Ольга Іванівна стояла на порозі своєї двокімнатної квартири на четвертому поверсі старої хрущовки, тримаючи в руках велику коробку, обгорнуту в синій папір із золотими зірками.
На коробці було написано «З Днем народження, мамо!» маркером, яким, судячи з почерку, писав її син Віталік. Сам Віталік і його дружина Сніжана тулилися позаду, усміхнені, як діти, що принесли п’ятірку з математики.
«Ну що ти стоїш, мамо, запрошуй!» – Віталік обняв матір одним рухом, ледь не випустивши коробку з її рук.
«Так, Ольго Іванівно, ми ж із подарунком!» – Сніжана блиснула білозубою усмішкою й витягла з сумки пляшку.
Ольга Іванівна автоматично відступила в коридор, все ще притискаючи коробку до грудей, ніби боялася, що це сон і подарунок зараз розтане.
«Проходьте, проходьте… Чайник поставлю», – мовила вона тихо й пішла на кухню, намагаючись не дивитися на коробку. В голові крутилася одна думка: «От би холодильник… Хоч би маленький… Хоч би той, що на розпродажі за 18 999…»
Вона вже пів року мріяла про новий холодильник. Старий «Дніпро», якому було стільки ж років, скільки й Віталіку – тридцять п’ять, гудів, як трактор, і морозилка в ньому тримала температуру лише коли на дворі мінус двадцять.
Пельмені примерзали до стінок так, що їх доводилося віддирати ножем. А коли Ольга Іванівна пекла пляцки з вишнею, то мусила бігати до сусідки Валери на п’ятий поверх просити місце в морозилці.
«Мамо, ти де там? Ми вже розпакували!» – крикнув Віталік із зали.
Ольга Іванівна здригнулася. «Розпакували?!» Вона кинула чайник і побігла в кімнату.
На дивані лежало… покривало. Велике, синьо-зелене, з величезними півоніями й золотими китицями по краях. Сніжана вже розстелила його, щоб показати всю красу.
«Бачиш, мамо, який колір! Це ж твої улюблені півонії! Ми з Віталіком пів дня вибирали!» – Сніжана аж присіла від захвату.
«Точно, мам. І тканина – стопроцентна бавовна, не линяє, не скочується. І розмір – два двадцять на два сорок, на твоє ліжко впритул!» – Віталік гордо розвів руками, ніби показував новий «Мерседес».
Ольга Іванівна завмерла посеред кімнати. Вона дивилася на покривало, потім на сина, потім на невістку, потім знову на покривало. В горлі стояв клубок.
«Покривало…» – тільки й змогла вимовити вона.
«Ну так! Ти ж сама казала, що твоє старе вже все в дірках, пам’ятаєш? Ти ще жартувала, що крізь нього зірки видно!» –
Сніжана засміялася.
Ольга Іванівна згадала той момент. Так, вона справді якось пожартувала. Але то було торік, коли вони сиділи на кухні, пили чай, і вона скаржилася, що ковдра тонка, а купувати нову дорого.
Тоді Віталік сказав: «Та нічого, мам, ми тобі щось придумаємо на день народження». І вона подумала… Вона подумала, що він зрозумів натяк про холодильник, бо перед тим вона пів години розповідала, як її старий гудить і як їй соромно просити сусідів.
«Дякую… дуже гарне…» – прошепотіла вона й відчула, як очі наливаються сльозами.
Віталік нахмурився:
«Мам, тобі не сподобалося? Ми можемо поміняти! Там ще було бежеве з трояндами…»
«Ні-ні, що ти, дуже гарне… Просто… я думала…» – вона закусила губу.
Сніжана підскочила:
«Ольго Іванівно, ви що, плачете? Та що ж таке?!»
І тут Ольга Іванівна не витримала. Сльози покотилися по щоках, вона сіла на стілець і закрила обличчя руками.
«Я думала… холодильник… чи пральну машинку… У мене ж старій вже десять років, білизна сіра виходить… А холодильник… він же гудить, як літак… Я ж вам розповідала… Я думала, ви зрозуміли…»
Тиша в кімнаті стала такою густою, що чути було, як крапає кран на кухні.
Віталік почервонів до самих вух.
Сніжана відкрила рота, але нічого не сказала.
«Мам… ти серйозно? Ти думала, що ми тобі холодильник купимо?» – нарешті видавив Віталік.
«А чому ні?! Ви ж питали, що мені потрібно! Я казала – холодильник або пральну машинку! Я ж не просила “Айфон” чи поїздку на Мальдіви! Я просила те, що справді потрібно!» – Ольга Іванівна підняла голову, і в її очах палала образа.
Сніжана ніяково кашлянула:
«Ольго Іванівно… ми ж… ми кредит виплачуємо за машину… І за квартиру ще три роки… Ми думали, що покривало – це практичний подарунок… Ви ж казали, що холодно спите…»
«Холодно?! Та я в двох светрах сплю, бо ковдра тонка! Але я б краще в трьох спала, ніж пельмені віддирати від морозилки!»
Віталік потер скроні:
«Мам, ну чому ти одразу не сказала прямо: “Купіть холодильник”? Ти ж завжди натякаєш, а ми маємо вгадувати! То ти казала, що покривало старе, то що подушка плоска, то що чайник повільно гріє… Ми ж не телепати!»
«А я думала, що ти, син рідний, зрозумієш, що мамі важливіше холодильник, ніж півонії на ліжку! Я ж не для себе прошу – для сім’ї! Щоб ви приїздили, щоб у мене було куди покласти котлети, коли ви в гості!»
Сніжана спробувала розрядити обстановку:
«Та давайте ми зараз поїдемо й купимо холодильник! У нас є карта розстрочки…»
«Ні!» – Ольга Іванівна різко встала. «Я не хочу, щоб ви в борги лізли через мене! Я сама накопичу! Я вже пів року копію – по п’ятсот гривень відкладаю з пенсії! Ще рік – і куплю собі той холодильник! І пральну машинку теж! І ніхто мені не потрібен!»
Віталік зітхнув:
«Мам, ну не кричи… Ми ж хотіли як краще…»
«Як краще – це запитати прямо: “Мамо, що тобі справді потрібно?” А не вибирати пів дня півонії!»
Наступні пів години пройшли в напруженій тиші. Чайник давно википів. Ігристе так і стояло невідкорковане. Покривало лежало на дивані, ніби величезний докір.
Нарешті Сніжана не витримала:
«Ольго Іванівно… а давайте ми хоч торт розріжемо? Я ж “Київський” купила, ваш улюблений…»
Ольга Іванівна глянула на торт, потім на покривало, потім на сина.
«Ні. Не хочу я торт. І день народження вашого не хочу. Ідіть додому».
Віталік встав:
«Мам…»
«Ідіть, кажу! І покривало своє заберіть! Я його не просила!»
Сніжана швидко склала покривало назад у коробку. Віталік мовчки взяв коробку під пахву.
Вже в дверях він зупинився:
«Мам… пробач. Ми справді не зрозуміли. Наступного разу… наступного разу купимо холодильник. Обіцяю».
Ольга Іванівна нічого не відповіла. Вона просто закрила двері.
Два дні вона не брала слухавку. На третій день Віталік приїхав сам, без Сніжани. Привіз той самий холодильник – маленький, на 260 літрів, але новий, тихий. Сам витяг старого «Дніпра» в коридор (ледь не зірвав спину), сам підключив новий.
Ольга Іванівна стояла поруч і мовчала.
Коли все було готово, Віталік витер піт з чола й сказав:
«Мам… я був не правий. Пробач».
Вона глянула на новий блискучий холодильник, потім на сина.
«Покривало де?» – раптом запитала.
«Вдома лежить… Ми ж його назад забрали…»
«Привези. Гарне ж покривало. Півонії великі. Нехай лежить. На Новий рік постелю».
Віталік усміхнувся вперше за три дні.
«Привезу, мам. І ще пральну машинку привеземо. З сушкою».
Ольга Іванівна кивнула й тихо додала:
«Тільки більше ніколи не вгадувати. Запитуй прямо. Я ж не чужа».
Віталік обняв матір. Вона вперше за багато років обняла його у відповідь так міцно, ніби боялася, що він зараз розтане, як той неіснуючий холодильник у її мріях.
А покривало з півоніями таки лежить у неї на ліжку. І коли Ольга Іванівна загортається в нього, то завжди бурмоче:
« Але й це нічого… Тепло ж…»
Віра Лісова
