Це була субота — день, який у селі зазвичай призначений для господарських звершень, а не для сімейних чвар. Микола стояв на подвір’ї, задерши голову вгору, і любувався новеньким дахом.
Темно-вишнева металочерепиця виблискувала на сонці, як дорогий автомобіль. Вона була його гордістю, символом того, що він «справився».
Але Тетяна, його дружина, цього захоплення не поділяла. Вона вийшла з хати, тримаючи в руках вогкий рушник, і її обличчя не обіцяло нічого доброго.
— І толку з того, що ви ту металочерепицю поклали, як дім зсередини гниє? -обурено, з гірким здивуванням вигукнула вона, зупинившись посеред двору.
Микола здригнувся, ніби його облили холодною водою. — Таню, ну що ти знову починаєш? Подивись, який колір! Сусіди шиї скрутять, поки роздивляться. Це ж на віки! Тепер ні краплі за комір не впаде.
— На віки? — Тетяна сплеснула руками. — Ти зайди в комору, Миколо! Ти подивись на той куток за шафою. Там грибок уже такий, що скоро з нами вітатися почне!
Стіни мокрі, повітря таке, що дихати нічим, а він стоїть, на бляху милується. Ти дах поміняв, а про вентиляцію забув? Чи ти думав, що хата — це консервна банка?
— Яка вентиляція, жінко? — Микола почав нервово терти потилицю. — Я майстрів питав, вони сказали:
«Миколо, головне — щоб не текло». От і не тече! Я все запінив, кожен стик герметиком пройшов, щоб ніде ні протягу, ні щілинки.
Тетяна підійшла ближче, її голос став тихішим, але від того ще гострішим: — От саме це ти й зробив — «закупорив нас живцем!»
Хата стара, саманна, їй дихати треба. А ти її в пластик та метал закатав. Вчора відсунула диван у вітальні — а там шпалери відпадають пластами, і чорнота така, що страшно дивитися. Ти розумієш, що ми здоров’ям платимо за твою «красу»?
— Та що ти в тому розумієш! — вигукнув Микола, хоча всередині вже закрадався сумнів. — Металочерепиця — це престиж! Це надійно! Старий шифер уже мохом поріс, розсипався в руках.
— Престиж у вогкості не живе, Колю, — відрізала Тетяна. — Який сенс у золотій короні, якщо голова гнила? Ти витратив усі заощадження на цей блиск, а тепер нам треба буде міняти підлогу, бо лаги посипляться від вологи. Ти бачив, як вікна вранці «плачуть»? Там цілі ріки на підвіконнях!
— То вікна такі — спробував захиститися чоловік.
— Вікна нормальні! — Тетяна вже майже перейшла на крик, але стримувалася. — Просто ти зробив термос. Раніше через старі вікна хоч якийсь рух повітря був, через стріху виходило. А тепер ти все закрив. Ти хоч розумієш, що якщо ми зараз не зробимо витяжку, то через два роки цей дім можна буде тільки знести?
Микола сів на лаву під грушею. Його переможний настрій випарувався. Він згадав, як майстер Степан казав щось про «пароізоляцію» та «вентзазор», але Микола тоді лише відмахнувся, мовляв, не вчи вченого, роби як дешевше і швидше.
— І що тепер? — глухо спитав він. — Знімати все?
— Не знімати, а думати головою, — вже спокійніше сказала Тетяна, підходячи до нього. — Треба майстра нормального кликати, щоб зробив продухи, щоб поставив рекуператор чи бодай звичайну витяжну систему. І стіни треба обробляти, поки цвіль у легені не пішла. Ти ж для дітей це будував, Миколо. А виходить, що будуєш пастку.
— Я ж як краще хотів… — буркнув він під ніс.
— «Як краще» — це коли до ладу, а не про людське око, — зітхнула вона. — Іди до хати, каву пий. А потім бери телефон і шукай того, хто виправить твій «термос». Бо я в цій плісняві зимувати не буду, піду до мами, а ти тут сам зі своєю черепицею розмовляй.
Микола подивився на вишневий дах. Тепер він уже не здавався йому таким красивим. Він здавався важким і глухим.
— Добре, Таню. Твоя правда. Завтра приїдуть вентиляційники.
— Не завтра, Колю. Сьогодні шукай. Бо завтра грибок з’їсть твою совість остаточно.
Вечір того ж дня видався для Миколи не менш напруженим, ніж ранок. Тетяна демонстративно не вмикала телевізор, створюючи в хаті таку тишу, в якій звук кожної краплі конденсату, що падав із підвіконня на лінолеум, звучав як постріл.
Микола сидів на кухні, обклавшись роздруками з інтернету та записником. Перед ним стояв холодний чай.
— Ось, дивись, — невпевнено почав він, коли Тетяна зайшла заварити трав’яного збору. — Я знайшов чоловіка, Олега. Кажуть, він на цих «хворих будинках» зуби з’їв. Обіцяв завтра заїхати, подивитися на наші «термоси».
— І що він тобі по телефону сказав? — Тетяна присіла навпроти, схрестивши руки. — Що ти геній архітектури?
— Сказав, що я третій за тиждень із такою бідою, — зітхнув Микола. — Каже, що люди ставлять пластик, бляху, пінопласт, а потім дивуються, чому в них на стінах «чорна борода» росте. Каже, що саман — це губка. Якщо його замкнути в герметичну коробку, він починає пріти.
— О! А я тобі що казала? — Тетяна підняла вгору вказівний палець. — Ти ж мене не слухав. «Таню, не каркай», «Таню, воно блищить». Тепер готуй гаманець, бо виправляти дурість завжди дорожче, ніж робити по-людськи.
Наступного ранку приїхав Олег — чоловік у потертому комбінезоні, з тепловізором у руках. Він не став роздивлятися гарний колір черепиці. Він одразу пішов у комору, потім у спальню, а потім виліз на горище.
— Ну що тут, майстре? — з надією запитав Микола, заглядаючи спеціалісту в очі. — Велика біда?
Олег зліз із драбини, обтрушуючи пил із колін. — Біда не в даху, Миколо. Дах лежить добре. Біда в тому, що ти перекрив потік повітря в карнизах. Твоя хата тепер не має де брати повітря для вентиляції підпокрівельного простору. У тебе крокви вже почали темніти. Ще рік — і твоя «вічна» черепиця провалиться всередину разом із гнилим деревом.
Тетяна, яка стояла поруч, лише гірко хмикнула. — Чув? На віки, кажеш?
— А в хаті що? — тихо спитав Микола, ігноруючи підколку дружини.
— А в хаті у вас вологість вісімдесят відсотків, — Олег показав на прилад. — Це як у тропіках, тільки холодно. Вам треба ставити приточні клапани у стіни або врізати провітрювачі у вікна. І обов’язково витяжку з санвузла та кухні виводити через дах. Зараз ваша пара від борщу і душу нікуди не дівається — вона йде в стіни.
— Це ж знову дірявити все! — сплеснув руками Микола. — Я тільки все залатав, запінив…
— От у тому і проблема, що «запінив», — відрізав Олег. — Будинок — це живий організм. Він має вдихати свіже повітря і видихати відпрацьоване. А ти йому рота й носа скотчем заклеїв.
Тетяна підійшла до чоловіка і поклала руку йому на плече. Це вже була не злість, а скоріше втомлена підтримка. — Колю, давай так: або ми зараз робимо ці «дірки», як каже майстер, або продаємо цю блискучу бляшанку, поки вона не розвалилася. Я не хочу, щоб діти кашляли через твій «престиж».
Микола мовчав хвилину, дивлячись на свої натруджені руки. — Роби, Олеже. Пиши список, що купувати. І вентиляцію, і клапани… і ту витяжку на дах, про яку ти казав.
— Правильне рішення, — кивнув майстер. — Тільки приготуйся: доведеться ще й частину підшивки даху розібрати, щоб повітря пішло.
Коли Олег пішов до машини за інструментами, Микола повернувся до дружини. — Пробач, Таню. Хотів як палац зробити, а вийшла баня.
— Палац — це там, де дихається легко, Колю, — відповіла вона, вперше за ці дні посміхнувшись. — А блиск… блиск ми наведемо, коли стіни просохнуть. Іди вже, допомагай майстру «дірявити» свою гордість.
Микола зітхнув, взяв перфоратор і пішов назустріч першому свіжому протягу, який нарешті мав врятувати їхній дім.
Минуло трохи більше місяця. Листопад вже дихав у вікна сирим туманом і першими нічними заморозками, але атмосфера в домі змінилася до невпізнання. Микола сидів за кухонним столом, але тепер він не гортав тривожно форуми в телефоні, а просто спостерігав, як Тетяна розставляє на підвіконні горщики з фіалками.
— Дивись, Таню, — тихо сказав він, вказуючи на скло. — Сухе. Навіть по краях ні крапельки.
Тетяна провела пальцем по чистій поверхні склопакета. — Сухе, Колю. І дихати… знаєш, наче в лісі після дощу. Немає того важкого запаху старого підвалу, що раніше за одяг чіплявся.
Вона підійшла до кутка, де раніше чорніла пліснява. Тепер там була свіжа штукатурка, акуратно зафарбована світло-бежевим кольором. Микола не просто поставив клапани, він вичистив кожен сантиметр стіни, обробив її антисептиком і, за порадою Олега, замінив частину підлоги, під якою справді вже почала збиратися сирість.
— А пам’ятаєш, як ти кричав, що я тобі дах дірявити не дам? — усміхнулася Тетяна, сідаючи поруч із горнятком чаю.
— Пам’ятаю, — засміявся Микола, ховаючи очі. — Я тоді на ту витяжну трубу, що крізь черепицю вивели, дивився, як на особисту образу. Думав: «Оце так краса, стирчить тепер одоробло на моєму ідеальному схилі». А тепер… Знаєш, коли вночі чую, як тихо гуде вентилятор у ванній, мені спокійніше стає. Це звук того, що хата живе.
— Вона не просто живе, вона нам дякує, — Тетяна поклала голову йому на плече. — Вчора Сашко вперше за осінь не прокинувся з закладеним носом. Ти ж знаєш, я грішила на алергію, а виявляється — ми просто топилися у власній вологості.
Микола підвівся, підкинув дров у грубку, яка тепер горіла весело й рівно — завдяки правильному притоку повітря тяга стала ідеальною. Він підійшов до вікна і знову глянув на подвір’я. Сусід через паркан якраз розвантажував рулони мінеральної вати.
— Чуєш, Таню, — хитро заговорив Микола. — Петро он теж зібрався стіни пінопластом заклеювати. Прямо по глині.
Тетяна різко випрямилася, її очі блиснули знайомим вогником. — Тільки спробуй не сказати йому! Миколо, іди зараз же, поки він не накоїв лиха. Поклич його на чай, покажи наші клапани, покажи сухі кути. Нехай людина вчиться на твоїх гулях, а не на своїх.
Микола взяв куртку, застібаючи блискавку. — Вже йду. Тільки ти пироги виймай, бо Петро без мого «лекторію» і твоїх пирогів не повірить, що дім може бути і теплим, і сухим одночасно.
Він вийшов на ґанок, вдихнувши на повні груди свіже осіннє повітря. Тепер його дім під темно-вишневим дахом більше не був красивою пасткою. Він став фортецею, де пахнуло не гниллю, а домашнім затишком і спокоєм.
— Петре! — гукнув він сусідові. — Стій, не клеїть! Зайди-но сюди, щось покажу, поки ти хату не «задушив»!
Тетяна дивилася у вікно, як двоє чоловіків схилилися над підвіконням, про щось жваво сперечаючись. Вона посміхнулася і пішла на кухню. Нарешті в їхньому домі настав справжній штиль.
А у вас як проходять ремонти? поділіться з нами, хто має звісно бажання, наперед вдячні.
Тетяна Макаренко
