Віталій стояв посеред новенької кухні-вітальні й нервово крутив у руках телефон. Сьогодні тещі, пані Світлані Петрівні, виповнювалося шістдесят п’ять. Він вирішив зробити «щось особливе».
Не просто торт і пляшка, як зазвичай, а справжнє свято: ресторан закритий на всю родину, жива музика, фотограф, а головне — він власноруч замовив нові меблі в італійському стилі: великий білий стіл із мармуровою стільницею і шість кремових крісел з золотою ниткою.
«Оце я її здивую!» — думав Віталій, поки вантажники заносили коробки. Дружина Оля була в захваті.
— Віталіку, ти геній! Мама сто разів казала, що хоче «щоб як у людей, як у Європі». От вона зрадіє!
Вантажники зібрали меблі за дві години. Стіл сяяв, як льодова арена. Віталій навіть протер його спеціальною серветкою, щоб жодної плямки.
О чотирнадцятій приїхала теща з молодшою сестрою Олі — тіткою Любою. Віталій зустрів біля дверей з квітами й широкою посмішкою.
— Світлано Петрівно, з ювілеєм! Проходьте, ми для вас сюрприз приготували!
Теща зайшла, зняла хутряний жакет, оглянулася… і завмерла.
— Це що ж таке ви тут наробили? — голос її став на пів тону вищим.
— Нові меблі! — гордо вигукнув Віталій. — Італійські! Стіл — натуральний мармур Крісла — ручна робота! Я думав, вам сподобається…
Світлана Петрівна підійшла ближче, провела пальцем по стільниці, потім глянула на Віталія так, ніби він щойно привіз у хату живого крокодила.
— І що на ці столи можна покласти, точно не їжу, — обурено буркнула вона, — от хіба сумочку покладу.
Віталій відчув, як всередині щось обірвалося.
— Як це не їжу? Світлано Петрівно, це ж святковий стіл! Сьогодні ж ваше свято!
— Святковий?! — теща підняла брову. — Віталію, ти в своєму розумі? Мармур холодний, як могильна плита! На ньому ж усе замерзне! Борщ поставиш — застигне за п’ять хвилин! Сало покладеш — скалкою стане! А вареники? Вони ж прилипнуть, і все!
Тітка Люба захихикала в кулак.
— Свєто, ну що ти, може, це тепер модно так…
— Модно?! — Світлана Петрівна розвела руками. — У мене на селі дубовий стіл п’ятдесят років стояв — і борщ гарячий, і голубці, і холодець! А тут — каток ковзанярський! І крісла ці… Я на них сидітиму, як на троні, а спина потім тиждень болітиме!
Оля стояла червона, як помідор.
— Мамо, ну ми ж хотіли зробити тобі приємне…
— Приємне — це коли серце гріється, а не п’ята точка мерзне! — відрізала теща.
Віталій намагався врятувати ситуацію.
— Світлано Петрівно, ми ж ще скатертину святкову купили! Льон, ручна вишивка! І подушки на крісла…
— Скатертину на мармур? — теща скривилася. — Це ж як на підлогу серветку стелити!
Віталій відчув, що земля йде з-під ніг. Він витратив двадцять п’ять тисяч доларів. Двадцять п’ять! Це ж майже вся премія за проєкт ТРЦ!
— Може, спробуємо посидіти? — тихо запропонувала Оля.
Вони посідали. Теща обережно опустилася на край крісла, ніби боїться, що воно вкусить.
— Ой, високо… — пробурмотіла. — Ноги не дістають до підлоги. Я ж не балерина!
Тітка Люба сіла поруч і одразу підстрибнула.
— Свєто, тут твердо, як на табуретці в поліклініці!
Віталій кинувся до кухні.
— Зараз усе буде! Я салати приніс, оселедець під шубою, холодець, сало з часником…
Він почав виставляти тарілки. Теща глянула на стіл і скрикнула:
— Віталію, ти що, з глузду з’їхав?! На мармурі жирні плями залишаться назавжди! Це ж не миється!
Вона схопила рушник і почала гарячково протирати стільницю навколо кожної тарілки.
— Мамо, ну що ти… — Оля мало не плакала.
— Що я?! Я за ваше добро! Завтра пляма — і все, тисячі доларів коту під хвіст!
Віталій стояв, як громом вражений. Музика, яку він замовив (саксофоніст і дівчина-співачка), вже чекали в коридорі.
— Може, почнемо свято? — слабко посміхнувся він.
— Почнемо! — теща рішуче встала. — Тільки не тут! Віталію, де у вас старий стіл? Той, дубовий, що в коморі стоїть?
— В коморі… Але ж ми його викинути хотіли…
— Викинути?! Добрий стіл?! — теща схопилася за серце. — Зараз же несіть його сюди!
Через двадцять хвилин четверо чоловіків (Віталій, його друг Сашко, сусід і саксофоніст) тягнули старий дубовий стіл із комори. Він був важкий, потертий, але справжній.
Теща сама застелила його вишитою скатертиною, яку дістала з чемодана («На всяк випадок взяла!»).
— Ось! — гордо сказала. — Тепер по-людськи!
Стіл поставили посеред кімнати, мармуровий відсунули до стіни. Теща сіла на своє старе крісло, яке теж витягли з комори.
— От тепер я вдома! — зітхнула з полегшенням.
Віталій стояв, як побитий пес. Оля обняла його.
— Віталіку, не переживай… Вона просто… звикла до свого.
Гості почали сходитися. Прийшла сестра тещі з чоловіком, подруги з роботи, сусіди. Всі спочатку ахали над мармуровим столом («Ого, як у палаці!»), а потім побачили дубовий — і одразу сідали до нього.
— Свєтко, а тут зручно! — казали.
— І їжа не холоне!
Свято пішло своєю колією. Саксофоніст грав, співачка — «Ой у лузі червона калина». На дубовому столі стояли миски з борщем, голубці, котлети, салати відерцями, пляшки з оковитою та компотом.
Теща була в центрі уваги, щаслива, як ніколи.
— Оце я розумію свято! — казала всім. — А то мармур цей… Хіба то для людей?
Віталій сидів у кутку й тихо. Оля підійшла.
— Не сумуй. Головне — мама щаслива.
— Я ж хотів як краще…
— Ти зробив як найкраще. Просто… не для неї краще.
Ближче до півночі теща підійшла до Віталія сама. Обняла.
— Зятю… Ти не ображаєшся на мене?
— Та ні, Світлано Петрівно…
— Ти ж хорошим хлопцем. І меблі гарні… Для когось. А я… Я ж із села. Мені б теплого дерева, щоб руки грілися. І щоб борщ не холонув. Пробач мене.
Вона поцілувала його в щоку.
— А стіл той мармуровий… Продай. Або в офіс собі постав. А мені дубовий залиш. Га?
Віталій розплакався. Не від образи. Від полегшення.
— Залишу, мамо. І крісла ваші старі теж повернемо.
— От і добре, — теща всміхнулася. — А наступного року… Просто борщу велику каструлю звари. І все. І я буду найщасливіша.
На ранок Віталій з Сашком віднесли мармуровий стіл назад у комору.
Дубовий залишився на своєму законному місці. Теща вже сиділа за ним, пила чай з пиріжками й розповідала сусідкам:
— От зять у мене золотий! Все вміє! І мармур привіз, і зрозумів, що мені дерево рідніше. Оце я розумію — чоловік!
Віталій стояв на балконі, і посміхався. Оля підійшла ззаду, обняла.
— Бачиш? Ти її все одно здивував. По-своєму.
— По-нашому, — поправив Віталій. — І знаєш що? Наступного року я сам поїду на базар, куплю свіжу свинину, каструлю п’ятнадцять літрів — і зварю борщу на всю вулицю.
— І торт триярусний?
— Та який торт! Мамин пиріг з вишнями. Це ж її улюблений.
Вони засміялися. А в кухні теща вже кричала:
— Віталіку! Іди сюди! Я тобі місце біля себе залишила! Сідай, зятю! Зараз холодцю покладу — з хроном!
І Віталій пішов. Бо зрозумів: іноді найбільше щастя — це не мармур із Італії, а теплий дубовий стіл, за яким тебе чекають із борщем і любов’ю.
Тетяна Макаренко
