І тут у Ірини наступило прозріння. Картина склалася. Тома. Віктор увесь цей час був з Томою. Усі його відрядження збігалися з лікарняними чи від’їздами Тамари. Їхні перегляди з Віктором і перешіптування подруг, духи й помада.
Іришка завжди була активісткою, такою по життю, оптимістичним і життєрадісним лідером, що веде за собою. Її любили, слухали, з нею хотіли дружити. Ні, завжди, звісно, знаходилися ті, кому вона набридала своїми ідеями, але в основному вони були серед ледарів та песимістів. Їх можна і не рахувати.
Найкращою якістю людини Іра вважала чесність. Чесна людина — значить, порядна. І бути поряд з таким — це вже половина щастя. А ще вона дуже любила співати і трохи грала на гітарі.
Якось так вийшло, що дівчина перша з курсу вийшла заміж. Він військовий, трохи старший. Зустрілися, закрутилося, зробив пропозицію. Все по великому коханню та взаємному бажанню. От тільки по роботі нареченому довелося поїхати в інше місто. Іришка навіть жодного разу за рік там не побувала, але він сам приїздив до неї, а вона, поки доучувалася, готувалася до нового етапу в її активному житті, до життя з чоловіком. І коли її навчання закінчилося, рванула до нього.
Їй, здавалося, в обійми, бо вона сама така: розбігтися, стрибнути на руки, розцілувати, а потім розповідати, розповідати і розповідати по черзі про все, що сталося за рік. А сталося так багато. Вона копила ці розповіді, проганяла їх всередині себе, уявляючи, як усе це вона розповість Віктору. Ця історія відбулася в часи загального дефіциту.
Отож, вона приїхала останнім транспортом електрички, старанно фарбувала вії та хвилювалася за брудне з дороги волосся. Але зустріч виявилася трохи не такою, як Іриша собі уявила. Зустріти він прислав друга, сам був у відрядженні. Коля, друг, сказав, що Віктор повернеться за пару днів. Провів до службової квартири, яку до того часу чоловік встиг отримати. Там було не облаштовано і пусто.
З притаманним Іришці запалом вона взялася за господарство, пішла шукати магазин. Там він був один. В одному відділі продукти, в іншому — побут, у третьому — одяг і взуття, у четвертому — галантерея. Галантерейний відділ одразу перед входом. За прилавком дві продавчині й неймовірної краси, як здалося Ірині. Косметика відрізнялася від тої, до якої звикла дівчина, а помада з модним сливовим відтінком робила їх майже представницями олімпу.
Іра була простою і юною дівчиною. Її мало цікавили тонкощі косметичних вигадок, і вона ніколи не томилася в чергах за модними духами. А тут вона його впізнала. Аромат так і лився. Іра не затрималася біля галантерейного відділу, але перешіптування продавщиць чула. Ну і хай собі шепочуться. Просто вона новенька у містечку, ось і обговорюють.
Віктор справді повернувся за пару днів. Життя закрутилося. Сидіти просто так Іра не могла. Вона побігла шукати роботу, і на її щастя виявилося, що в місцевій школі на півставки якраз потрібна людина. Вона почала проходити медогляд. Тим часом Віктор водив її у свою компанію друзів, і виявилося, що дівчиною Колі була одна з продавчинь галантереї. Іра була здивована. Дівчина була набагато старша, тобто взагалі й не дівчина. Їй було під 40, вона була розлучена і мала двох дітей. Звали її Поліна, а її подругу, яка теж опинилася в їх компанії, — Тома.
Іра вміла дружити, і друзі Віктора одразу стали її друзями. Вона була чесною і щирою та чекала такої ж щирості від усіх. Правда, інтереси нових подружок зовсім не збігалися з її інтересами. Найбільше їх цікавили вечірні посиденьки та дефіцитні товари. Іра рота роззявила, коли Поліна показала, що у неї в дивані. Він забитий імпортними жіночими чобітками.
— Навіщо тобі стільки?
— Ну як? Це ж дефіцит. Добуваємо з труднощами, і то тому що самі в торгівлі.
— А це взагалі чесно? Можна так?
— Ой, смішна ти. Чеснота взагалі марнославство. І смішно в наш час бути такою ідеалісткою.
Лідерські якості Іра намагалася проявити й тут. Вона кликала всю компанію в похід або хоча б по гриби, але на її пропозицію реагували холодно. Краще вже в місто їздити, в кафе посидіти. І Іра їхала, намагалася відповідати компанії. Виходило погано, але треба. Чоловік адже. Вона вже купила по блату в магазині фінські чоботи на осінь, стала потихеньку обживатися косметикою. Вона вже менш голосно сміялася, менше читала книжок, стала забувати улюблені пісні під гітару.
Віктор ходив у наряд через добу. Це дуже часто. Іришка сумувала в ці дні. Робота в школі мала початися з вересня, і зайняти себе було особливо нічим, займалася господарством. Але одного разу вона взяла в руки сорочку Віктора і раптом побачила яскравий колір дефіцитної сливової помади. Вона й раніше часто відчувала аромат, бути може, що йшов від Віктора, і одного разу запитала:
— Віть, може, в мене маразм, але мені весь час здається, що від тебе жіночими духами пахне. Смішно, так?
— Так. Це Колька весь пропах своєю галантереєю. Як з ним поспілкуюсь, так теж ними пахну.
І потім, коли знову ловила цей запах, Іришка тільки жартувала, що знову Колька був. Незабаром Віктор і їй подарував такі самі духи, але помада — це вже точно не від Колі. І Іра не витримала, не в її характері було терпіти. Вона попрямувала до чоловіка, щоб поговорити, але в наряді його не виявилося.
— Сьогодні не його черга.
І тут у Ірини наступило прозріння. Картина склалася. Тома. Віктор увесь цей час був з Томою. Усі його відрядження збігалися з лікарняними чи від’їздами Тамари. Їхні перегляди з Віктором і перешіптування подруг, духи й помада.
Іра навіть не змогла йти. Вона сіла на лавку невеликої алеї й завмерла. Їй було спочатку навіть не стільки боляче, скільки дивно. Невже можна ось так чинити з людиною, з близькою людиною? Так ж не можна. Так нечесно.
Потім думи понесли у спогади, а ноги — до п’ятиповерхівки, в якій жила Тома. Вона вже не раз була в неї в гостях. У Тамари ріс син, і жила вона з бабусею, сусідкою по квартирі, майже нечуючою. Іра блукала неподалік, коли саме ця старушка і вийшла з під’їзду.
— Здоровенькі були, ви мене пам’ятаєте? Я якраз до вас йшла. Скажіть, а Віктор зараз не у вас?
— У нас, у нас, іди. Вони якраз прокинулися нещодавно. А ти не знаєш? Говорять, у нього дружина є. Правда, це? А він все до Томки таскається.
— Так вони давно разом?
— Та як сюди приїхав, так і знюхалися. А вона ж знає, що дружина десь є.
Ірина прийшла додому й на автоматі стала збирати речі. І тільки потім подумала, що електричка вже пішла. Вона тут сама о 22:30. А автобус буде тільки завтра. Але бачити вранці Віктора вже не хотіла, і пояснюватися їй було гидко. Їй здавалося, що це зраду не описати ніякими словами. Усе те справедливе, добре й світле, що вона копила в собі багато років, ніби перетворили на смітник. Було просто соромно. Зараз вона обов’язково щось придумає і поїде, переночує на вокзалі, а там ближче до обіду й електричка. Чому так сталося саме з нею? У цьому містечку безліч прекрасних і дружніх сімей. А в неї ось так.
«Смішно в наш час бути такою ідеалісткою», — говорила Поліна. І справді, в їхніх очах вона виглядала дурепою, що заводить сходити в похід чи на річку. У них інші ідеали, інші уявлення про життя. А вона намагалася влитися в їхню компанію, намагалася відповідати. А чи треба? Іра згадала, як вони проводили час з інститутськими друзями, як сміялися з хлопцями після захисту диплома, як репетували на всю вулицю: «Диплом!»
І їй після цих спогадів раптом стало радісно: «Ні, вона не жертва, вона переможець. Це в неї все життя попереду. Це вона чиста й відкрита. Це їй нічого боятися й ховати. І чому це вона має ночувати на вокзалі?»
І вона прийняла рішення. Спокійно й без метушні зібрала валізу й велику сумку. Усе те господарське, що купила на свої гроші, прихопила теж. Вона наспівувала свою улюблену студентську пісеньку й усміхалася. А коли все було зібрано, дівчина встромила ключ так, щоб двері зовні не відчинилися, і заснула з почуттям виконаного обов’язку. Думки про Віктора взагалі гнала. Це вона вміє. Думати треба про хороше.
Вранці, як завжди після наряду, повернувся Віктор, постукав ключем у двері й став дзвонити. І раптом почув:
— Вікторе, а не міг би ти повернутися до Томи, поки я не поїду? Я все одно не відчиню.
— Що? Відчини, будь ласка, відчини. Не через двері ж говорити. Іро, відчини. Треба ж поговорити.
Але Віктор уже зрозумів, розмови не буде. На підмогу він покликав друга, але й Коля не достукався. Вони сиділи на лавці біля під’їзду, коли рівно за півгодини до електрички почули крик у відчинене вікно.
— Гей, ви допомагати збираєтеся?
Вони винесли валізу й дві сумки й попрямували на вокзал. Віктор намагався завести розмову, намагався з’ясувати, що там Іра знає, але вона або просто усміхалася, або розмовляла з Колею на сторонні теми.
— А чому цю станцію так назвали? А з того боку який населений пункт перший? Ой, яка собачка. Не знаєш, що за порода?
Поки збентежені подіями Коля відповідав на запитання, підійшла електричка. Іра вже завантажилася і в останній момент обернулася до Віктора.
— В мене до тебе прохання буде, тільки пообіцяй, що виконаєш.
— Звісно, — з надією зворушився той.
— Зайди в школу й попереди, що я в них більше не працюю.
Електричка рушила. Іра їхала додому, а відчуття, незважаючи ні на що, були хороші. Вона поїхала з того життя, яке вона ніколи не зможе зрозуміти, від людини, яка бреше, від подруг, які й не були подругами. І зараз у неї все буде інакше. Це вже напевно: щастя не побудуєш на брехні.
