Це був той самий момент «затишшя перед бурею», коли запах свіжоспеченої паски ще мирив родину, але вид напівпорожнього холодильника вже готував ґрунт для великої драми.
Степан Петрович стояв посеред кухні, тримаючи в руках два кільця «Домашньої», і дивився на них так, ніби це були не м’ясні вироби, а особиста образа його гідності.
— І це все? — голос Степана здригнувся від щирого обурення. — Оксано, я питаю тебе як голову нашого господарства: це вся ковбаса на свята?
Оксана, яка в цей час зосереджено витирала святковий сервіз, навіть не повернула голови.
— Степане, не починай. Там ще шинка, буженина, три види салату і холодець, який ледь помістився на балкон. Тобі мало?
— Мало?! — Степан підняв ковбасу вище, ніби демонстрував доказ злочину. — Та це тільки для мене одного, і то може не стати на вечір! А ти кажеш — на три дні для всіх? У нас завтра куми, післязавтра твої батьки, а в понеділок племінники приїдуть, які метуть усе, що не прибите до підлоги!
Оксана нарешті відклала рушник і повернулася до чоловіка, вперши руки в боки.
— То ти хочеш сказати, що я погана господиня? Що я з голоду морю твою бездонну родину? Я два дні з кухні не виходила, у мене від тертки пальців не чути, а він стоїть і кільцями ковбаси мені перед носом махає!
— Я кажу про раціональне планування! — вигукнув Степан. — Куди поділася та палиця «Дрогобицької», яку я купував у вівторок?
— Твоя «Дрогобицька» пішла в салат, бо хтось, не будемо показувати пальцем, вночі «трішки перекусив» половиною тої палиці під серіал!
— То був стратегічний запас для підтримки сил! — не здавався Степан. — А тепер що? Ми будемо гостям хрін на хліб мазати й розповідати про важку долю українського селянства? Оксано, це ж сором! Люди скажуть: «Дивіться, у Степана в хаті ковбаси мені менше, ніж на дитячому дні народження!»
— Люди скажуть, що в Степана жінка — золота людина, раз вона його досі не виставила з тією ковбасою на сходовий майданчик! — Оксана почала закипати. — Ти бачив ціни на м’ясо? Ти бачив черги? Я стояла годину, щоб ці кільця взяти, поки ти «дуже важливо» міняв гуму на колесах!
— Гума — це безпека родини! А ковбаса — це ситість родини! Це базові потреби за Маслоу, якщо ти чула про таке!
— О, пішла філософія! — сплеснула в долоні Оксана. — Маслоу твій ковбасу не морозив про запас! Ти мені краще скажи, куди ти подів банку шпротів? Теж «стратегічно» з’їв?
— Шпроти були не на часі! Вони створювали візуальний шум у холодильнику! Ми зараз про м’ясо говоримо! Оксано, я серйозно, давай я зараз швидко з’їжджу на ринок, може ще хтось стоїть…
— Нікуди ти не поїдеш! — відрізала дружина. — Сідай ліпити вареники. У нас ще два кілограми тіста чекають. Ковбаси йому мало… Ковбаса — це десерт! Основна страва — це праця і молитва!
— Вареники — це борошно! Борошно — це вуглеводи! — запекло сперечався Степан, але вже сідав до столу. — Чоловікові потрібен білок! Я завтра перед кумом буду виглядати як вегетаріанець-початківець. Він принесе свою «пальцем пхану», а я йому що? Скибочку тоненьку, як папір, відріжу?
— Відріжеш так, щоб просвічувалося! Будемо привчати гостей до високої кухні та вишуканих порцій, — іронічно зауважила Оксана, насипаючи борошно на стіл. — І взагалі, Степане, свято — це не про шлунок. Це про духовне об’єднання.
— Духовне об’єднання найкраще проходить під добру закуску, — буркнув Степан, але заходився розкачувати тісто. — Але запам’ятай: якщо кум запитає, чому так мало м’яса, я скажу, що ти мене посадила на детокс-дієту.
— Кажи що хочеш, — зітхнула Оксана, — аби тільки вареники були гарні. А ковбасу я зараз перерахую. І не дай Боже до ранку хоч один шматочок зникне — будеш розговлятися виключно святою водою!
Кухня занурилася в ритмічне постукування качалки, але Степан все одно час від часу кидав тужливий погляд на холодильник, вираховуючи в голові, скільки міліметрів ковбаси припадає на одну душу населення в цій хаті. Конфлікт був вичерпаний, але «м’ясне питання» залишилося відкритим у його серці.
Минуло пів години, але тиша на кухні була не мирною, а радше нагадувала тимчасове перемир’я перед вирішальним наступом. Степан люто втискав начинку в кружальця тіста, ніби намагався компенсувати відсутність ковбаси об’ємом картоплі. Його серце все ще боліло за «Дрогобицьку».
— Оксано, я все думаю, — почав він знову, не піднімаючи очей. — Ти ж розумієш, що Василь, коли прийде, він першим ділом запитає: «А де, Степане, ота твоя фірмова нарізка, про яку ти в гаражах тиждень розказував?». І що я йому? Покажу твої вареники з «духовним об’єднанням»?
Оксана різко зупинилася, тримаючи в руці ніж для тіста, і повільно повернулася до чоловіка.
— Степане Петрович, ти не вгамуєшся? Василь твій приходить сюди не дегустаційну комісію проводити, а в гості! Якщо він любить тебе за ковбасу, то гріш ціна вашій дружбі. А якщо він справжній друг, то з’їсть і порожній хліб з сіллю, і подякує!
— З сіллю він і вдома з’їсть! — вигукнув Степан. — У нас свято чи батьківські збори в школі виживання? Я просто кажу: два кільця — це статистична похибка. Це навіть не закуска, це так… для запаху в кімнаті. От побачиш, племінники твої прибіжать, по два рази вилками махнуть — і все, пуста тарілка, один хрін стирчить, як пам’ятник моїй ганьбі!
— Та що ти вчепився до тих племінників?! — Оксана відсунула миску так різко, що борошно хмаркою злетіло в повітря. — Діти ростуть, їм треба вітаміни!
— Вітаміни в моркві, Оксано! А ковбаса — це радість життя! Ти ж сама казала, що на Великдень треба, щоб стіл ломився. А в нас він навіть не прогинається! Він стоїть рівно і знущально дивиться на мене своєю незаповненою поверхнею!
Оксана глибоко вдихнула, намагаючись не перейти на ультразвук.
— Знаєш що? Якщо ти такий великий стратег харчової промисловості, то чому ти не купив більше, коли я тобі список давала? Там чорним по білому було написано: «М’ясо — 3 кілограми». А ти що привіз? Півтора! Бо ти, бачте, вирішив, що треба ще нові килимки в машину взяти, бо «старі не пасують до весняного настрою»!
— Килимки були по акції! — виправдався Степан, почервонівши. — Та й хто знав, що ті три кілограми після запікання перетворяться на такий маленький шматочок, що його під мікроскопом треба шукати? Це не я винен, це закони фізики! Воно всохло!
— Всохло в нього… — процідила Оксана. — У нормальних господарів нічого не всихає понад міру. Просто треба менше «пробувати на готовність» кожні п’ять хвилин, поки воно в духовці стоїть. Я бачила, як ти ті «краєчки» відрізав. Там від тих краєчків половина шинки залишилася!
— Я здійснював контроль якості! — Степан гордо підняв підборіддя. — Я не міг допустити, щоб моя родина їла неперевірений продукт. Це був акт самопожертви!
— Акт егоїзму це був, Степане! Тепер маємо те, що маємо. І я забороняю тобі навіть думати про те, щоб докуповувати щось у тридорого в привокзальних генделиках. Будемо подавати все маленькими шматочками, красиво розкладемо зелень, зробимо «декор».
— Декор… — Степан сумно подивився на свої вареники. — Зелень — це добре, але зелень не викликає того почуття глибокого задоволення, яке дає кільце доброї домашньої ковбаски. Оксано, а може… може там на балконі, за холодцем, ще якась баночка тушонки завалялася?
Оксана подивилася на нього з такою сумішшю жалю та роздратування, що Степан зрозумів: наступне слово про м’ясо — і він сам стане інгредієнтом для святкового салату.
— Добре, добре, — пробурмотів він. — Мовчу. Але якщо Василь почне жартувати про мою дієту, я не витримаю і скажу, що це все твій підступний план по перетворенню мене на граційного ланя.
— Будеш ланем — будеш швидше бігати за ковбасою наступного року, — відрізала Оксана, але куточки її вуст ледь помітно сіпнулися в усмішці. — А тепер доліплюй, «стратег», бо свято не чекає.
Валентина Тодоренко
