— Мамо…
— І що ти збиралася робити далі? — втомленим голосом запитала Світлана. — Приховувати сина від Гліба? Віддати Євгена у дитбудинок? Який у тебе був план?
— Я не знаю! — вигукнула Юля й розридалася.
Світлана вважала, що вдало влаштувала долю своєї двадцятирічної доньки. Зять Ігор був старший на чотири роки, мав хорошу роботу, був уважним, дбайливим і, здавалося, щиро кохав Юлю. До того ж, він мав власну квартиру, куди й переїхала молода дружина, залишивши матір на самоті.
Втім, самотність не надто засмучувала Світлану — вона мала намір використати цей період з користю, навіть думала про власне особисте життя. До речі, якраз на той час випала зустріч однокурсників — двадцять п’ять років з дня вручення дипломів! — і саме там вона знову побачила Івана.
Колись між ними був роман, щоправда, з незрозумілих причин тоді він швидко завершився. Вони проговорили весь вечір, а потім ще до світанку гуляли містом, як у молодості. Виявилося, що Іван рік тому овдовів. Дорослий син виїхав за кордон на навчання і, схоже, залишиться там надовго. Сам Іван допрацьовував останні роки на підприємстві, мав піти на пенсію, а згодом планував повернутися в рідне місто.
Світлана відчула, що хотіла б пов’язати з ним своє життя. Та й він, здавалося, був не проти, хоч і мусив поки що виїжджати. Наступний рік вони активно переписувалися й спілкувалися телефоном. А тим часом у Світлани з’явився онук Євген, з яким вона проводила чимало часу — потрібно ж було допомогти доньці.
Хлопчик ріс спокійним, цілком здоровим, і коли йому виповнилося два роки, Юля почала водити його в садочок на пів дня, а сама повернулася до роботи. Світлана їм не була так потрібна, але, звісно, навідувалася, займалася з онуком. Тільки от очевидні зміни в настрої доньки вона чомусь не помітила.
— Мамо, я подаю на розлучення, — несподівано заявила Юля, коли Євгену виповнилося три роки. — І не треба мені нічого казати! У Ігоря давно інша.
Його перше кохання, бачте, повернулося до міста й раптом згадало, що в неї був вірний шанувальник!
— Може, ще схаменеться й повернеться? У вас же син…
— Здався він мені після отої… — обурилася донька. — Я себе не на смітнику знайшла! А з сином хай спілкується, ніхто ж не забороняє. Головне — щоб аліменти платив.
Світлана тяжко зітхнула. Вісім місяців тому Іван повернувся до міста. Вони часто зустрічалися і вже навіть почали сперечатися, де б їм краще жити разом: у квартирі Івана, що дісталася йому у спадок від батьків, чи у Світлани.
Тепер ставало зрозуміло, що реальним був лише перший варіант, і той під питанням — не могла ж вона залишити доньку з онуком без підтримки.
— І в чому проблема? — знизала плечима Юля. — Переїжджай. Я якраз у другій кімнаті клієнтів прийматиму. Навіть краще — не доведеться платити за місце в салоні.
— Але ж як ти одна впораєшся з дитиною?
— Мамо, ти ж не на Марс летиш. Якщо що — зможеш приїхати, допомогти?
— Звісно.
Так і домовились. Наступного року все йшло більш-менш нормально. Юля жила достойно на аліменти й свій заробіток — працювала перукаркою. Принаймні, грошей у матері не просила. А Світлана з Іваном — він поводився як справжній дбайливий дідусь! — регулярно допомагали, чим могли.
З часом Світлана помітила, що донька стала дедалі частіше просити їх посидіти з Євгеном. Спочатку вона пояснювала свої відлучки зустрічами з подругами або підробітком. А потім узагалі стала зникати на кілька днів без жодних пояснень. Здавалося, онук більше часу проводив із бабусею та Іваном, ніж зі своєю мамою.
— У тебе хтось є? — одного разу не витримала Світлана. — Чому не знайомиш нас із кавалером? Він одружений?
— Мамо, ну не вигадуй! Не буду я зв’язуватися з одруженим! — Юля ніби й образилась, але нічого конкретного не сказала.
А згодом попросила матір побути з онуком цілий місяць.
— Мені треба поїхати на курси до сусіднього міста, — відвела очі донька. — Розумієш же, мені треба розвиватися, рости і все таке…
— Щось ти затіяла, доню… Але допоможу, звісно, — зітхнула Світлана, похитавши головою.
Минуло десять днів з моменту від’їзду Юлі, коли Світлана з робочих справ потрапила в інший район міста — і несподівано побачила доньку.
До машини її обережно супроводжував високий, стильно вдягнений чоловік років тридцяти. Автівка була дорога.
— Юлю?! — Світлана вигукнула автоматично.
— Мамо? — донька озирнулася. — Ти що тут робиш?
Світлана не встигла відповісти.
— Добрий день! Яка в моєї Юлі красива мама! — усміхнувся чоловік. — Давайте знайомитись. Я — Гліб.
— Світлана Борисівна.
— Дуже добре, що ми зустрілися, — продовжив з усмішкою. — А то Юлечка вас чомусь приховує. Ходімо до нас у гості! Якщо, звісно, ви не надто зайняті.
Світлана швидко глянула на доньку — її обличчя застигло, мов камінь. Тож чемно відмовилася, пославшись на справи. Гліб, попрощавшись і пообіцявши обов’язково зустрітись, завів машину, і пара поїхала.
Юля зателефонувала ввечері й щось швидко пробурмотіла про те, що потім усе пояснить. Світлана дивувалася — чому донька приховує цього чоловіка? Він здався їй цілком порядним. Але розпитувати не стала.
Наступного дня біля дитсадка вона несподівано натрапила на колишнього зятя.
— Ми з Юлею вирішили, що Женя тимчасово поживе у нас із Христиною, — заявив Ігор.
— Чому? Що сталося?
— Не знаю, що на вашу доньку найшло. Раніше ж категорично відмовлялася віддавати мені сина. То спитайте у неї. Я тільки радий, що вона передумала.
Ну що ж, не заперечувати ж їй батьку онука? Тим паче, Євген так зрадів татові, а Ігор просто світився від щастя…
У підсумку Світлана зібрала й передала речі внука. А все, що не вклалося в голові, обговорила вже з Іваном — той, як завжди, вислухав спокійно, але з ноткою недовіри.
— Хм… Може, у Юлі якісь проблеми? — насупився чоловік.
— Та не схоже — виглядає вона чудово.
— Гаразд, будемо сподіватися, що вони самі розберуться. Але з нею тобі поговорити треба обов’язково.
Зробити це відразу не вдалося — Юля повернулася в батьківську квартиру лише за два тижні.
— Можеш мені пояснити, що відбувається? — прямо запитала у неї Світлана. — Чому ти ховаєш Гліба від нас? Чи, навпаки, я вже й не знаю… Чому ти дозволила Ігореві забрати Женю?
— Боже, скільки питань… — демонстративно закотила очі Юля. — А може, я сама розберуся зі своїм життям?
— Та-а-ак… Тепер ти ще й зі мною розмовляєш у такому тоні…
— Мамо, ну в якому?! Це й справді моє життя і моя дитина! Все ж добре? Ніхто не захворів…
— Ти вважаєш, що сину без тебе добре? — щиро здивувалася Світлана.
Донька мовчки вийшла з кімнати.
Світлані нічого не залишалося, як повернутися до Івана, який, як міг, намагався її заспокоїти.
— Якщо протягом найближчого місяця нічого не зміниться, щось придумаємо, — сказав він. — Хочеш, заберемо Женю до себе? Так би мовити, на нейтральну територію.
— Сподіваюся, цього робити не доведеться, — зітхнула вона.
Довго чекати не довелося. За два тижні їй зателефонував колишній зять.
— Де Юля? Вона не бере слухавку і на повідомлення не відповідає, вдома у вас теж двері ніхто не відчиняє!
— Я не знаю, — розгубилася Світлана. — Ми давно не розмовляли…
— Чудово! — буреним голосом вигукнув Ігор. — Ми взагалі-то домовлялися, що Женя у мене поживе недовго! А пішов уже другий місяць! Моя дружина, знаєте, не у захваті…
— Я все з’ясую.
Світлана кинулася у свою квартиру, відчинила двері своїм ключем і застала там доньку, яка спокійно збиралася кудись.
— Мені телефонував Ігор! — випалила Світлана. — Негайно поясни, що відбувається!
Деякий час Юля дивилася на неї пильно, а потім раптом розсердилася.
— Відбувається життя, мамо! Моє особисте! Я теж хочу заміж. Ігорю можна, а мені — ні?!
— Та хто ж проти?..
— Ніхто, як я розумію! І навіть є чоловік, з яким ми хочемо одружитися. Тільки Гліб, мамо, категорично проти того, щоб виховувати чужу дитину! А я його люблю, розумієш?!
— Женю?
— Гліба! Ну і Женю теж, звісно. Але що мені робити?!
— Зачекай… Гліб змусив тебе відмовитися від сина?
— Він навіть нічого про нього не знає, — неохоче зізналася Юля. — Але якось згадав про неможливість виховання чужих дітей і був дуже серйозний, тому я нікого ні з ким не знайомила.
— Тому ти дозволила Ігореві забрати Женю? А ти знаєш, що він хоче його повернути? Бо Христина теж проти — їй теж не потрібна чужа дитина! — Світлана майже кричала. — Ви дорослі люди, а не можете взяти відповідальність за одну маленьку людину — вашого сина! Схаменись, доню!
— Мамо…
— І як ти збиралася далі? — втомленим голосом запитала Світлана. — Ховати від Гліба сина? Віддати Женю до дитбудинку? Який був план?
— Я не знаю! — вигукнула Юля і розридалася.
Світлана не стала її втішати — здавалося, в неї закінчилися всі сили, і вона навіть не пам’ятала, як дісталася до квартири Івана. Той, вислухавши її, знову повторив свою ідею взяти Женю до себе, але цього разу робити цього не довелося.
Юля зізналася Глібові в існуванні сина, і той одразу з нею розірвав стосунки. Вона знову живе вдвох з сином у батьківській квартирі. З матір’ю вони помирилися.
