Це була холодна суботня вечеря, яка обіцяла стати останньою точкою в їхньому спільному житті. Стіл був накритий на трьох, але за ним сиділи двоє.
Ганна Степанівна, тримаючи в руках стару порцелянову чашку, дивилася на свою невістку так, ніби та була привидом, що раптом матеріалізувався посеред вітальні.
— І як ти, Ірино, після того, що накоїла, збираєшся жити в цій хаті? — голос старої жінки тремтів, але не від слабкості, а від ледь стримуваного гніву. — Як ти плануєш щоранку проходити повз ці портрети, дивитися в очі моєму синові?
Ірина, яка до цього моменту зосереджено розглядала візерунок на скатертині, повільно підняла голову. Її обличчя було блідим, але в очах не було каяття — лише втому та дивна, майже скляна рішучість.
— А що саме я накоїла, мамо? — тихо запитала вона. — Те, що вирішила нарешті продати частину землі, яка роками заростає бур’янами? Чи те, що перестала мовчати, коли ви з Андрієм вирішуєте все за моєю спиною?
— Не смій! — Ганна Степанівна вдарила долонею по столу так, що ложечки в цукорниці дзижчали. — Ця земля належала дідові мого покійного чоловіка. Вона — фундамент цього дому. Ти прийшла сюди на все готове, з однією валізою та своїми міськими манерами. А тепер ти вирішила, що маєш право розпоряджатися нашою історією?
— Ваша «історія» перетворюється на руїни! — Ірина нарешті підвищила голос. — Подивіться на цей дах, він тече вже третю осінь! Подивіться на Андрія — він працює на двох роботах, щоб просто сплатити за опалення цього величезного склепу, який ви називаєте родинним гніздом. Я продала ту ділянку, щоб врятувати цей дім, а не щоб його зруйнувати!
У цей момент у дверях з’явився Андрій. Він виглядав змученим, на плечах ще лежав іній від вечірнього туману. Він почув останню фразу і зупинився, не знімаючи куртки.
— Ти зробила це без моєї згоди, Іро, — сказав він глухо. — Мама має рацію. Справа не в грошах. Справа в тому, що ти діяла за нашими спинами.
Ірина різко підвелася зі стільця.
— За вашими спинами? Андрію, я пів року просила тебе сісти й порахувати витрати. Ти щоразу казав: «Якось воно буде». А «якось» не сталося. Стався борг у банку, про який ти мені не сказав. Ви обоє живете в ілюзіях минулого, де цей дім — палац. А насправді це ярмо на вашій шиї!
— Як ти можеш бути такою холодною? — Ганна Степанівна підвелася слідом, її очі наповнилися слізьми.
— Тут появився на світ Андрій, тут не стало його чоловіка. Кожна цеглина тут пам’ятає нас щасливими. А ти хочеш перетворити це на цифри в договорі купівлі-продажу?
— Я хочу, щоб ви були живими та здоровими, а не щасливими серед цвілі! — вигукнула Ірина. — Ви кажете, як я буду тут жити? Я скажу вам як. Я буду жити тут як людина, яка не боїться завтрашнього дня. Я буду готувати їжу на новій плиті, я буду ходити по сухій підлозі. І якщо ви вважаєте, що чистота та безпека — це зрада пам’яті діда, то мені шкода.
— Ти чужа нам, — прошепотіла стара жінка. — Від першого дня була чужа.
Андрій підійшов до дружини й взяв її за лікоть.
— Іро, мабуть, тобі варто поїхати до батьків на кілька днів. Дай нам спокій. Ми маємо вирішити, що робити з угодою.
Ірина вивільнила руку. На її обличчі з’явилася гірка посмішка.
— Вирішуйте. Але знайте: завдаток вже пішов на погашення твого кредиту, Андрію. Того самого, про який я «не мала знати». Тепер ви можете ненавидіти мене в теплому домі з оплаченими рахунками.
Це ціна вашого спокою, яку я заплатила своєю репутацією у вашій родині.
Вона розвернулася і вийшла з кімнати. У вітальні запала важка, густа тиша. Ганна Степанівна повільно опустилася на стілець, дивлячись на Андрія, який стояв посеред кімнати, опустивши голову.
— Вона сказала про кредит… — почала стара мати. — Сину, це правда?
Андрій не відповів. Він лише дивився на старі фотографії на стіні, які тепер здавалися йому не охоронцями пам’яті, а німими свідками його власної слабкості.
А в коридорі було чути, як Ірина застібає блискавку на валізі — звук, що ставив крапку в історії, яку вони так відчайдушно намагалися зберегти, не помічаючи, що вона вже давно розсипалася.
Минуло три роки. Будинок, який колись був яблуком розбрату, тепер стояв оновлений: із новим дахом зеленого кольору та з зеленої бляхи парканом. Але для Ірини він став лише місцем, де вона остаточно зрозуміла — стіни можна вилікувати, а розбиту довіру — ні.
Вона стояла в передпокої, тримаючи в руках лише одну сумку. Андрій сидів на тій самій кухні, де три роки тому відбулася та фатальна розмова. Він розповнішав, став повільнішим, а в його погляді оселилася якась байдужа покора долі.
— То ти справді йдеш? — запитав він, не піднімаючи очей від горнятка кави. — Зараз, коли все нарешті налагодилося? Коли борги виплачені, а мама нарешті перестала згадувати ту землю?
Ірина гірко всміхнулася, поправляючи шарф.
— Вона не перестала, Андрію. Вона просто змінила тактику. Тепер вона щодня нагадує мені, що я «господиня на чужій землі».
Щоразу, коли я вмикаю світло чи відкриваю кран, я бачу її погляд, який каже: «Це не твоє, ти це купила ціною нашої честі».
— Мама стара, вона просто так звикла, — Андрій нарешті глянув на неї. — Хіба цього мало, щоб кинути все? Ми ж сім’я.
— Сім’я — це коли стоять спина до спини, — твердо відповіла Ірина. — А ми ці три роки стояли обличчям до обличчя і шукали один у одного нові зморшки від старих образ. Ти так і не пробачив мені, що я виявилася сильнішою за тебе в ту мить. Ти досі дивишся на мене як на загарбника, а не як на дружину.
У коридор повільно вийшла Ганна Степанівна. Вона виглядала значно краще, ніж раніше — теплий дім і відсутність фінансової скрути пішли їй на користь, але вираз обличчя залишався незмінним.
— І куди ж ти підеш, Ірино? — голос старої жінки був сухим. — Знову в місто? У свої порожні стіни? Тут у тебе був статус, була родина. А там ти будеш ніким.
— Там я буду людиною, якій не треба вибачатися за те, що вона дихає, — Ірина взялася за ручку дверей. — Знаєте, мамо, я довго думала над вашим питанням: «Як ти збираєшся жити в цій хаті?». І зрозуміла — ніяк. У цій хаті можна тільки доживати. А я хочу жити.
— Ти руйнуєш життя моєму синові! — вигукнула Ганна Степанівна, але вже без колишньої сили, скоріше за звичкою.
— Ні, мамо, — Ірина подивилася на Андрія. — Його життя зруйнувала ваша спільна впевненість, що минуле важливіше за майбутнє. Я лише спробувала побудувати міст, але ви вирішили на ньому оселитися, замість того щоб іти далі.
Андрій мовчав. Він хотів підійти, зупинити її, сказати щось важливе, але важкість цього дому, кожної речі в ньому, ніби прикувала його до стільця.
— Гроші за оренду тієї ділянки, що залишилася, будуть приходити на твій рахунок, Андрію, — додала Ірина вже спокійніше. — Цього вистачить на ліки для мами й на утримання будинку. Будьте щасливі в цьому музеї.
— Ми тобі не пробачимо цього відходу, — кинула навздогін Ганна Степанівна.
— А я вже не прошу вашого пробачення, — Ірина відчинила двері. — Я прошу його в самої себе — за те, що витратила стільки років, намагаючись зігріти тих, хто любить тільки свій холод.
Вона вийшла, не озираючись. Хвіртка востаннє скрипнула — той самий звук, який вона так хотіла замінити на тихий і плавний. Андрій підійшов до вікна і побачив, як її постать розчиняється в ранковому тумані.
— Вона повернеться, — сказала мати, підходячи ззаду і кладучи руку йому на плече. — Жінки завжди повертаються, коли закінчуються гроші чи гордість.
Андрій дивився на дорогу, де вже не було нікого, і вперше за багато років відчув не злість, а порожнечу, яку не міг заповнити жоден, навіть найміцніший дах у світі.
— Ні, мамо, — прошепотів він. — Цього разу вона забрала з собою сонце. А ми залишилися в тіні твоїх спогадів.
Минув рівно рік з того дня, як звук зачиненої хвіртки став останньою крапкою в житті Ірини в тому домі. Тепер вона стояла на балконі своєї невеликої, але світлої квартири на десятому поверсі.
Місто гуділо під нею, наповнене рухом, неоном і життям, яке нікого не чекало і нікого не звинувачувало.
Вона тримала в руках горнятко кави і згадувала ту тишу, яка панувала в «музеї» Ганни Степанівни. Там тиша була важкою, як пил на старих книгах. Тут же, навіть у мовчанні, відчувався простір.
Її роздуми перервав телефонний дзвінок. Екран висвітив ім’я: «Андрій». Вона вагалася кілька секунд, перш ніж відповісти.
— Алло, Андрію? — її голос був спокійним, без тіні минулої драми.
— Привіт, Іро… — голос чоловіка здався їй старішим, ніж вона його пам’ятала. — Вибач, що турбую. Я просто… я просто хотів сказати, що підписав папери на розлучення. Адвокат передасть їх завтра.
— Дякую, що зателефонував про це сказати особисто. Як ви там? Як мама?
На тому кінці дроту запала довга пауза. Було чути, як Андрій важко зітхає.
— Мама… вона майже не виходить зі своєї кімнати. Каже, що в хаті протяги, хоча ми все утеплили. Вона все ще розмовляє з портретами, Іро. Іноді мені здається, що вона чекає, коли ти зайдеш і почнеш з нею сперечатися. Їй не вистачає твого опору. Без нього вона просто згасає.
— А ти, Андрію?
— А я зрозумів, що ти була права, — він гірко засміявся. — Знаєш, я вчора цілий вечір сидів на тій ділянці землі, яку ти продала. Там тепер фермерське господарство, нові теплиці, люди працюють, щось росте. Там є життя. А я повернувся в цей ідеальний, відремонтований дім — і мені захотілося кричати від того, наскільки він порожній. Ми берегли стіни, але втратили людей.
Ірині стало боляче, але це був той біль, який відчуваєш за далеку, майже забуту людину.
— Ти ще можеш усе змінити, Андрію. Дім — це не вирок.
— Для мене — вирок, — тихо відповів він. — Я не можу її залишити. І не можу бути тут. Я просто існую, як частина інтер’єру. Я подзвонив не для того, щоб просити повернутися. Я знаю, що ти не повернешся. Я просто хотів сказати… дякую. За те, що дах не тече. Це була єдина добра річ, яку хтось зробив для цієї родини за останні двадцять років, а ми за це тебе зненавиділи.
Коли розмова завершилася, Ірина ще довго дивилася на вогні міста. Вона згадала, як Ганна Степанівна колись питала, як вона збирається жити після того, що «накоїла».
Тепер вона знала відповідь. Вона жила легко. Вона працювала, зустрічалася з друзями, і вперше за довгий час не почувалася винною за те, що хоче бути щасливою сьогодні, а не вшановувати тіні вчорашнього дня.
Вона зайшла в кімнату, де на столі лежали ескізи її нового проекту. Життя тривало, і в ньому більше не було місця для чужих образ і холодних цеглин минулого.
Світлана Малосвітна
