— Ти ж мене не покинеш?
— Петре, зачекай, з чого це ти вирішив, що це тепер мій обов’язок? – Лєна намагалася змусити чоловіка обговорити проблему, яка несподівано звалилася на неї через її надмірну доброту й м’якосердечність.
— А тобі що, важко? – Чоловік відмахувався від неї, як від набридливої мухи, проте жінка вирішила, що цього разу не залишить питання без вирішення.
— Мені? Звісно! Через це мені потрібно буде повністю перебудувати своє життя, перестати відпочивати й зустрічатися з друзями. Загалом, спустити своє життя в унітаз, і заради чого?
— Ой, годі, не надто ж ти натрудилася! Для такої, як ти, це не робота, а розвага. – чоловік окинув поглядом фігуру Лєни, яка сильно «розпливлася» після пологів.
— Я? Не надто? А твоя мама та її сестра надто натрудилися? Чи в них має бути особисте життя і відпочинок, а на мені можна й хрест поставити?
— Я щось не помітив, щоб ти сильно засмутилася, коли наш сімейний бюджет поповнився чималою сумою. Ти не працюєш, тобі це неважливо. А от я це на собі відчув дуже суттєво!
— Ти тепер дорікатимеш мені цим? Якщо пам’ятаєш – я в декреті з дитиною, яку ти три роки слізно просив і божився допомагати в усьому. Нагадай мені, коли востаннє ти міняв доньці памперс? Уставав до неї вночі? Гуляв із нею? Купав? А? Якщо пам’ятаєш, я до декрету заробляла в рази більше за тебе. Я хотіла й далі працювати, але ти вирішив, що сам утримуватимеш сім’ю, а я буду з дитиною. Отже…
— Я працюю! Це твої обов’язки. І так нічого не робиш, ще й доньку на мене повісити хочеш? Ти тоді взагалі у двері перестанеш пролазити! – Петро почав кричати так, що у Лєни мало вуха непозакладало. Тільки от він забув, із ким зв’язався.
За півгодини він уже стояв по той бік вхідних дверей і намагався зрозуміти, що зробив не так.
А Лєна стояла посеред квартири й намагалася вирішити, як їй жити далі. Одній, із дитиною на руках. І з другим, майже дитиною, який потребував не меншої турботи.
Лєні було трохи за тридцять. У юності вона завжди вважала, що в цьому віці закінчується молодість, можна перестати мріяти, сподіватися на краще й просто доживати свій вік, перетворившись на бабусю.
Насправді життя виявилося куди цікавішим. Подолавши тридцятирічний рубіж, Лєна відкрила для себе новий світ, з величезними можливостями. Вона досягла чималих успіхів у кар’єрі, подорожувала й почувалася дуже щасливою. Її не бентежила відсутність чоловіка й дітей, проте в очах суспільства вона заслуговувала не на захоплення, а на співчуття. Постійні запитання «коли заміж», «коли діти», «про годинничок не забула» вганяли в смуток і не давали насолоджуватися життям. Дівчина дедалі частіше почала сумніватися в собі, почувати свою неповноцінність. Зрештою, вона стала оцінювати чоловіче оточення на предмет відповідності її вимогам до супутника життя.
Серед інших вигідно вирізнявся один із співробітників ІТ-відділу, Петро. Невисокий, не дуже симпатичний, вже немолодий, але вельми перспективний, як його охарактеризували старші колеги. Лєна раніше не помічала його в компанії, але прес громадської думки невблаганно гнав її поповнити лави заміжніх, а гіднішого кандидата не знайшлося. Шукати десь за межами компанії було просто ніколи. Та й уся історія кандидата була відома. Неодружений, своя квартира, є мама, але живе окремо. Не п’є, не курить, у вчинках, що плямують репутацію, помічений не був.
Виявилося, звернути на себе увагу Петра не склало труднощів. Усього лише пара довгих поглядів, запрошення потанцювати на корпоративі й кілька запущених у колектив пліток, що хлопець їй цікавий. За кілька днів він уже вважав себе мачо, здатним завоювати «ту саму» Лєну.
Короткий період стосунків, скромне весілля, дитина. І ось уже Лєна – не успішна бізнес-леді з точеною фігуркою, а мама немовляти з «ґулькою» на голові й парою (чого вже там – десятком) зайвих кілограмів на талії. Від такого різкого повороту подій Петро досить швидко відчув запаморочення й став вважати себе чи не грецьким божеством, яке милостиво зійшло до Лєни. Молода жінка терпляче виносила всі нотації чоловіка, вважаючи дні до того моменту, коли зможе згорнути грудне вигодовування, найняти няню для доньки й повернутися на роботу.
Загалом, стосунки з чоловіком та його родичами у Лєни склалися досить непогано, якщо не сказати доброзичливо. Чоловік був єдиною дитиною. Батька його нестало кілька років тому, з родичів залишилися лише мама, її сестра та їхній літній батько.
Дідусь жив у свекрухи Лєни. Віддавати батька в будинок для людей похилого віку добросердна жінка не могла.
До певного часу Лєна взагалі мало перетиналася з родичами чоловіка. Його мама приїжджала кілька разів на місяць подивитися на онучку. У справи молодих не втручалася, своїх порядків у домі не встановлювала. Тим більше, що квартира належала Лєні. Переїжджати на територію чоловіка вона категорично відмовилася, чому згодом була шалено рада.
У гості до себе свекруха кликала рідко. Лєна кілька разів бачила дідуся чоловіка – тихий старенький, який більшу частину часу сидів біля вікна й дивився на дітей, що гралися у дворі. Взагалі до дітей у нього було якесь особливо трепетне ставлення. Побачивши правнучку, він плакав, як дитина, намагаючись утримати дівчинку кволими руками.
Мами свекрухи нестало п’ять років тому. Із сестрою вирішили, що батька забере до собе свекруха Лєни, бо в неї була квартира більша. У дідусевій квартирі до весілля жив Петро.
Взагалі дідусь і бабуся Петра були стариганями дуже самостійними. Дідусь довго не погоджувався на переїзд до доньки, вважаючи, що й сам непогано впорається з побутом. Лише коли сусідка зателефонувала й повідомила, що дідусь упав, повертаючись із магазину, довелося вирішити питання з його переїздом.
Сестра свекрухи була жінкою з досить вільними поглядами. Вона й у шістдесят років не сиділа вдома, постійно влаштовуючи собі подорожі, спонтанні поїздки та зустрічі з подругами. Залишати літнього батька з такою невгамовною донькою було страшно. У далекій юності й свекруха Лєни була такою самою. Але після заміжжя та народження сина стала набагато спокійнішою. Відкрито вона ніколи не скаржилася на те, як сильно втомлювалася з батьком, але Лєна бачила, з якою заздрістю вона розповідала про те, куди цього разу вирушила сестра.
— Ну а чому б вам не доглядати за ним по черзі? По місяцю чи по два? – запропонувала невістка.
— Лєночко, дитинко, що ти! У батька тиск стрибає, навіть якщо я його капці не там поставила. А ти кажеш – перевозити його з місця на місце, як мішок із картоплею. Ні вже, так ми його зовсім занапастимо. У такому віці людей треба менше турбувати. Вони тендітні, як старовинні вази.
— Але ваша сестра могла б пожити у вас і доглянути за батьком, поки ви відпочинете.
— Щоб я потім половину речей на смітник віднесла? Світлана жахливо вітряна. Вона надто легко ставиться до речей, може викинути кухонний рушник просто тому, що він не підходить до загального тону кухні. Я не така. Ми з нею різні, тому нам простіше спілкуватися рідше. Але за батьком вона навряд чи зможе добре доглядати. У неї навіть рибки в акваріумі не живуть, що вже казати про більших «вихованців».
— Вона не заміжня?
— Ні! І ніколи не хотіла. Дітей теж стороною завжди обходила. Вважала, що не для того народжена. Раніше такі погляди засуджувалися. Зараз вона в нас літня «чайлдфрі». До того ж, вона живе на околиці, навіть до лікарні буває складно дістатися від її дому. А ми в центрі – для літньої людини це важливо.
Жінка глибоко зітхнула й продовжила.
— Тільки от я не врахувала, що догляд за літнім батьком у мої роки може даватися так важко. І це він ще сам ходить і сам себе обслуговує! Ума не прикладу, як буду жити, коли він перестане це робити! Мені й прання-прибирання-готування з нас двох вистачає.
Лєна співчувала свекрусі, пропонувала варіанти, але не очікувала, що жінка сама знайде ідеальний для неї варіант, який, правда, вийде боком невістці.
За кілька тижнів після тієї розмови свекруха несподівано нагрянула до Лєни з тістечком та іграшками для онучки.
— Ой, дівчатка мої, як я за вами скучила! Ось, привезла вам подаруночки, порадувати. А улюбленій невістці – тістечко, щоб у декреті сидіти не так нудно було.
Лєна зрозуміла, що свекрусі щось потрібно, але не одразу збагнула, в чому буде прохання. Жінка вирішила «заходити здалеку».
— Лєночко, дитинко, можеш мене привітати!
— Із чим же це?
— Я цілком випадково й дуже вигідно змогла купити путівку до санаторію. На море. Подруга купила собі, але поїхати не зможе, син одружується. От вона мені й запропонувала!
— Ой, як я за вас рада! Вітаю! Тепер відпочинете, нарешті! – Лєна щиро пораділа за свекруху, але швидко згадала про діда, за яким у відсутності свекрухи хтось мав би доглядати. Пазл склався миттєво. Лєні стало не так радісно за свекруху.
— Лєночко, я б ніколи тебе не попросила, але така удача раз у житті трапляється! – обережно почала жінка.
— Але він мене не знає, і місця в нас для нього немає.
— Він взагалі клопоту не завдає! У їжі не вередує, гуляти тільки на балкон виходить. Не шумить, не кричить, при розумі. Лєночко! Я страшенно втомилася! Ти маєш мене зрозуміти, тобі ж у декреті з дитиною не солодко. От і я, вважай, як у декреті, тільки зі старим. І далі в нас не дорослішання, а деградація буде. Будь ласка!
Лєні стало шкода жінку, але вона зробила слабку спробу відмовитися.
— А як же ваша сестра? Вона не може доглянути за батьком?
— Що ти! Я ж казала тобі, що вона за людина. Нагодує шкідливим або не нагадає ліки прийняти. Я їй не довіряю. Це ж не чужа людина, це батько.
— Але він і їй батько.
— Але вона надто легковажна, я не можу його з нею залишити. Я от як вирішила, нехай він у вас поживе. Завжди буде під наглядом, та й вам не треба буде до мене додому бігати, навідувати його.
— Ну гаразд. Тільки попросіть Петра, щоб він мені допомагав. Я сама з дитиною, побутом і дідом не впораюся.
— Ну звичайно, люба. Я з ним поговорю.
І ось, діда перевезли до квартири Лєни. Поставили йому ліжко в дитячій, бо ця кімната виходила у двір, а дід любив дивитися на дитячий майданчик.
Свекруха привезла його речі, ліки й упорхнула відпочивати.
Більше місяця вона пробула на морі, зрідка відправляючи повідомлення, довідуючись про здоров’я старого. Лєні було складно й незвично від того, що в домі живе стороння людина. Петро з дідом майже не спілкувався, а от Лєні було ніяково залишати старого на самоті. Вона то й час від часу заглядала до нього, заводила розмову, розпитувала про його життя. Старенькому була приємна увага невістки, а від сусідства з маленькою правнучкою він приходив у захват.
Відпустка свекрухи промайнула куди швидше, ніж очікувала Лєна. Проте вона все ж чекала з нетерпінням, коли жінка забере дідуся до себе. Присутність діда зробила її «невиїзною». Навіть зустрітися з подругами чоловік її не відпускав, відмовляючись залишатися вдома з дитиною й старим.
І ось, день приїзду свекрухи настав. Проте вона не тільки не з’явилася, але й не зателефонувала. Наступного дня вона написала повідомлення, що їй треба відпочити з дороги, потім – перепрати речі й прибрати вдома. Потім вона просто перестала шукати виправдання. Минуло майже два тижні. Дід залишався в квартирі Лєни, Петро майже перестав допомагати їй, вважаючи, що вона й так непогано справляється. Лєна кілька разів порушувала питання переїзду діда назад до квартири свекрухи. Чоловік або мовчав, або відхрещувався. Нарешті, Лєна вирішила сама зателефонувати свекрусі. Та не взяла слухавку, натомість за кілька хвилин надіслала повідомлення:
«Лєно, годі мені дзвонити! Я в кіно з подругами, не можу взяти слухавку. Дід нехай поки що в вас поживе, я з ним кілька років няньчилася. Досить, я теж хочу пожити для себе. А ви цілком можете доглянути за власним дідом!»
— От так номер! А вони з сестрою за батьком доглянути не в змозі? – Лєна була обурена до краю. Чудово придумали. У них відпочинок, кіно й подруги. А Лєні вдома сидіти, поруч із дитиною й старим. Вони жити хочуть, а Лєні на житті хрест ставити?
Лєна подивилася на себе в дзеркало й не впізнала жінку у відображенні.
— У який момент ти звернула в цьому житті не туди? Чому з тобою перестали рахуватися? Чому твоя думка стала останньою, яку слід урахувати?
Відповідей на власні запитання у молодої жінки не було. Але вона вирішила, що далі так тривати не може. Або буде так, як хоче вона, або ніяк!
Того ж вечора вона порушила питання догляду за дідом із чоловіком. Розмова швидко перейшла в скандал, результатом якого став вимушений переїзд Петра у свою квартиру.
— Що ж, не зовсім те, що я хотіла, але теж нічого! – сказала собі Лєна, зачиняючи двері за чоловіком. Петро майже півгодини стояв під дверима, не вірячи, що Лєна наважилася виставити його.
Виставивши чоловіка, Лєна стала думати, як діяти далі. Очевидно, що свекрусі, її сестрі, Петру старий був не потрібен. Кидати його напризволяще Лєна не могла. Вона встигла прив’язатися до дідуся. Їй було соромно навіть голосно лаятися з чоловіком, щоб старий не почув і не почувався непотрібним.
Якщо свекруха відчула другу молодість, вона теж навряд чи стане допомагати з доглядом. Отже, потрібно було наймати доглядальницю, яка догляне за старим. Лєна вирішила шукати «універсального солдата» — людину, яка зможе наглядати і за дитиною, і за дідом. Сама ж вирішила повернутися на роботу. Поки що її ще кликали назад, а в пам’яті були свіжі всі професійні знання та навички.
Минув місяць. Доглядальниця все не знаходилася, але Лєна вже намагалася виконувати деякі обов’язки віддалено. На роботі їй із задоволенням пішли назустріч, радіючи поверненню цінної співробітниці. Петро кілька разів дзвонив, але про повернення діда до доньки питання не порушував. Свекруха не вдостоїла Лєну ані дзвінком, ані повідомленням. Сама Лєна теж на контакт вирішила не йти. Кілька разів заїжджала сестра свекрухи – привозила продукти й ліки, але жодним словом не обмовилася про те, щоб забрати батька до себе. Лєні здавалося, що нещасний старий став для власної родини тяжким тягарем. При цьому, людиною він був хорошою й душевною. Лєні було по-людськи шкода його й прикро за поведінку його родичів. Старий кілька разів запитував, куди подівся Петро, і чи повернулася донька з відпустки. Лєна вирішила не брехати й розповісти все начистоту. Дідусь промовчав, а потім запитав із надією:
— Ну, ти хоч мене не покинеш? Не хочу я вмирати в казенних стінах!
— Ні, нікуди ви від мене не поїдете. Правнучка вас любить, хіба я можу вас із нею розлучити…
Минув рік.
Лєна повернулася на роботу й розлучилася з Петром. Знайшла для діда сиділку, а для доньки няню. На жаль, прожив старий усього кілька місяців, заповівши свою квартиру Лєні та правнучці. Довелося Петру звільняти житлову площу й переїжджати до матері. Він намагався оскаржити заповіт діда, але мати й тітка заборонили йому робити це.
— Петре! У тебе є совість? Твоя дружина самотужки доглядала за чужою їй людиною. Віддати їй заповідане – найменше, що ми можемо зробити!
