Автобус із Івано-Франківська висадив її на зупинці біля старого магазину, і Олена довго стояла з валізою, не наважуючись зробити перший крок. Село майже не змінилося.
Та сама калюжа біля клубу, та сама липа, що колись здавалася їй величезною, а тепер виявилася звичайним, трохи кособоким деревом. Змінилося тільки одне: тут більше ніхто не чекав на неї.
Вона залишила валізу в сусідки, баби Ганни, яка спершу довго мружилася, а потім сплеснула руками.
— Олено, чи це ти, дитино
— Я, тітко Ганно.
— Господи, двадцять років, як у воду впала. Мати ж усе дивилася на дорогу, усе дивилася.
Олена нічого не відповіла. Вона взяла з рук сусідки ключ від хвіртки, подякувала і пішла вгору по вулиці, до крамнички, де продавали квіти. Вона купила великий букет білих хризантем і ще один, менший, з червоних гвоздик. Мама любила гвоздики.
Кладовище стояло на пагорбі за селом, де вітер завжди пахнув сіном і дощем. Олена йшла повільно, бо не пам’ятала, де саме. Їй довелося питати в жінки, і та показала рукою без жодного подиву, ніби такі приїжджі були звичним явищем.
Дві могили поряд. Один хрест, одна огорожа. Охайно, чисто, свіжа фарба на хресті, живі айстри в банках. Хтось тут бував щотижня, а може, й частіше.
Олена опустилася на лавочку, яку хтось змайстрував поруч, і довго дивилася на фотографії. Батько на світлині був суворий, мама трохи усміхалася, як усміхалася завжди, коли її фотографували проти її волі. Олена поклала хризантеми до батькового хреста, гвоздики до маминого й заплакала так тихо, що сама цього не одразу помітила.
— Пробачте, — прошепотіла вона. — Пробачте мені.
Вона не почула кроків.
— Ти все-таки приїхала.
Голос був хрипкий, постарілий, але вона впізнала б його серед тисячі. Олена обернулася.
Степан стояв біля хвіртки з відром у руці й граблями під пахвою. Брат посивів, змарнів, плечі його опустилися, але очі лишилися ті самі, батькові, важкі й прямі.
— Степане.
— Так, Степане. Я ще тут. Хтось же мав залишитися.
Він повільно підійшов, поставив відро на землю, мовчки глянув на квіти. Олена встала.
— Я хотіла прийти до них. Просто прийти.
— Просто прийти, — повторив він. — Через двадцять років. Купила квітів у крамниці біля автобуса, принесла, поклала. Гарні квіти, дорогі, мабуть.
— Степане, я не хочу сваритися. Не тут.
— А де ж, Олено. Де нам з тобою говорити, якщо не тут. Вдома ти не була, на похороні не була, на сороковини не була. Лишилося тільки це місце.
— Я не змогла приїхати. Ти ж знаєш, які тоді були обставини.
— Не знаю. Розкажи мені ці обставини. Про маму я тобі телефонував шість разів. Шість, я рахував. Ти взяла слухавку двічі. Двічі, Олено.
Вона відчула, як усередині піднімається давня, затверділа образа, та сама, яку вона носила в собі всі ці роки й гладила, як хвору тварину.
— Ти не мав права так зі мною розмовляти, — сказала вона. — Ти мені тоді сказав, що мені тут нема місця.
— Я сказав, що тобі нема місця, поки ти не попросиш пробачення в батька.
— За що, Степане. За що я мала просити пробачення. За те, що хотіла жити по-своєму
— За те, що ти пішла вночі, не попрощавшись. За те, що батько сидів на ґанку до світанку, а потім три дні не говорив ні з ким. За те, що мама залишила в тебе на столі пиріжки, а ти навіть не зайшла на кухню.
— Мені було двадцять три.
— А мені було двадцять шість, і я ж не втік.
Вітер шарпнув стрічку на гвоздиках. Олена притиснула долоні до обличчя, потім опустила їх, і голос її став твердішим.
— Ти завжди був гарним сином. Я знаю. Ти залишився, ти допомагав, ти був поруч. Усі це бачили. Тебе ставили мені в приклад щодня, ти пам’ятаєш. Чому не Олена, як Степан. Чому не Олена така розумна, як Степан. Я задихалася в цьому домі, бо мене там не бачили. Бачили лише твою тінь.
— Ти зараз серйозно, — Степан злегка похитав головою. — Ти двадцять років не телефонувала, а тепер звинувачуєш мене в тому, що я був добрим сином.
— Я не звинувачую тебе в цьому.
— А в чому ж.
— У тому, що ти ніколи не питав мене, як мені живеться. Ні разу. Ти питав тільки, коли я повернуся, ніби це був єдиний правильний варіант.
— А ти хотіла, щоб я питав. — Він ледь усміхнувся, і усмішка вийшла гіркою. — Слухай, я питав. У двотисячному, коли ти вперше написала з Італії. Я відповів. Ти ніколи не відповіла на моє слово.
— Бо я боялася.
— Чого.
— Що ти скажеш те саме, що казав батько.
Степан замовк. Вітер ворушив траву між могилами, десь далеко гавкав пес. Олена дивилася на брата й не впізнавала в ньому того хлопця з її пам’яті, який колись носив її на плечах через потік.
— Він не казав того, що ти пам’ятаєш, — тихо промовив Степан.
— Що ти знаєш про те, що він казав мені.
— Усе знаю. Він мені розповів, коли вже хворів. Сказав, що образив тебе тоді словом, якого не мав права казати. Що не хотів, а вийшло. Що все життя чекав, що ти подзвониш, а сам не наважувався першим.
Олена похитнулася й схопилася за огорожу.
— Він так сказав
— Так. Лежав у цій самій хаті й сказав. А ти в цей час, здається, була на якійсь кухні в чужому місті.
— Я була в лікарні, — тихо сказала вона. — Я лежала в лікарні, Степане. Я занедужала. Лікарі сказали що мало часу.
Тиша стала такою густою, що навіть птахи ніби замовкли.
— Що
— Так, ти правильно все зрозумів— повторила вона. — Три роки тому. Коли тата не стало, мені якраз проводили процедури. Я дізналася про його відхід через два тижні. Хтось із тутешніх написав мені в месенджері, мовляв, співчуваю. Я навіть не знала, що вони подзвонили б. Ти не знав мого нового номера.
— Ти ж могла сказати.
— Кому. Тобі. Тобі, який кинув слухавку, коли я востаннє намагалася пояснити
Степан опустив голову. Граблі тихо вислизнули з-під його руки й упали на траву. Він не піднімав їх.
— Мами не стало п’ять років тому, — сказав він. — Ти пропустила й це.
— Я знаю. Я не знала, що вона хворіє.
— Вона не казала нікому. Вона хотіла, щоб ти приїхала сама, без жодного прохання.
— Вона так сказала
— Ні. Вона нічого не говорила. Але я бачив. Кожного ранку вона виходила на ґанок і дивилася на дорогу. Я її питав, на що дивишся, мамо. А вона казала, що перевіряє, чи не загубилася пошта.
Олена безгучно заплакала. Степан стояв, дивився на неї й мовчав, і було видно, як у ньому борються жалість і давня образа.
— Мені шкода, що тобі довелося через усе це пройти, — нарешті сказав він. — Справді шкода. Але це не міняє того, що ти зробила.
— А що я зробила.
— Ти прийшла сюди з двома букетами й вирішила, що цього досить.
— Я не вирішила, що цього досить. Я просто хотіла побути з ними.
— Так не побувають, Олено. Так не повертаються. Можна було приїхати раніше, можна було подзвонити, можна було написати листа. Хоч слово. Хоч одне слово.
— А можна було й тобі подзвонити.
— Я дзвонив.
— Двічі за двадцять років, і то лише коли когось не ставало.
— Бо між тим ти не відповідала.
— Бо ти завжди починав із докору.
— Бо ти завжди виправдовувалася.
— Бо ти завжди мав рацію, Степане. Ти завжди і в усьому мав рацію, і я втомилася від цього ще тоді.
Вони стояли один навпроти одного, двоє дорослих людей, що вже не раз програли ту саму розмову в голові. Олена вперше побачила, що очі брата червоні, а руки, які стискали край відра, тремтять.
— Знаєш, що найгірше, — сказав він глухо. — Мені тоді було так само страшно, як і тобі. Ти поїхала, батьки зламалися, а я лишився на господарстві, на городі, на їхніх болячках. Я не мав права нікуди піти. Я не питав себе, чого хочу. Просто робив, що треба. А ти пішла, і мене ніхто не спитав, чи не хочу я піти теж.
— Ти ніколи цього не казав.
— А коли було казати. У кого. У вас обох були свої драми.
Він раптом нахилився, підняв букет хризантем із батькової могили й подивився на нього довго, пильно. Олена зрозуміла, що станеться, ще до того, як він зробив рух.
— Степане, не треба.
— Ти не розумієш, — сказав він. — Усі ці двадцять років я приходив сюди щонеділі. Приносив польові квіти, бо крамничні мама не любила. Мені здавалося, що вони чують. Що вони бачать, хто тут поруч, а хто далеко. І тепер ти приходиш, кладеш оце, і ніби все стало гаразд.
— Я не прошу, щоб усе стало гаразд.
— А чого ти просиш.
— Просто дозволити мені бути тут.
Він глянув на неї, потім на квіти, і рука його здригнулася. Потім, різким рухом, він перекинув обидва букети через огорожу, далеко, у бур’ян за стежкою. Червоні гвоздики розсипалися пелюстками по землі.
Олена не крикнула й не кинулася за квітами. Вона стояла, вирівнявшись, і дивилася на брата так, як дивилася лише одного разу, в аеропорту, коли йшла на посадку й не обернулася.
— Добре, — промовила вона спокійно. — Добре, Степане. Ти їх викинув. Але ти не викинув того, що я мала сказати.
— Говори.
— Я дуже сумую за ними. Кожного дня, кожної ночі, у кожному місті, де я жила. Ти можеш не вірити, але я більше за тебе хотіла б повернути ті двадцять років. Я б усе віддала, щоб мама ще раз покликала мене до столу.
Степан мовчав. Біля його ніг лежала самотня білa квітка, що відірвалася від букета. Він дивився на неї так, ніби не розумів, звідки вона взялася.
— Я теж хотів би, — сказав він нарешті. — Щоб вона покликала нас обох.
Вітер знову стих. Десь у селі продзвенів дзвін, закликаючи на вечірню. Олена повільно, дуже повільно підійшла до бур’яну, нахилилася й почала збирати квіти. Руки в неї тремтіли, пелюстки рвалися, прилипали до пальців.
— Облиш, — глухо сказав Степан.
— Ні.
— Облиш, кажу. Їх уже не врятувати.
— Не врятувати, — погодилася вона, але збирала далі. — А мені треба.
Він стояв, дивився, як сестра ходить по траві, збирає розсипані гвоздики, і щось у ньому тихо ламалося. Нарешті він обережно, ніби боячись сполохати птаха, присів поруч, підняв хризантему й обтрусив її від землі.
— Вони все одно в’януть, — сказав він. — Ці крамничні.
— Знаю.
— Мама казала, що найкращі квіти ті, які росли самі.
— Вона й мені це казала. Я пам’ятаю.
— Тоді чого ти купила.
— Бо не знала, що росте тепер у городі, — прошепотіла вона. — Бо не мала права зайти туди без дозволу.
Степан затих. Він подивився на свої руки, на сестрині, на жменю пом’ятих пелюсток, і несподівано заговорив зовсім іншим голосом, тихим, майже дитячим.
— Мама садила нагідки під вікном. І чорнобривці. Вони й тепер ростуть, самі висіваються щороку. Я їх не чіпаю.
— Покажеш
Він довго мовчав, потім повільно кивнув.
— Покажу. Але не думай, що я тебе вже пробачив.
— Я й не думаю.
— І не думай, що все добре.
— Не думаю, Степане. Ніколи не думала, що буде добре.
Вони вийшли за огорожу й пішли до села стежкою між золотих стерень, поруч, але не торкаючись. Брат ніс відро й граблі, сестра тримала в долонях жменю зім’ятих квітів. Сонце хилилося за ліс, фарбуючи небо в густий, тривожний рум’янець.
— Ти надовго, — спитав він, не повертаючи голови.
— Не знаю. На скільки дозволиш.
— Хата порожня. Твоя кімната така, як була. Мама не дозволяла нічого чіпати.
Олена зупинилася. Степан теж. Вона глянула на нього, і в очах її стояли сльози, яких вона вже не ховала.
— Вона зберегла
— Зберегла. Навіть пиріжки тоді викинути не дала. Сказала, що ти повернешся й будеш голодна.
Вона всміхнулася крізь плач, і цієї миті на мить стала схожа на дівчинку з чорно-білої світлини над маминим ліжком.
— Дякую, — сказала вона.
— Не дякуй. Просто допоможеш завтра прибрати на подвір’ї. Листя нападало, ніхто не гребе.
— Допоможу.
— І на могили підеш зі мною в неділю. Але без крамничних.
— Без крамничних, — погодилася Олена.
Вони пішли далі. Попереду, внизу, світилися вікна рідного села, а за спиною на пагорбі стояли два хрести, над якими вже збиралися надвечірні тіні. Було незрозуміло, чи вибачили їй, чи ні.
Було незрозуміло навіть, чи це кінець чи тільки початок довгої розмови, яку вони не закінчили двадцять років тому. Але вперше за всі ці роки вони йшли в один бік.
Галина Червона
