Звук сповіщення розрізав нічну тишу. Олег розплющив одне око — 3:15. Поруч поворухнулася Олена, потяглася до телефона.
— Знову? — хрипко спитав він.
Вона промовчала, швидко набрала щось на клавіатурі. Світло екрана освітило її обличчя знизу — чуже, відсторонене.
— Олено, хто це? — запитав чоловік.
— Ніхто, — сухо відповіла жінка.
Вона вимкнула телефон і повернулася до стіни.
— Ніхто. У три ночі пише ніхто, — обурився чоловік.
Олег лежав, дивився у стелю. За тридцять чотири роки шлюбу він звик до тиші зі сторони дружини. Вона ніколи не питала, чому він повертається пізно, не докоряла, коли він мовчки їв вечерю. І ось тепер — ніхто.
— Уже тиждень тобі пише ніхто, — сказав він у темряву.
Олена не відповіла. Дихала рівно, але він знав — не спить. За ці роки навчився відрізняти її справжній сон від удаваного.
— Олег…
— Що, Олег? Я хіба я не маю права знати, хто пише моїй дружині посеред ночі?
— Маєш, — тихо сказала дружина. — Тільки навіщо тобі це знати?
І він сам не знав, навіщо. Просто всередині щось кортіло.
— Олено, ми що, тепер чужі люди?
Вона повернулася до нього. У темряві світилися тільки очі — великі, сумні.
— А ми колись були не чужими?
Питання зависло у тиші. Олег відкрив рота, хотів щось сказати — образливе, — але слова застрягли в горлі. Телефон знову засвітився. Жінка швидко глянула на екран і щось набрала.
— Досить, — сказав Олег, підвівся.
— Куди ти? — запитала жінка.
Він натягував джинси, шукав сорочку.
— Якщо тобі так важливі ці нічні листування…
Він застебнув ґудзики, не дивлячись на неї. — Іди до того, хто тобі пише о третій ночі.
— Олег, не треба…
— Тридцять чотири роки, — тихо сказав він. — Я думав, що знаю тебе.
— Знаєш.
— Тоді чому ти так себе поводиш?
Вона мовчала. І Олег зрозумів: зараз, уперше за все життя, він справді піде — не знаючи куди й навіщо. Просто вже не може інакше. Він вийшов. Двері зачинилися тихо.
Олег сидів на кухні у друга — Віктора. На годиннику — пів на п’яту ранку.
— Ну ти й видав, — хмикнув Віктор. — У твоєму віці з дому тікати.
— Не тікав я. Пішов. Є різниця.
Різниця була, та пояснити її Олег не міг. У ту мить, коли Олена знову потягнулася до телефона, всередині нього щось хруснуло.
— Вона щось приховує від мене, Вітьок.
— А ти питав її нормально? Без докорів, по-людськи?
Олег замовк. Віктор влучив у саму точку. Коли він востаннє говорив по-людськи — без команди? Він звик вказувати матері. На роботі теж. А вдома — була Олена. Тиха, терпляча, зрозуміла з півслова.
— Уже п’ятнадцять років, як на пенсії, — сказав він. — Знаєш, як це — прокидатися й не знати, навіщо день? Олена йде на роботу, а я телевізор, газета, магазин. І все.
Віктор мовчав. Розумів: друг говорить щиро, вперше за довгі роки.
— І ось тепер вона комусь пише ночами… Може, вона теж втомилася від цієї нашої тиші?
Наступного дня Олег знайшов у соцмережах однокласницю — Марину Сергіївну, одинадцятий «Б». Вона тепер жила в Одесі, розлучена, онуки — у Києві.
«Привіт. Пам’ятаєш мене? Олег Крилов, сидів за тобою на хімії». Жінка відповіла швидко: «Звісно пам’ятаю! Як справи?» І закрутилося листування — про школу, учителів, минуле. Марина була балакуча, ставила смайлики, розповідала про море й порожні санаторії взимку. Олег відповідав коротко, але ловив себе на думці: йому приємно, що хтось слухає, хтось цікавиться його думкою.
О другій ночі Марина написала:
«А чому давно не бачу фото з твоєю дружиною? Ви ще разом?»
Олег довго дивився на екран, потім набрав: «Складно зараз» — і видалив. Написав інше: «Так, разом». І раптом зрозумів — це теж неправда. Так само як Олена говорить йому неправду.
Чоловік подзвонив наступного вечора.
— Алло, Олено, це я.
— …Як ти? — спитала вона після паузи.
— Нормально. Слухай, я подумав… може, поговоримо?
— Про що?
— Про того, хто тобі пише.
Тиша.
— Олег, я не можу зараз говорити про це.
— Чому?
— Просто не можу.
— Ти розумієш, що відбувається? Мені важко від цих твоїх таємниць!
— Розумію.
— І що?
— І нічого. Ти сам пішов. Сам вирішив, що я тобі зраджую. То й живи з цим.
Вона поклала слухавку. Олег сидів, стискаючи телефон у руці. Образа підступала до горла. «Уперта. Завжди такою була… просто я раніше цього не бачив».
У магазині біля дому він випадково зустрів сусідку — Тамару Петрівну.
— Олег Михайлович! — вигукнула вона. — А я дивлюсь, ваша Олена Василівна останнім часом така сумна ходить. Ви що, посварилися?
— Не посварилися. Розбираємося.
— Та годі вам, — махнула вона рукою. — Ви така пара гарна. Ви ще у парку завжди разом гуляли…
Олег лише зітхнув. Гарна — була. Колись.
Тамара Петрівна підсунулася ближче, понизивши голос:
— Я все розумію. Ваш син розлучається, а тут і дружина намагається квартиру відсудити… Ох, які проблеми.
Олег завмер.
— Який син?
— Та ваш же Андрій. — Тамара Петрівна здивувалася. — Олена Василівна казала, що ви в курсі: син постійно пише, навіть ночами, і збирався приїхати, або вже приїхав.
Світ навколо Олега закружляв. Андрій. Їхній син Андрій, який живе в іншому місті, працює програмістом, дзвонить рідко… А тепер пише матері ночами.
— Вибачте… — пробурмотів Олег і швидко пішов до виходу.
Серце билося так голосно, що здавалося, його чутно було всьому магазину. Олег сів у машину на парковці й просто дивився у лобове скло. Руки тремтіли — чи від хвилювання, чи від сорому.
Андрій одружився п’ять років тому, і тоді Олег подумав: «Нарешті, ось він — дорослий». Син дзвонив додому раз на місяць, коротко доповідав про справи й поспішав закінчити розмову. Чоловік дістав телефон, знайшов номер сина, довго дивився на екран і набрав. Довгі гудки, потім сонний голос:
— Тато, що сталося?
— Андрію… Синок, як ти?
— Нормально.
У голосі з’явилася напруга.
— А що? Просто давно не розмовляли…
Пауза, потім обережно:
— Тато, з тобою все добре?
Олег закрив очі.
— Так, — коротко промовив він. — Андрію, у тебе все гаразд на роботі, у житті?
Ще одна довга пауза.
— А мама тобі нічого не говорила? Ми з Христиною розлучаємося…
Слова зависли в повітрі. Олег відчув, як щось стиснулося в серці.
— Ні… — тихо промовив він. — Не говорила.
— Зрозумів. Я просив поки не розповідати. Знаю, як ти ставишся до розлучень.
— Як я ставлюся до розлучень? — Олег намагався пригадати, чи говорив колись щось синові на цю тему. Напевно, про відповідальність, про сімейні цінності…
— Я вже дорослий, сам розберусь.
— А мама допомагає?
— Так, — голос сина став м’якшим. — Вона єдина, хто мене вислуховує. Ночами іноді пишу, коли зовсім погано… І вона завжди відповідає.
— Ночами… — прошепотів Олег.
Повисло мовчання, а потім син додав:
— Тато, а ти б вислухав, якби я розповів?
Олег подумав, чесно уявивши. Син дзвонить, говорить про розлучення, проблеми, що б він відповів? Напевно щось про те, що треба терпіти, що сім’ю треба берегти, що чоловік не повинен…
— Не знаю, — сказав він чесно, — але хотів би спробувати.
Чоловік повернувся додому. Квартира зустріла його тишею. Олена сиділа на кухні з чашкою чаю.
— Привіт, — тихо сказала вона.
— Привіт.
Він присів навпроти.
— Олено, я говорив з Андрієм.
Вона підняла очі. У них не було здивування — лише втома.
Олег потягнувся до її руки, але вона відсахнулася.
— Олено, я не подумав, не здогадався, що у нашого сина проблеми, що він не хоче мені нічого розповісти, бо знає, що я не підтримаю. Я б зрозумів… — тихо промовив він.
Олена встала, пройшлася по кухні.
— А коли ти востаннє питав його, як справи? Не формально, а по-справжньому?
Олег мовчав, бо не пам’ятав.
— Він мені щодня пише… — продовжила Олена. — Кожну ніч розповідає, як дружина його просить піти з квартири, як колеги косо дивляться, як він не спить і думає, що робити далі. І я йому відповідаю, бо він мій син. Наш син — твій теж.
Вона зупинилася, глянула на чоловіка.
— Олено, — Олег встав і підійшов. — Я просив його приїхати. Хочу поговорити.
— Про що?
— Про все, що у нього відбувається. Хочу послухати, може чимось допомогти.
Вона здригнулася, але не відсахнулася, коли він взяв її за руку.
— Про те, що за тридцять чотири роки так і не навчився слухати.
Він стиснув її долоні.
— Коли ти почала отримувати ці повідомлення, я подумав, що ти знайшла когось. Когось, хто ставить запитання, слухає відповіді. І знаєш що? Я зрозумів, що втрачаю тебе.
Олена широко розплющила очі.
— Я думав, що в тебе є людина, з якою можна поговорити ночами… А потім зрозумів, що нею маю бути я. Я ночував у Віті лежав там і думав про нас… Ми живемо поруч, але не разом.
На очах в Олени з’явилися сльози.
— І тільки зараз я зрозумів, що люблю тебе не за те, що ти завжди поруч, а за те, що ти — це ти.
— Я не хотіла приховувати, — прошепотіла вона. — Просто Андрій попросив нічого тобі не казати.
Вони стояли посеред кухні, обійнявшись і згадували втрачені роки, які могли прожити інакше. З повагою одне до одного, з вмінням вислуховувати та підтримувати.
У цей момент на телефоні Олени спливло нове повідомлення від сина: «Мамо, тато мені дзвонив. Здається, він готовий поговорити. Дякую тобі за все».
Через кілька годин Андрій сидів за кухонним столом батьків. Навпроти — Олег, мовчазний, трохи розгублений. Олена поралася біля плити, але краєм вуха ловила кожне слово.
— Отже, квартиру все-таки відсудила? — спитав Олег.
— Так, — кивнув Андрій. — Половину. Але, мабуть, це справедливо.
— Справедливо, — повторив Олег і похитав головою. — А де тепер житимеш?
— Поки що у друга. Потім, може, щось зніму.
Раніше Олег обов’язково сказав би щось про відповідальність, про те, що треба було берегти сім’ю. Зараз просто мовчки слухав.
— Важко? — спитав він тихо.
— Дуже, — зізнався Андрій і підняв очі, здивовано подивившись на батька.
— Розкажи, — попросив Олег.
І син розповів — про те, як вони з дружиною поступово стали чужими, як сварилися, мовчали, як намагалися врятувати шлюб, але не змогли. Олег слухав. Не перебивав, не давав порад — просто слухав.
— Знаєш, — сказав наприкінці син, — я думав, ти скажеш, що я не чоловік, бо не зміг зберегти сім’ю.
Батько помовчав, потім тихо сказав:
— Андрію, а пам’ятаєш, як ми з мамою ледь не розлучилися три тижні тому?
Син кивнув.
— Тоді я теж думав, що все розумію, що маю рацію. А виявилося — просто не хотів почути правду.
Олена поставила перед ними тарілку з пирогами.
— У нашій родині чоловіки пізно дорослішають, — сказала вона з усмішкою.
Минув місяць. Олег прокинувся від звуку сповіщення. 3:20 ночі. Олена потягнулася до телефону.
— Андрій? — запитав він сонно.
— Так. Каже, що знайшов квартиру, хоче показати фото.
— Покажи й мені, — попросив Олег.
Олена здивовано глянула на чоловіка, потім передала телефон. На екрані — світла, затишна однокімнатна квартира у новобудові.
— Гарна, — сказав Олег. — Напиши йому, що ми ним пишаємося.
— Ми? — перепитала вона з усмішкою.
Він обійняв її за плечі.
— Ми.
Олена посміхнулася й почала друкувати відповідь. А Олег дивився, як світло екрана й думав, як добре, що він навчився відкрити чужу таємницю. Він більше не писав своїй колишній однокласниці. Всі розмови виявилися марними, як тільки він повернувся до Олени. Десь на просторах інтернету його листування з Мариною Сергіївною загубилося, як і безліч інших повідомлень від рекламних компаній.
