Це була та сама «тиха» вечеря, якою зазвичай закінчуються великі родинні свята, коли оковита уже не веселить, а лише розв’язує язики, що до того трималися за зубами двадцять років.
У повітрі пахло пересмаженими котлетами та ледь вловимим духом майбутньої катастрофи.
Тетяна Семенівна, вирівнявши спину так, ніби вона проковтнула сталевий аршин, поклала виделку на край тарілки. Дзенькіт металу об порцеляну прозвучав як гонг на боксерському рингу.
— І знаєте що, свахо, — почала вона голосом, від якого молоко мало б згорнутися навіть у холодильнику, — ви погано виховали свою доньку. Так що ще можете подякувати мені, що я свого єдиного сина відпускаю і дарую вам.
Марія Степанівна, мати невістки, яка до цього мирно жувала салат, завмерла. Її обличчя почало повільно набувати відтінку стиглого буряка.
— «Даруєте»? — перепитала вона, і в її голосі почувся свист осіннього вітру. — Ви, Тетяно Семенівно, певно, переплутали свого сина з антикварним комодом. Це не дарунок, це гуманітарна допомога з обмеженим терміном придатності! Виховали вона його… Тридцять років чоловіку, а він досі не знає, з якого боку до праски підійти!
— Мій Ігорко — людина інтелектуальної праці! — вигукнула Тетяна Семенівна, підводячись. — Йому не треба знати про праску, у нього для цього була я, а тепер має бути ваша Оленочка. Але ж ваша донька… це ж не господиня, це стихійне лихо! Вона ж учора яєчню примудрилася спалити! Як можна спалити те, що готується дві хвилини?
— Оленочка працює на двох роботах, щоб ваш «інтелектуал» міг шукати себе в комп’ютерних іграх! — відпарирувала Марія Степанівна, теж встаючи з-за столу. — Вона приходить додому о восьмій вечора, а він зустрічає її фразою: «Мамо казала, що борщ має бути прозорим». То хай іде до мами й дивиться крізь той борщ на світ, поки очі не вилізуть!
— Як ви смієте! — Тетяна Семенівна театрально. — Я вклала в нього душу! Я вивчила його в університеті, я купувала йому найкращі сорочки! А ваша Олена навіть не знає, що їх треба крохмалити! Ви її вчили тільки манікюр вибирати?
— Я її вчила бути жінкою, яка має гідність! — кричала Марія Степанівна. — А не прислугою для вашого «сонечка», яке не може знайти власні шкарпетки в порожній кімнаті! Ви зробили з нього домашню рослину, яку треба поливати тричі на день схвальними відгуками, інакше воно зів’яне від образи!
— Мій син — ідеал! — перейшла на тонкий голос Тетяна Семенівна. — Він терплячий, він вихований, він ніколи слова грубого не скаже! А ваша Олена… вона ж як кавалерійський полк: заходить у хату — і стіни дрижать. То їй не так, це не так!
— Бо в неї є характер! — не здавалася сваха. — А у вашого Ігорка замість характеру — мамина інструкція з експлуатації! Ви ж йому навіть дружину вибирали так, ніби корову на ярмарку купували — щоб мовчала і багато не їла! А Олена не мовчить! І слава Богу!
— Ось і забирайте свій скарб назад! — вигукнула Тетяна Семенівна, хапаючись за сумку. — Я сьогодні ж заберу його речі! Подивлюся, як ваша донька буде плакати, коли зрозуміє, якого чоловіка втратила!
— Та ми їй оркестр замовимо на радощах! — вигукнула навздогін Марія Степанівна. — І червону доріжку до самого вашого під’їзду простелимо, щоб ви швидше свого «дарунка» додому донесли!
В цей момент у дверях з’явилися Ігор та Олена. Вони тримали в руках велику коробку з піцою і здивовано перезирнулися.
— Мамо, ви чого кричите? — тихо запитав Ігор.
Обидві жінки враз замовкли, важко дихаючи. Тетяна Семенівна поправила зачіску і, холодно глянувши на сваху, процідила:
— Ми просто обговорювали тонкощі твого переїзду, синку. Твоя теща якраз казала, як сильно вона тебе «цінує».
Марія Степанівна лише зціпила зуби й вичавила посмішку:
— Так, Тетяно Семенівно. Ми якраз дійшли згоди… що нам усім треба більше простору. Бажано — в різних районах міста.
Наступного ранку над обома квартирами панувала гробова тиша, яка буває лише перед початком великої облоги. Тетяна Семенівна демонстративно складала в чемодан Ігореві сорочки, кожну з яких перетрушувала з таким виглядом, ніби шукала там ворожих шпигунів.
У іншому кінці міста Марія Степанівна з не меншим завзяттям виварювала рушники, уявляючи на місці кожного плямистого рушника обличчя своєї дорогої свахи.
— Це неможливо, — прошепотіла Олена, спостерігаючи за мамою через шпаринку в дверях кухні. — Якщо вони не помиряться, вони з’їдять нас живцем поодинці.
— У мене є ідея, — Ігор відтягнув дружину в коридор. Його голос тремтів, але в очах горів вогник розпачу. — Вони обидві вважають себе великими рятівницями. Нам треба дати їм спільну проблему, яку зможуть вирішити тільки вони двоє. Разом.
Через дві години Ігор зателефонував своїй матері. Його голос був сповнений щирого жаху.
— Мамо! Сталося жахливе! — закричав він у слухавку. — Олена… вона вирішила приготувати твій фірмовий святковий пиріг з качкою та чорносливом! Вона вже розбила твою улюблену макітру, яку ти нам дала, і зараз намагається замісити тісто на… оцті! Там усе димить, вона плаче, я не знаю, що робити!
Тетяна Семенівна випустила сорочку з рук.
— На чому замісити?! На оцті? Вона ж зіпсує качку! Це ж переклад продуктів! Я зараз буду!
Тим часом Олена дзвонила своїй матері:
— Мамо, рятуй! Тетяна Семенівна прийшла до нас і почала вчити мене готувати, але в неї раптом «прихопило серце» від того, що я не так нарізала цибулю. Вона лежить на дивані, бліда, каже, що тільки ти знаєш, які ліки їй допомагали минулого року на весіллі! Приїжджай негайно, бо я викличу швидку, і нас усіх покладуть у лікарню!
Коли Марія Степанівна влетіла в квартиру з аптечкою напереваги, вона зіткнулася у дверях кухні з Тетяною Семенівною, яка в цей момент якраз вихоплювала з рук Олени пляшку з оцтом.
— Де хвора?! — закричала Марія Степанівна, розмахуючи тонометром.
— Яка хвора? — обурилася Тетяна Семенівна, заляпана борошном. — Ви подивіться, що вона робить! Вона хоче отруїти мого сина!
Марія Степанівна зупинилася, важко дихаючи. Вона перевела погляд з «хворої» свахи на «недолугу» доньку. Олена та Ігор стояли в кутку, притиснувшись один до одного, з виглядом побитих цуценят.
— Ви що… — почала Марія Степанівна, повільно складаючи тонометр назад у сумку. — Ви нас обманули?
— Ми просто хотіли, щоб ви не сварилися! — вигукнув Ігор. — Ви ж бачите, ми без вас пропадемо! Один не знає, як лікуватися, інша — як тісто місити!
Тетяна Семенівна глянула на білу від борошна Олену, потім на Марію Степанівну, яка все ще тримала в руках валідол. Виникла довга павза.
— Знаєте що, свахо, — раптом тихо сказала Тетяна Семенівна. — Ви такий тиск нагнали, що в мене справді десь закололо. Дайте-но мені ту вашу таблетку.
Марія Степанівна зітхнула, підійшла ближче і власноруч дістала ліки.
— Сідайте вже, «господине». Олено, прибери той оцет, поки я не знепритомніла. А ви, Тетяно Семенівно… якщо ви ще раз скажете, що даруєте мені сина, як стару парасольку, я вам той пиріг на голову вдягну.
— Домовилися, — несподівано посміхнулася Тетяна Семенівна. — Але тісто ми все одно будемо переробляти разом. Бо те, що вони тут наколотили — це не пиріг.
— Ну, в цьому я з вами згодна, — буркнула Марія Степанівна, закочуючи рукави. — Посуньтеся, я буду терти цибулю, у вас це завжди виходить занадто крупно.
Ігор та Олена тихенько вислизнули з кухні, де вже починалася нова суперечка, але цього разу вона пахла не війною, а домашньою випічкою.
Вечеря була напрочуд гармонійною, аж поки Ігор не вимовив «фатальну» фразу:
— До речі, ми з Оленою вирішили переїхати до Львова. Вже навіть квартиру пригледіли.
Ложки застигли в повітрі. Тетяна Семенівна та Марія Степанівна перезирнулися — і в їхніх очах на мить спалахнув такий звичний вогник спільної ненависті до несправедливості світу.
— Куди?! — хором вигукнули вони, забувши про свої чвари.
— Який Львів? — Марія Степанівна аж підскочила. — Ти хочеш залишити матір саму в цій величезній квартирі? А хто мені розетку полагодить?
— А мій тиск? — додала Тетяна Семенівна, забувши, що п’ять хвилин тому була «здоровою як бик». — Ви хочете, щоб я тут сама була, поки ви будете каву пити на площі Ринок?
Ігор з Оленою перелякано перезирнулися. Матері, які ще годину тому лаялися через сорочки та цибулю, тепер сиділи пліч-о-пліч, як два генерали на стратегічній нараді.
— Так, — процідила Тетяна Семенівна, кивнувши на дітей. — Здається, нам доведеться виділити їм бюджет на ремонт… тут, у нашому місті.
— Згодна, — кивнула Марія Степанівна. — І змусити їх купити квартиру в одному під’їзді. Щоб ми могли заходити в гості по черзі.
Діти зрозуміли: вони не просто не переїдуть — вони опинилися в «золотій клітці» під подвійним наглядом. Свахи переможно цокнулися келихами, вперше за вечір виглядаючи справжніми союзницями.
Тетяна Макаренко
