Ігор дивився на це фіолетове непорозуміння, і обличчя його було страшнішим за бетонну барну стійку. — Анжело, що це таке? — процідив він крізь зуби. — Це авангардний диван «Клеопатра», — залепетала вона. — Він трохи габаритніший, ніж я думала. Може, двірний отвір розширити? — Отак робили ремонт у моїй квартирі мій чоловік з коханкою.
Все почалося не з запаху чужих парфумів і не з помадою на комірці. Ні, мій Ігор був занадто розумним для таких дешевих проколів. Все почалося зі слова «еклектика».
Двадцять років ми прожили в нашій квартирі. Двадцять років я знала, де лежить кожна ложка, як скрипить третя половиця біля входу і яким стає запах у вітальні після дощу — затишним, з домішкою старих книжок. Наш світ був світлим. Бежеві стіни, бежевий диван, бежеві штори. Це був колір спокою, стабільності. Ігор приходив з роботи, сідав у своє просиджене крісло. Я ставила перед ним тарілку з вечерею. Він їв, дивився новини, і ми мовчали. Це була наша комфортна, передбачувана мовчанка, і мене все влаштовувало.
А потім одним з таких вечорів він відсунув тарілку з моїми фірмовими котлетами й сказав:
— Маріно, а тобі не здається, що у нас тут… ну, якось буденно, ніби все застигло у часі? Жодної еклектики, розумієш?
Я ледь не поперхнулася. “Еклектика? Ігор, який вершиною дизайнерської думки вважав килим на стіні у своєї мами, несподівано заговорив про пошук нових ідей, зміну інтер’єру та, навіть, експерименти зі стилями. Щось тут було не так. Це було чуже слово, вкинуте в наш тихий світ, як яскрава, отруйна клякса”, — отак воно звучало у моїй голові.
А потім чоловік почав прискіпуватися до наших стін, до похмурої кришталевої люстри, до дивана, на якому ми переглянули тисячу серіалів і виростили сина. У його лексиконі, як гриби після дощу, проросли слова на кшталт «лофт», «вінтаж» і «акцентна стіна». Я слухала й розуміла: це не його слова. Це чужі, жіночі слова, які вимовляють із подихом, закачуючи очі.
Здогадка не просто прийшла, вона вломилася в мою голову без стуку. Коли я побачила їх разом. Випадково, біля кав’ярні в центрі, він і моя найкраща подруга Анжела. Вони не трималися за руки. Ні, що ви! Вони стояли й палко обговорювали якусь вітрину з антикварним хламом. І він дивився на неї так само, як він дивився на мене, коли ми познайомилися в інституті: з захватом, ніби вона не жінка, а восьме диво світу.
Анжелка — творча особистість. То вона ліпила з глини горщики, які тріскалися ще до випалу, то писала вірші, від яких хотілося плакати — не від почуттів, від жалю. Останнім її захопленням став дизайн інтер’єрів. Вона пройшла якісь двотижневі онлайн-курси й тепер називала себе не інакше як «декоратор-натхненниця», всім роздавала поради.
Я стояла за кутом, серце калатало, наче божевільне. Але це були не ревнощі. Це була образа. Двадцять років життя, котлети, чистота, затишок, син, якого ми разом виховували… Усе це перекреслено заради базікалки з «еклектикою» в голові.
“Ну що ж. Хочете еклектики? Буде вам еклектика по повній програмі” — подумала я.
Ввечері я сама почала розмову, запобігши його черговому ниттю про похмурість.
— Ігорю, а я тут подумала. Ти ж маєш рацію щодо ремонту. Зовсім ми запустили наше гніздечко.
Він аж здригнувся, очі засяяли, як у кота, що помітив сметану.
— Правда? Ти погоджуєшся?
— Звісно, — усміхнулася я найсолодшою зі своїх усмішок, тією, що припасала для спілкування з податковою. — Тільки от я в цьому нічого не тямлю. А знаєш, кого можна попросити? Анжелу. Вона ж у нас тепер дизайнер. Та й подруга. Все-таки чужій людині не довіришся. Їй — проєкт для портфоліо, нам — краса й підтримка близької людини. Як тобі ідея?
Ігор засяяв. Він, мабуть, у цю мить почув себе генієм конспірації. Ідеальний план: коханка щодня в його домі на законних підставах, під моєю ж опікою! Він зможе насолоджуватися її суспільством, а я, дурепа, ще й подякую.
— Марино, ти геній! — він навіть обійняв мене вперше за півроку. — Звісно, Анжелка! Хто, як не вона? У неї такий смак, таке бачення…
Так-так. Бачення в неї було, що треба. І я це дуже скоро побачу. Я збиралася насолодитися цим баченням сповна.
Наступного дня Анжела прийшла до нас знімати заміри й обговорювати концепцію. Вона ходила по квартирі у своєму балахоні, із загадковим виглядом мацала стіни й цокала язиком. Притягла свій мудборд — шматок картону, на який були наліплені вирізки з журналів, іржава труба, шматок моху, перо павича й фотографія якоїсь французької акторки.
— Так-так. Усе дуже… консервативно, — винесла вона вердикт. — Будемо ламати стереотипи. І стіни. Ось цю, наприклад, між вітальнею і кухнею. Нам потрібне повітря, простір.
Ігор дивився на неї, роззявивши рота.
— Несучі стіни? — несміло запитав він.
— Ой, ну які дрібниці! — відмахнулася Анжела, махнувши рукою так, що ледь не збила з полиці нашу весільну фотографію. — Мистецтво вимагає жертв. Уявіть: тут у нас буде барна стійка з необробленого бетону, а тут — акцентна стіна кольору фуксії. Сміливо, але стильно.
Я сиділа на дивані й мовчки кивала. “Фуксія. Бетон. Чудово. Чим гірше, тим краще.”
— А на підлогу, — продовжувала фантазувати подруга, — ми покладемо штучну траву. Екостиль, розумієте? Будете ходити босоніж, ніби на галявині.
Ігорю ідея сподобалася. Він уже бачив себе модним господарем авангардної квартири, де друзі ахатимуть від захвату. Він не бачив пилу, бруду й дискомфорту. А я бачила. І передчувала.
Ремонт почався з руйнування. Робітники, найняті Анжелою «по знайомству», — троє похмурих чоловіків — винесли нашу стіну. Квартира наповнилася сірою цементною пилюкою, яка скреготала на зубах, осідала на віях і проникала навіть у закриті шафи. Ми переїхали жити в спальню.
Ігор, звиклий до комфорту й стерильної чистоти, почав нервувати вже на третій день. Їсти доводилося на ліжку, з тарілками на колінах.
— Марино, ну коли вони вже приберуть це сміття? Дихати неможливо.
—Тихше, любий, — заспокоювала я, подаючи йому бутерброд. — Це творчий процес. Анжелочка все контролює.
Анжела контролювала погано. Робітники то зникали на кілька днів, то з’являлися напідпитку й намагалися щось робити, але виходило криво. Терміни зривалися. Акцентна стіна кольору фуксії після фарбування стала схожа на гігантський синяк.
— Анжело, це не фуксія! — вперше підвищив голос Ігор. — Це колір бурякової ботви, яка давно зів’яла!
— Це авторське бачення! — надула губи Анжела. — Ти просто не готовий до сміливих рішень. Тобі б тільки свої бежеві шпалери.
Їхня перша сварка була музикою для моїх вух. Я сиділа в спальні, пила чай з печивом і слухала, як руйнується їхня естетична спорідненість.
Минув другий місяць ремонту. Наша квартира перетворилася на філію пекла. Барна стійка з бетону виглядала як надгробна плита, була холодною й постійно бруднилася. Штучна трава на підлозі кололася й смерділа хімією. Ігор ходив по квартирі в будівельних чоботях і з обличчям мученика.
До того ж Анжела наполягла на концептуальному освітленні. Замість нашої люстри під стелею з’явилися три тьмяні точкові світильники, які створювали гнітючі тіні й не давали достатньо світла, щоб читати. Ігор, любитель розгадувати кросворди ввечері, тепер щурився, підносячи газету до самого носа.
Його бажання продовжувати ремонт тануло так швидко, як гроші на наших рахунках. Тепер зустрічі чоловіка з коханкою у нашій квартирі складалися не з захоплених зітхань, а зі сварок.
— Анжело, де розетки? Чому всього дві на всю вітальню?
— Я художник, я так бачу. Дроти псують гармонію.
— А як я буду вмикати телевізор і торшер, гармонією?
— Ой, який ти приземлений, Ігорю. Жодного польоту фантазії.
Одного разу робітники, розбили мою улюблену вазу, коли перетягували мішки з цементом. Подарунок Ігоря на десяту річницю весілля. Я мовчки зібрала уламки. Ігор зблід.
— Анжело, вони розбили вазу. Це був подарунок.
— Ой, ну годі, — кинула вона. — Речі — це ніщо. Зате подивись, яку фактуру робітники створили на стіні, коли зачепили її мішком. Це ж чистий кракелюр!
Ігор подивився на подряпину на стіні, потім на уламки в моїх руках. І я побачила, як в його очах щось згасає. Не любов до мене? Ні. Згасало його почуття до неї.
Апофеозом став диван. Анжела замовила його десь у каталозі, не перевіривши розміри. Величезний, потворний монстр фіолетового кольору, оббитий дешевим оксамитом, який електризувався й бив струмом.
— Це центр нашої композиції! — заявила вона, коли двоє змучених вантажників намагалися затягнути його в квартиру.
Диван не проліз у дверний отвір. Ніяк. Ні боком, ні «ракоподібно». Він застряг, наглухо перекривши вхід у вітальню.
— Не лізе, господиня, — сказав старший вантажник, витираючи піт. — Тут або двері виносити, або диван розпилювати.
Ігор дивився на цей фіолетовий жах, і обличчя його було страшнішим за бетонну барну стійку.
— Анжело, що це таке? — процідив він крізь зуби.
— Це… це авангардний диван «Клеопатра», — залепетала вона. — Він трохи габаритніший, ніж я думала. Може, двірний отвір розширити?
І тут Ігоря прорвало. Він не стримався. Чоловік вилаявся так, як я не чула за всі двадцять років. Він кричав про її бездарність, про її «еклектику», про викинуті на вітер гроші, про те, що вона зруйнувала його дім і його життя. Анжела, у свою чергу, верещала, що він скнара й тиран, що він не цінує її тонку натуру і що вона витратила на нього найкращі місяці свого життя.
Вони стояли посеред руїн, які самі й влаштували, й поливали одне одного брудом. А я стояла в дверях спальні, притулившись до одвірка. Коли вони обидва видихнулися, я спокійно пройшла повз них, обійшла диван, який все ще стирчав у дверях, і сіла за кухонний стіл, налила собі води.
— Ну от, — сказала я в тиші, що настала. — Ремонт майже закінчено. Залишилося тільки сміття винести.
Вони обоє втупилися в мене.
— Маріно… — почав Ігор.
— Ти, Ігорю, можеш починати збирати речі, — сказала я рівним голосом, дивлячись йому прямо в очі. — Гадаю, твої валізи якраз пролізуть повз диван. Поживеш поки в Анжели, в її творчій студії. У неї там, мабуть, повно повітря й сміливих рішень.
Обличчя Ігоря повільно витягнулося. До нього, здавалося, почало доходити.
— Ти… ти що, все знала й навмисно?
Я усміхнулася. Не злорадно. Якось втомлено.
— Я просто хотіла допомогти найкращій подрузі зробити проєкт для портфоліо. Любий, ти ж сам говорив, що у неї талант. Ось ми й побачили його в усій красі.
Він мовчав. Анжела схопила свою сумку й швидко вилетіла з квартири, ледь не збивши з ніг вантажників, які ледь втягли диван у квартиру. Ігор залишився стояти посеред вітальні, самотній, поруч із фіолетовим чудовиськом — символом своєї дурноти. Коли він пішов, забравши свої валізи, я залишилася сама. Я пройшла по квартирі, провела рукою по холодній бетонній стійці, поторкала колючу траву на підлозі, поглянула на потворну фіолетову тушу. Навколо були руїни. Але це були “мої” руїни. І я вперше за довгі місяці відчула спокій.
Я дістала з шафи стару коробку зі шпалерами. Бежевими. Завтра подзвоню нормальній бригаді. Час було починати будувати. Щось нове. Щось своє. Без еклектики й брехні.
