Ігор економив не лише на туалетному папері й милі, але й жив з нелюбимою дружиною. Він через скупість не хотів розлучитися.
Валерія мила посуд на кухні, коли туди зайшов Іван. Перед цим він вимкнув на кухні світло.
— Ще цілком світло, і можна не витрачати електрику, — понуро пробурчав він.
— Я прання хотіла поставити, — промовила Валерія.
— Вночі поставиш, — сухо сказав Ігор, коли електрика дешевша. І не треба так сильно кран відкривати, коли воду вмикаєш. Ти дуже багато витрачаєш, Валеріє, дуже багато. Так не можна. Невже ти не розумієш, що таким чином ти гроші наші даремно зливаєш?
Іван зменшив напір води. Валерія з безнадією подивилася на чоловіка. Вона взагалі вимкнула воду, витерла руки й сіла за стіл.
— Ігоре, ти дивився колись на себе збоку? — запитала вона.
— Я кожного дня тільки й роблю, що дивлюся на себе збоку, — злобно відповів він. — Як на чоловіка й батька. Чоловік як чоловік. Батько як батько. Нормальний, взагалі, звичайний, ні кращий і не гірший, як усі. До чого причепилася?
— Хочеш сказати, що всі чоловіки й всі батьки такі, як ти? — спитала Валерія.
— Ти чого хочеш? — промовив Ігоре. — Посваритися?
Валерія розуміла, що зворотного шляху немає. І цю розмову слід продовжити. Продовжувати доти, поки до нього нарешті не дійде, що жити з ним — це страждання.
— А знаєш, Ігоре, чому ти досі не пішов від мене? — запитала Валерія.
— А чому я повинен піти від тебе? — відповів питанням на питання він і криво всміхнувся.
— Ну хоча б тому, що ти не любиш мене, — відповіла Валерія. — І дітей наших ти не любиш.
Ігор хотів було одразу відповісти щось, але Валерія продовжила:
— І не треба говорити, що це не так. Ти взагалі нікого не любиш. І сперечатися про це ми не будемо, щоб даремно час не гаяти. Я тобі хотіла зараз сказати про інше, про те, чому ти досі не кинув мене й дітей. Від скупості своєї, — відповіла Валерія, — від своєї надмірної жадібності. Бо ти, Ігоре, жадібний настільки, що розлучення зі мною — це для тебе не що інше, як величезна фінансова втрата.
Вона трохи помовчала, а потім продовжила:
— Скільки ми вже разом? 15 років. І на що ж витрачені усі ці роки? Чого за ці роки ми з тобою досягли? Але якщо не рахувати того, що ми стали чоловіком і дружиною й у нас народилися діти, які наші досягнення за ці 15 років? За весь час, що ми разом, Ігоре, ми жодного разу не їздили відпочивати на море. Жодного разу. Я не кажу про закордонні подорожі, але ми навіть у себе в країні нікуди не їздили. Відпустку ми завжди проводимо в місті. Ми навіть за грибами за місто не їздимо. А чому? Бо це дорого.
— Але ми ж збираємо гроші, — відповів чоловік.
— Ми? — здивувалася Валерія. — Може, це ти збираєш?
— Для вас же стараюся, — відповів він.
— Для кого для нас? — серйозно запитала Валерія. — Невже для мене й дітей? 15 років ти старанно кожного місяця береш свої мої гроші й відкладаєш на рахунок для мене й дітей?
— А то для кого ж? — відповів Ігор. — Та завдяки мені у нас на рахунку знаєш скільки грошей уже?
— У нас? — знову здивувалася Валерія. — Може, це в тебе на рахунку щось є, але не в мене? Втім, може, я чогось не розумію. Гаразд, давай перевіримо. Дай мені, будь ласка, гроші. Я куплю собі й дітям новий одяг, бо я вже 15 років доношую те, в чому за тебе виходила, і те, що мені дружина твого старшого брата після себе віддає. І те ж саме наші діти. Вони доношують усе за своїми старшими двоюрідними братами. А головне, я нарешті зніму окрему квартиру, бо я втомилася жити в квартирі твоєї матері.
— Мама виділила нам дві кімнати, — промовив Ігор, — і тобі гріх на неї скаржитися. А що стосується одягу для дітей, нащо витрачатися на таку дрібницю, коли діти мого старшого брата вже виросли і їхній старий одяг цілком підходить для наших дітей?
— А я? — запитала Валерія, — мені чий старий одяг підходить? Дружини твого старшого брата.
— Ти не про те думаєш, — сказав Ігор.
— А про що мені думати? — запитала Валерія.
— Про сенс життя, — відповів чоловік. — Про те, що крім шмоток та іншого жіночого мотлоху є багато інших речей, високих, що становлять набагато більшу цінність.
— Ти це про що зараз? — не зрозуміла Валерія.
— Я про духовний розвиток людини, — відповів він. — Про те, що справді гідно уваги. Я про те, що у своїй свідомості ти повинна піднятися вище усієї цієї метушні навколо одягу, квартири й іншого.
— Зрозуміло, — сказала Валерія. — Тому ти всі гроші тримаєш на своєму рахунку й нам нічого не даєш заради нашого щасливого майбутнього, щоб ми росли духовно. Я правильно розумію?
— Бо вам довірити нічого не можна, — закричав Ігор. — Бо ви одразу все витратите. А на що ми житимемо? Про це ти подумала? Якщо щось трапиться?
— Якщо трапиться що? — запитала Валерія.
— Це ти до чого? — запитав Іван.
— Ось тільки скажи, будь ласка, а коли саме ми почнемо жити? Га? Невже ти не бачиш, що ми вже зараз живемо так, наче те твоє “якщо щось трапиться” вже настало?
Ігор мовчав, дивлячись на дружину.
— Ти економиш навіть на милі, туалетному папері й на серветках, — продовжувала Валерія. — Ти з заводу приносиш мило й крем для рук, які вам там видають.
— Навіщо витрачатися на такі дрібниці? — сухо сказав Ігор. — Усе з дрібниць і починається. А витрачатися на дороге мило, креми, серветки й туалетний папір — це просто смішно.
— Ну хоча б приблизний термін встанови. Скільки ще терпіти треба? — сказала Валерія. — 10 років, 15, 20, скільки ти ще маєш намір збирати, щоб нарешті ми могли собі дозволити пожити по-людськи, з добрим туалетним папером. Зараз мені 35, і, судячи з усього, термін ще не настав, я правильно розумію?
Ігор мовчав.
— Спробую здогадатися, — продовжувала Валерія. — 40 років це як? Ми вже можемо почати жити, коли мені буде 40.
Ігор мовчав.
— Розумію, промовила Валерія. — Дурницю сказала, не подумала. Хто ж у 40 років жити починає? А 50? У 50 років можна почати жити? Га?
Ігор ще мовчав.
— Теж рано, — з розумінням сказала Валерія. — І справді, ну що це за вік, 50? А раптом щось трапиться, і ми всі по світу підемо з простягнутою рукою, якщо витратимося на добрий туалетний папір. Ти маєш рацію. У 50 рано, а в 60? Може, у 60 все-таки почнемо? Скільки в нас тоді на рахунку буде?
— Багато. І от тоді-то ми й заживемо з тобою по-справжньому.
— Чи можу я тоді купити собі й дітям новий одяг?
Ігор все ще мовчав.
— Слухай, Ігоре, — у голосі Валерії чулася тривога. — Я ось зараз знаєш про що подумала? А раптом ми до шістдесяти з тобою не доживемо? А що? Дуже навіть може таке трапитися. Харчуємося ми через твою скнарість гірше нікуди, і постійно переїдаємо. А знаєш, чому ми переїдаємо? Бо їмо всяку дешеву їжу, яку можна їсти у великій кількості. Ти ніколи не думав, що це шкідливо для здоров’я? Але не це головне. У нас з тобою постійно поганий настрій. Ти цього не помічав? А ж із поганим настроєм довго-то не живуть.
— Якщо ми поїдемо від мами й добре будемо харчуватися, то ми не зможемо збирати гроші, — промовив Ігор.
— Не зможемо, — погодилася з чоловіком Валерія. — Саме з цієї причини я й йду від тебе, бо я втомилася збирати гроші. Я не хочу більше їх збирати. Тобі це заняття подобається, а мені — ні.
— Як же ти житимеш? — запитав чоловік.
— Та вже як-небудь проживу, — відповіла Валерія. — Усяко не гірше, ніж зараз. Зніму квартиру для себе й дітей і буду жити. Моя зарплата не менша за твою. Зняти квартиру мені вистачить. Ще й на одяг, і на їжу залишиться. А найголовніше, мені не треба буде постійно вислуховувати твої лекції про ощадливість електрики, газу й води. Я користуватимуся пральною машиною вдень, а не вночі. І не буду особливо переживати, якщо раптом забуду в туалеті чи на кухні вимкнути світло. І туалетний папір я купуватиму найкращий. І на моєму столі завжди будуть паперові серветки, а в магазинах я купуватиму все, що захочу, не чекаючи знижок.
— Ти ж не зможеш нічого відкладати, — обурився Ігор.
— Чому не зможу? — відповіла Валерія. — Дуже навіть зможу. Твої аліменти на двох дітей і буду відкладати. Хоча, ти маєш рацію. Я, звичайно, нічого не буду відкладати, але не тому, що не можу, а тому, що не хочу. Я буду витрачати всі гроші, включаючи твої аліменти до копійки, і буду жити від зарплати до зарплати. А на вихідні я буду привозити вам з мамою дітей. Уявляєш, яка це для мене економія. В цей час я буду ходити до театрів, ресторанів, на виставки, а влітку я буду їздити до моря. Я ще не вирішила, куди саме відправлюся, але я обов’язково вирішу. Ось тільки звільнюся від тебе й вирішу.
У Ігоря потемніло в очах. Йому стало дуже страшно. Не за дружину й не за дітей. Ні, йому стало страшно за себе. Він швидко підрахував у думці, скільки в нього залишатиметься після виплати аліментів і витрат на дітей, яких будуть привозити на вихідні. Але найбільше його засмучували передбачувані витрати Валерії на подорож до моря. На думку чоловіка, це не просто гроші, викинуті на вітер, а це його гроші.
— Я не сказала головне, — продовжувала Валерія. — Той рахунок, на якому в тебе зберігаються гроші, ми поділимо. Навпіл. І ці гроші я теж буду витрачати. Скільки там за 15 років накопичилося? Гадаю, там пристойна сума. І ці гроші я також буду витрачати. Я не буду збирати на своє життя, Ігорю. Я буду жити вже зараз.
Чоловік мовчки ворушив губами, намагаючись вимовити якесь слово, але в нього нічого не виходило. Жах від почутого сковав волю Ігоря й не дозволив йому говорити й думати.
— А знаєш, яка в мене мрія, Ігоре? — промовила Валерія. — Я хочу, щоб, коли прийде мій час іти назавжди, на моєму рахунку не було б ані копійки. Тоді я точно знатиму, що витратила в цьому житті на себе все, що в мене було.
