор, не працював уже третій рік.
Усе починалося цілком невинно, навіть шляхетно. На своєму колишньому місці роботи Віктор «перегорів». Він приходив додому чорніший за хмару, скаржився на керівництво, на малу зарплату, на те, що його талант інженера ніхто не цінує. Оксана, як вірна і любляча дружина, тоді сказала фатальну фразу:
— Вітю, та звільняйся ти з тієї каторги. Здоров’я дорожче. Якось прорвемося. Відпочинеш місяць-другий, прийдеш до тями і знайдеш щось краще.
Вона справді вірила, що це на місяць-другий. Вона взяла на себе додаткові зміни в аптеці, де працювала завідувачкою, відмовилася від купівлі нового зимового пальта і почала ретельніше планувати бюджет.
Але минув місяць, потім пів року, а потім рік. Віктор до тями прийшов, але шукати роботу не поспішав. Натомість він знайшов інше покликання — світ онлайн-ігор. Спочатку це були просто «танчики» вечорами, щоб зняти стрес. Потім ігри стали складнішими, рейди — довшими, а його присутність у реальному житті — мінімальною.
Одного весняного вечора Оксана поверталася з роботи. В обох руках вона тягнула важкі пакети з супермаркету. Пальці побіліли від напруги, а в голові крутилася лише одна думка: «Хоч би він сьогодні почистив картоплю».
Вона ледве відчинила двері своїм ключем. У коридорі було темно. З кімнати пробивалося лише холодне блакитне світло монітора і лунав істеричний крик її чоловіка:
— Куди ти лізеш, нубе?! Хіли мене, хіли, я сказав! Заходь з флангу!
Оксана з гуркотом опустила пакети на підлогу. З пакету викотилася цибулина і покотилася просто до дверей кімнати Віктора.
— Вітю! — гукнула вона, знімаючи взуття. — Я прийшла! Допоможи пакети на кухню занести!
— Зараз, Оксанко, почекай, у нас тут бос! П’ять хвилин! — донеслося з-за дверей, навіть без відриву від екрана.
Вона зітхнула. Ці «п’ять хвилин» вона знала напам’ять. Вони могли тривати годину. Оксана сама потягнула пакети на кухню. На столі стояла немита чашка з-під кави, тарілка із засохлими крихтами від бутербродів і порожня упаковка від сосисок. Картоплю, звісно ж, ніхто не чистив.
Оксана переодяглася в домашнє, помила руки і стала до плити. Спина нила так, ніби туди встромили кілок. Вона механічно чистила овочі, закидала м’ясо на сковорідку і відчувала, як всередині, десь під ребрами, закипає щось чорне і гірке.
Через сорок хвилин на кухню зайшов Віктор. Він потягнувся, почухав живіт під розтягнутою сірою футболкою і заглянув у сковорідку.
— О, вечеря. А що, знову курятина? Ти ж знаєш, у мене від неї печія. Ми ж домовлялися свинину брати, — невдоволено протягнув він, сідаючи за стіл і дістаючи телефон.
Оксана завмерла. Ніж у її руці злегка затремтів.
— Свинина, Вітю, коштує двісті п’ятдесят гривень за кілограм. А курятина — сто двадцять. Враховуючи, що за комуналку цього місяця я віддала майже чотири тисячі, на свинину нам не вистачило.
— Та ну, Оксан, не починай, — скривився чоловік. — Ти ж завідувачка, могла б і премію собі виписати.
— Премію? — голос Оксани став тихим, що завжди було поганим знаком. — Я працюю шість днів на тиждень, Вітю. Я сьогодні розвантажувала коробки з ліками сама, бо вантажник захворів. А що робив ти?
Віктор відклав телефон. Його обличчя набуло того самого ображеного виразу невизнаного генія, який він вмикав під час кожної подібної розмови.
— Я шукав роботу! — голосно заявив він. — Я розіслав резюме. Ти ж знаєш, що на моєму рівні не беруть будь-куди. Я не піду охоронцем чи таксистом, у мене вища інженерна освіта!
— Ти розсилав резюме рік тому. Останні три місяці ти навіть не відкривав сайт із вакансіями. Я бачила історію браузера, Вітю. Там тільки форуми з ігор та YouTube.
— Ти що, слідкуєш за мною?! — Віктор підскочив зі стільця. — Я маю право на особистий простір! Ти мене постійно пиляєш! Тобі тільки гроші від мене потрібні! Як я заробляв більше за тебе, так я був хороший! А тепер я в кризі, мені потрібна підтримка, а ти мене зі світу зживаєш через шматок м’яса!
Він грюкнув дверима і пішов назад у свою кімнату. За хвилину звідти знову почулося клацання мишки.
Оксана залишилася сама на кухні. Вона дивилася на курятину, яка вже почала підгоряти. Сльози застилали очі, але вона не дозволила їм впасти. Вона просто вимкнула плиту, налила собі води і сіла за стіл.
«Криза», — подумала вона. «Йому потрібна підтримка. А мені? Хто підтримає мене?»
Наступного дня на роботі Оксана не могла зосередитися. Вона перевіряла накладні, але цифри пливли перед очима. Її колега, молодша провізорка Надя, помітивши стан начальниці, зробила їй каву і поставила на стіл.
— Оксано Миколаївно, ви на собі лиця не маєте. Знову тиск?
— Знову Віктор, Надю, — зітхнула Оксана, роблячи ковток гіркої кави. — Я більше не можу. Я відчуваю себе ломовим конем.
— Та женіть ви його в шию, — прямолінійно відповіла Надя. — Ви ж красива, розумна жінка. Виглядаєте чудово. Навіщо ви його на собі тягнете? Він же вам як старший син-підліток, тільки грошей більше жере.
Оксана гірко усміхнулася. Якби ж усе було так просто. Тридцять років у шлюбі. Спільна донька, яка вже давно живе зі своєю сім’єю в Польщі. Спільна квартира, куплена ще в дев’яностих. Спільні спогади. Як можна просто взяти і викреслити людину? Це ж не по-людськи. Так не прийнято. Що скажуть родичі? Що скаже він сам?
Але слова Наді засіли в голові. Ввечері, коли на аптеку опустилася тиша перед закриттям, Оксана відкрила свій блокнот. Будучи жінкою педантичною, вона любила списки. Вона вирішила провести аудит власного шлюбу.
Вона розділила аркуш навпіл. Зліва написала: «Що я даю».
Фінансове забезпечення (100% бюджету: їжа, комуналка, одяг, ліки).
Побут (прибирання, прання, приготування їжі на двох).
Організація життя (оплата рахунків, виклик сантехніка, купівля подарунків родичам).
Емоційне обслуговування (вислуховування його скарг, терпіння його істерик, створення «затишку»).
Справа вона написала: «Що я отримую».
Вона дивилася на порожню половину аркуша п’ять хвилин. Потім десять. Згадала, коли він востаннє дарував їй квіти (на день народження два роки тому, за її ж гроші). Згадала, коли вони востаннє гуляли парком (він відмовився йти минулої неділі, бо у нього був «турнір»). Згадала, коли він востаннє казав їй щось тепле (не змогла згадати).
На правому боці аркуша вона вивела лише одне слово: «Звичку».
І раптом їй стало страшно. Їй п’ятдесят два. Попереду, дай Боже, ще двадцять-тридцять років активного життя. І як вона їх проведе? Тягнучи сумки з акційними сосисками для дорослого чоловіка, який кричить на екран комп’ютера?
У цей момент на її телефон прийшло SMS від банку.
«Списання коштів. Сума: 1200 грн. Призначення: Wargaming.net. Залишок на картці: 450 грн.»
Оксана завмерла. Це була її кредитка, яку вона залишила вдома в шухляді «на чорний день». Віктор знав пін-код і реквізити.
Вона не відчула злості. Вона відчула крижаний спокій. Це був кінець.
Вона не бігла додому. Вона йшла повільно, дихаючи холодним вечірнім повітрям. Вперше за довгий час вона помітила, які гарні ліхтарі у їхньому районі, як падає листя.
Коли вона зайшла у квартиру, сценарій був класичним. Світло від монітора, крики, немитий посуд на столі.
Оксана не стала роззуватися. Вона пройшла просто в кімнату, підійшла до системного блоку, намацала тумблер на задній панелі і натиснула його.
Екран згас. Кулери перестали гудіти. Настала оглушлива тиша.
Віктор кілька секунд сидів нерухомо, не розуміючи, що сталося. Потім він повільно повернув голову до Оксани. Його обличчя налилося червоним.
— Ти що, хвора?! — закричав він, зриваючи з голови навушники. — Ти що наробила?! У мене був рейтинговий бій! Я місяць до нього йшов! Ти хоч розумієш, що ти мені зараз злила всю статистику?!
Оксана дивилася на нього згори вниз. Вона не кричала. Її голос був тихим, але різав, як скальпель.
— Статистику, кажеш? Я сьогодні теж підбила статистику, Вітю. Ти вкрав з моєї кредитки тисячу двісті гривень. Це були гроші, які я відкладала собі на пальто. Ти їх спустив на намальовані танки.
— Я не вкрав! — обурився він, хоча його очі забігали. — Я взяв у борг! Я планував віддати! І взагалі, ми сім’я, у нас спільний бюджет! Що за слова такі — «вкрав»?!
— У нас немає спільного бюджету. Є мій бюджет, на який ти паразитуєш.
— Паразитую?! — Віктор схопився на ноги, намагаючись нависнути над нею. — Так ось як ти заговорила! Я на цю сім’ю двадцять років спину гнув, поки ти в декреті сиділа! Я цю квартиру ремонтував! А тепер у мене чорна смуга, і ти мене топчеш?! Та ти просто істеричка! У тебе гормони грають, от ти і кидаєшся на людей!
Ці слова мали б її поранити. Раніше вона б розплакалася, почала б виправдовуватися, доводити свою правоту. Але зараз вона відчула лише огиду. Перед нею стояв не чоловік, не партнер. Перед нею стояв переляканий хлопчисько-споживач, якого відривали від безкоштовної годівниці.
— Завтра субота, — спокійно сказала Оксана, дивлячись йому просто у вічі. — З самого ранку ти збираєш свої речі. Твій комп’ютер, твій одяг, твої вудочки, з якими ти три роки нікуди не їздив. І ти їдеш.
— Куди я поїду?! — знітився Віктор, зрозумівши, що це не звичайна сварка.
— До своєї мами. До сестри. У гуртожиток. На теплотрасу. Мені байдуже. Ця квартира дісталася мені у спадок від батьків, ти тут навіть не прописаний.
— Ти не маєш права мене виганяти! Ми законне подружжя! — його голос зірвався на писк.
— Маю право. І я подаю на розлучення.
Він спробував змінити тактику. Включив жалість.
— Оксанко… Ну чого ти… Ну ти ж знаєш, як мені зараз важко… Ну пробач за гроші, я правда знайду роботу, хоч завтра піду… Ну хочеш, я посуд помию?
Вона подивилася на його жалюгідну спробу торгуватися.
— Ні, Вітю. Посуд я помию сама. В останній раз за тобою. А завтра, щоб о дванадцятій тебе тут не було. Інакше я викличу поліцію і скажу, що ти погрожуєш мені фізичною розправою. І повір, я знайду свідків.
Вона розвернулася і вийшла з кімнати. Того вечора вона спала у вітальні на дивані. І вперше за багато місяців спала міцно, без пробуджень.
Наступний ранок був сповнений метушні, образ, гримання дверцятами шаф і драматичних зітхань. Віктор збирав речі. Він намагався спровокувати її на скандал: шпурляв сорочки, голосно розповідав по телефону матері, яка у нього «змія-дружина», і демонстративно довго пакував свій дорогоцінний комп’ютер.
Оксана сиділа на кухні, пила каву і не реагувала. Вона ніби спостерігала за цим з боку.
Об одинадцятій тридцять двері за ним зачинилися. Він залишив ключі на тумбочці в коридорі зі словами: «Ти ще приповзеш просити, щоб я повернувся».
Оксана підійшла до дверей, повернула замок на два оберти і притулилася спиною до холодного металу.
У квартирі стояла тиша. Не було чути фонового бубоніння телевізора, клацання клавіатури, постійного кашлю з кімнати.
Вона пройшлася кімнатами. У квартирі було брудно, розкидані речі, порожнеча на місці його столу. Але вперше за довгі роки тут було чисте повітря.
Той вихідний вона присвятила генеральному прибиранню. Вона вимила кожен куток, викинула два великі мішки непотребу, провітрила всі кімнати. А ввечері, прийнявши душ, вона зайшла в додаток банку на телефоні.
Вона порахувала: мінус його харчування (яке було дорожчим за її власне), мінус комуналка (він палив світло цілодобово і лив воду годинами), мінус його непередбачувані витрати з її карток.
Залишалося майже 40% вільного бюджету.
— Ого, — прошепотіла вона в порожній кімнаті. — Та я, виявляється, багата жінка.
Розлучення пройшло нервово. Віктор намагався ділити майно (якого не мав права ділити), дзвонив ночами нетверезий, то плакав, то проклинав. Але Оксана найняла хорошого адвоката — гроші на нього у неї тепер були.
Одного квітневого вечора Оксана зустрілася зі своєю колегою Надею в затишній кав’ярні в центрі міста. На Оксані було нове елегантне пальто, легкий шарф і гарний макіяж. Її очі блищали, а спина була рівною.
— Оксано Миколаївно, ви просто розквітли! — щиро захопилася Надя. — Виглядаєте на сорок, не більше. Як там ваш… колишній? Не турбує?
Оксана зробила ковток лате і всміхнулася.
— Знаєш, Надю. Я чула від його родичів, що він так і живе у мами. Працює десь охоронцем на стоянці: там можна сидіти в телефоні і грати в танки. Кажуть, мама йому тепер в контейнерах обіди носить.
— Боже, який сором для чоловіка в його віці… — похитала головою дівчина.
— А знаєш, що найдивніше? — Оксана відставила чашку. — Я зовсім не відчуваю самотності. Я зрозуміла одну річ: жити самій — це не страшно. Страшно — це жити з тим, з ким ти все одно почуваєшся самотньою, але при цьому ще й виконуєш роль обслуговуючого персоналу.
Вона подивилася у вікно на весняну вулицю.
— Уявляєш, Надю, я вчора купила квитки. Наступного місяця їду в Трускавець. Сама. На десять днів. Буду пити воду, ходити на масаж і просто спати.
— Ви це заслужили, — усміхнулася Надя.
Оксана кивнула. Так, вона це заслужила. Вона пройшла свій найскладніший життєвий квест — вийшла з токсичної гри і нарешті стала головною героїнею власного життя. І ця гра їй дуже подобалася.
Автор: Наталія
