Інна сиділа на підлозі серед розгардіяшу з валіз, суконь і розсипаної біжутерії. У квартирі панував хаос, а в голові — справжня буря.
Через дві години вона мала вилітати на весілля подруги в Ніцу, де, за стратегічним планом, мала зустріти «того самого» (бажано з яхтою або хоча б з відсутністю алергії на котів).
Але життя внесло свої корективи: таксі скасували, блискавка на найкращій сукні розійшлася, а ключ від вхідних дверей кудись безслідно зник.
— Ну що за карма? — вигукнула Інна в порожнечу. — Яка Ніца? Який лазуровий берег? Я навіть з власної квартири вийти не можу!
І тут у пам’яті виплив голос бабусі Марини. Та завжди казала, поправляючи хустку: «Ти не хвилюйся, онученько, твоя доля тебе всюди знайде. Хоч за пічкою, хоч у коморі».
— Бабусю, — прошепотіла Інна, — зараз двадцять перше століття. У мене немає ні пічки, ні комори. У мене студія на дванадцятому поверсі й заблокований замок! Де тут ховатися долі? В мікрохвильовці?
Вона в розпачі побрела до вбудованої шафи-комори, де зберігалися старі лижі, коробки від взуття та надія на ремонт. Можливо, ключі випали там, коли вона ховала зимові чоботи?
Інна залізла в саму глибину, відсуваючи ящик з інструментами, які вона ніколи не відкривала. Раптом за стінкою почувся дивний шкрябіт, а потім — гучне «Ой!».
— Хто тут? — злякано запитала Інна, притиснувши до себе старий кросівок.
— Це я, доле ваша, — почувся приглушений чоловічий голос ніби з-за стіни. — Тобто, я сусід з 42-ї квартири. Мене звуть Максим, і я, здається, щойно пробив дірку у вашу комору.
Інна відсунула останню коробку і побачила, що в гіпсокартонній перегородці справді з’явився акуратний отвір, з якого на неї дивилося каре око.
— Ви що, робите підкоп? — обурилася вона. — Вирішили втекти з власної квартири через мою шафу?
— Та ні! — заборсався голос за стіною. — Я полицю вішав. Купив потужний перфоратор, вирішив: «Ось зараз як зроблю все красиво!». А стіни тут, виявилося, з картону й віри в краще майбутнє. Пробачте, я зараз… я залатаю!
— Не треба латати! — майже прокричала Інна. — У вас є ключ від 120-ї квартири? Або болгарка? Або хоча б здоровий глузд? Я зачинена, у мене літак, і я ненавиджу цей день!
Настала тиша. Потім око в отворі знову з’явилося.
— Ви плачете? Не треба. Літак — це дрібниці. Головне — це… ем… вентиляція. Послухайте, Інно (я бачив ваше ім’я на поштовій скриньці), давайте я вас визволю. Тільки не через двері.
— А як? — схлипнула вона.
— Через дірку в коморі! Розширимо отвір, ви перелізете до мене, я пригощу вас кавою, і ми поїдемо в аеропорт. У мене під будинком мотоцикл, ми встигнемо за двадцять хвилин.
— Мотоцикл? — Інна подивилася на свою сукню з розірваною блискавкою. — Ви пропонуєте мені лізти крізь стіну, як героїні фільму про втечу з в’язниці, а потім їхати на байку?
— Ну, — Максим засміявся, і звук був дивно приємним, — це набагато цікавіше, ніж сидіти за пічкою, як казали в старовину.
Наступні пів години нагадували комедію абсурду. Максим акуратно випиляв частину панелі. Інна, лаючись і застрягаючи стегнами в «порталі між світами», таки перебралася до сусіда. Вона постала перед ним у порваній сукні, з павутинням у волоссі та одним кросівком у руці.
Максим завмер. Він виявився високим хлопцем у замурзаній будівельним пилом футболці, але з такою щирою посмішкою, що Інна забула про Ніцу.
— Знаєте, — сказав він, обтрушуючи пил з її плеча, — я три місяці збирався зайти до вас за сіллю, але боявся. А виявилося, треба було просто купити перфоратор.
— Ви.., Максиме, — усміхнулася вона. — Але якщо ми встигнемо на літак, я вам пробачу цю дірку в моїй шафі.
Вони не встигли. Мотоцикл застряг у заторі біля мосту, і коли вони докотилися до терміналу, літак уже злетів.
— Ну от, — Інна сіла на лавку біля входу, опустивши голову. — Ні весілля, ні Ніци, ні долі з яхтою.
Максим сів поруч і простягнув їй стаканчик гарячого какао з автомата.
— Слухайте, Інно. У мене немає яхти. Зате в мене є надувний човен і дача під Каневом. І там зараз якраз цвітуть сади. А ще… моя бабуся теж щось казала про долю.
— І що ж?
— Що доля — це не той, хто чекає на тебе на Лазуровому березі, а той, хто готовий пробити стіну, щоб витягти тебе з твоєї власної комори.
Інна глянула на нього, потім на свої запилені босоніжки й раптом зрозуміла: їй зовсім не хочеться в Ніцу.
— Знаєш, Максе, — сказала вона, ковтаючи какао, — а бабуся таки була права. Тільки треба було уточнити, що доля прийде з перфоратором у руках.
Через рік у тій самій шафі-коморі вони зробили спільні двері. А бабусині слова тепер висять у рамці над їхнім спільним ліжком — як нагадування про те, що щастя знайде тебе навіть там, де ти його зовсім не чекаєш.
Після того фатального «не-польоту» до Ніци, дача під Каневом виявилася зовсім не втішним призом, а справжнім випробуванням для міської панянки. Поки Максим намагався розпалити старий самовар, Інна розглядала свої нігті й намагалася зрозуміти, як її життя звернуло з курсу « на яхті» в бік «Комарі біля Дніпра».
— Максе, а тут точно є де помитися? — запитала вона, обережно переступаючи через кущ кропиви.
— Звісно! — бадьоро відгукнувся той, витираючи сажу з чола. — Баня за сараєм. Тільки там замок заїдає. Але ти не переживай, я ж майстер по заблокованих дверях, ти вже знаєш.
Вечір видався напрочуд теплим. Вони сиділи на старій веранді, заставленій банками з варенням, і говорили про все на світі. Виявилося, що Максим не просто «хлопець із перфоратором», а архітектор, який малює дивовижні будинки, де стіни ніколи не падають самі собою.
— Знаєш, — раптом сказав Максим, дивлячись на зорі, — я все життя боявся серйозних кроків. А потім пробив ту стіну і побачив тебе — з кросівком у руках і люттю в очах — і зрозумів: оце вона. Моя персональна катастрофа.
— Катастрофа? — Інна жартівливо штовхнула його в плече. — Я — твій шанс на пригоди!
Наступного ранку Інна прокинулася від дивного звуку. Хтось наполегливо стукав у двері комори, що була прибудована до будинку.
— Максе, це знову ти з інструментами? — сонно крикнула вона.
Відповіді не було, але гуркіт посилився. Інна, вже за звичкою, схопила перше, що потрапило під руку — важкий том «Довідника садівника» — і пішла перевіряти. Комора на дачі була старою, з важкими дубовими дверима, які, здавалося, бачили ще заснування Канева.
Вона різко смикнула за ручку.
— Ага! Попався! — вигукнула вона.
Але замість Максима з комори вивалився… величезний, поважний рудий кіт, а слідом за ним — маленька залізна скринька. Кіт, невдоволено мявкнувши, дременув у кущі, а скринька залишилася лежати біля ніг Інни.
— Що тут відбувається? — вибіг на ґанок заспаний Максим.
— Твій кіт-зломщик щойно здійснив пограбування століття, — Інна підняла знахідку.
Скринька була старою, вкритою патиною. Коли Максиму нарешті вдалося її відкрити, всередині вони знайшли не золото, а цілу купу листів, перев’язаних стрічкою, і стару фотографію. На фото молода жінка, як дві краплі води схожа на Інну, стояла поруч із чоловіком у формі.
— О боже… — видихнула Інна. — Це ж моя бабуся Марина! Але звідки це тут?
Максим швидко проглянув листи.
— Тут підпис: «Марині від Степана. Канів, 1955 рік». Зачекай, Степан — це мій дідусь! Він побудував цей дім.
Вони стояли в німому заціпенінні. Виходило, що багато років тому їхні дідусь і бабуся кохали одне одного, але життя розвело їх по різних містах. І тепер, через десятиліття, доля — та сама, що «знайде і в коморі» — привела онуку Марини в дім Степана через дірку в стіні багатоповерхівки.
— Ти розумієш, що це означає? — тихо запитав Максим, обіймаючи її за плечі.
— Що бабуся Марина була не просто мудрою жінкою, а справжнім стратегом, — засміялася Інна, відчуваючи, як на очах накочуються сльози. — Вона знала, що я рано чи пізно залізу в ту комору.
— Ну, в Ніці ми точно не знайшли б листів твого дідуся, — Максим притягнув її ближче. — Може, це і є справжній лазуровий берег? Не в морі, а тут, де яблуні пахнуть.
— Знаєш, — Інна подивилася на стару скриньку, а потім на Максима, — я думаю, що доля дуже дотепна дама. Вона змусила мене порвати сукню і пропустити літак тільки для того, щоб я нарешті перестала бігати за чужими мріями й помітила власну.
Вони провели на дачі ще тиждень. Без яхт, без піци, зате з найсмачнішою яєчнею на багатті та розмовами до світанку. А коли повернулися в місто, першим ділом поїхали до бабусі Марини.
Та сиділа на ґанку, неквапливо лузаючи насіння. Побачивши їх разом, вона лише хитро мружилася.
— Бабусю, — почала Інна, — ти не повіриш, що ми знайшли в коморі…
— Чому ж не повірю? — спокійно відповіла старенька, витираючи руки об фартух. — Я ж казала: знайде всюди. Головне — не замикай двері надто міцно, бо доля — вона така, може й стіну провалити, якщо їй треба.
Інна засміялася і вперше за довгий час відчула себе абсолютно щасливою. Тепер вона точно знала: де б вона не була, її доля вже поруч — з перфоратором, мотоциклом чи просто з чашкою какао.
Весілля Інни та Максима вирішили святкувати не в пафосному ресторані з кришталевими люстрами, а прямо в Каневі, на тій самій старій дачі під розлогими яблунями. Замість лімузина був старий «Запорожець», прикрашений польовими квітами, а замість вишколених офіціантів — сусідські дівчата у вишиванках.
Коли сонце почало повільно ховатися за дніпровські кручі, фарбуючи небо у колір стиглого персика, гості нарешті вгамувалися. Настав час головного тосту.
Бабуся Марина, вдягнена у свою найкращу шовкову хустку, повільно піднялася з-за столу. У руці вона тримала не кришталевий келих, а стару залізну кружку, з якої ще її Степан колись пив квас.
У повітрі запала така тиша, що було чути, як десь у траві надривається цвіркун.
— Ну що, голуб’ята, — почала бабуся, і її очі хитро блиснули під густими бровами. — Дивлюся я на вас і думаю: добре, що нинішні стіни роблять із гіпсокартону, а не з доброї цегли, як за моїх часів. Бо бідний Максимко розбив би собі лоба, поки достукався б до цієї принцеси.
Гості вибухнули сміхом, а Інна густо почервоніла, сховавши обличчя на плечі чоловіка.
— Ви все смієтеся, — продовжила бабуся, стаючи серйознішою, — а я ж вам казала: доля — вона як отой старий рудий кіт. Ти її в двері виганяєш, бо в тебе «манікюр і Ніца», а вона тобі в коморі шкрябає. Ти її за пічку ховаєш, а вона тобі через стіну перфоратором гуде.
Вона подивилася просто в очі Інні, і в цьому погляді було стільки любові, що в нареченої перехопило подих.
— Онученько, ти все шукала якогось особливого знаку, якогось заморського дива. А воно он як вийшло: щастя твоє не за морем було, а за стінкою, пилом припале. Бо доля — це не лотерейний квиток, який випадає раз на сто років. Доля — це людина, яка не побоїться стати для тебе і виходом, і входом, і надійним дахом.
Бабуся Марина зробила паузу, обвела поглядом зібраних родичів і раптом гучно стукнула кружкою по столу.
— Тож мій вам заповіт, молодята! Живіть так, щоб у вашій хаті стіни були тільки для тепла, а не для сварок. І якщо колись відчуєте, що між вами виросла глуха стіна — не плачте.
Просто беріть інструмент і бийте в тій стіні дірку, поки знову не побачите очі одне одного. Бо справжнє кохання — це коли навіть у найтемнішій коморі вам удвох світло!
— Гірко! — вигукнув хтось із боку саду.
— Та яке там гірко? — відмахнулася бабуся, сідаючи на місце. — Солодко їм буде. Я ж бачу, як Максим на неї дивиться — наче вона не з комори вилізла, а з неба впала.
Весілля тривало до самого ранку. Співали пісень, танцювали босоніж на траві, а Максим потайки від усіх затягнув Інну за сарай, де стояла та сама стара комора.
— Знаєш, — прошепотів він, притискаючи її до себе, — я тут подумав… А якщо у нас народиться донька, ми їй теж будемо розповідати про комору?
— Обов’язково, — засміялася Інна. — Але спочатку ми навчимо її, що не треба чекати літака в Ніцу, щоб почати жити. Треба просто частіше заглядати за пічку.
Над Дніпром здіймався туман, а десь у глибині старого будинку, на полиці в коморі, тихо лежала порожня залізна скринька.
Свою місію вона виконала — два серця, розлучені часом, нарешті знайшли одне одного через онуків.
Бабуся Марина мала рацію: доля знайде всюди. Навіть якщо ти дуже добре ховаєшся.
Тетяна Макаренко
